Холодна iсторiя

   А сніг за вікном все падав і падав. Сніжинка за сніжинкою і здавалося, що кожна наступна була все більшою і більшою, що в свою чергу наштовхувало мене на дивне припущення. А можливо там на небесах Ангели грають у сніжки .? Хоча ні все не так складно, як здається. Просто в наслідок перепаду температур краплі води які в початковому варіанті притягувались до пилинок і кристалізуються були піддані зворотньому процесу, і в кінцевому варіанті додаткова кристалізація сформувала  їх структуру і форму. В наслідок перепаду температур холодні повітряні маси крутили шестикінечні кристалічні форми в повітрі змушуючи їх злипатися  із сусідніми фракціями, які в хаотичному танці кружляли на небесах неначе в танці утворюючи при цьому неймовірні злуки. Які все падали і падали до землі. І так практично весь день від самого ранку і аж до обіду.
   Позіхнувши й потягнувшись злегка я знову втомлено подивився на годинник. Маленька стрілка  якого   показувала  на два, а велика на сім. Я хотів було посміхнутися, але сонливість яка окутала мене ще з ночі вперто не  давала мені спокою…. Я ще раз позіхнув але не просто, а з довгим і гучним видихом так, що аж сльози на очах виступили. Відклавши окуляри в сторону я взявся повільно не поспішаючи потирати свої очі і безтурботно чекати закінчення робочого  дня. Правду кажучи не зовсім робочого дня а робочої зміни . Хм хм хм хм ? (Задумався )
Але ж це не робота а тільки практика. Тоді правильніше сказати закінчення практики…. Хм хм хм хм ?
Але ж сьогодні не останній день практики. Чорт забирай ось що буває коли нічого робити всяка  всячина  в голову лізе. Все годі про це!
  Попереду були іще пів години муки, а можливо щастя ?. Хто б міг подумати що звичайна бездіяльність втомлює значно більше за 12-ти годинну роботу в полі чи на будівництві, чи на мілких підробках по господарстві. Ну ви ж знаєте, як то буває в селах, чи то в не великих містечках. Робота на молоді руки завжди знайдеться. Саме ця бездіяльність змушувала мене згадувати ті моменти які назавжди збереглися в моїй пам’яті.  О як я за вами скучав  “спогади з дитинства”…. (Посміхнувся)
 Дивно як швидко летить час . А я й не помітив, як втратив свою дитячу наївність, чистоту та віру. Віру в чудо та магію свят. Де ж моя дитяча наївність? Де ?  Чому не можливо її повернути? Здається іще в чора я вірив всьому.  Щиро чекав на різдвяні та новорічні свята, а тепер що? Куди ж зникла ця новорічна радість? Куди?
  Хм ?  Не знаю (нахмурившись  і стиснувши плечима пробурмотів собі під ніс Микита).   Я й не помітив що Семен Якович уважно спостерігав за мною.
  Семен Якович це наш фельдшер. Чоловік надзвичайно розумний та розважливий . Як він сам  розповідав:       ”Про мою кваліфікацію можна судити по кількості сивих волосин, що покрили мою сорока трьох річну голову. Кожний новий випадок це сива волосина на моїй голові” І не дивлячись на молодий вік Семена Яковича уже тепер я не міг сказати якого кольору було його волосся хіба що борода могла його видати,  але через його надмірну інтелігентність та охайність це було неможливо. Він завжди був гладко вибритий та із незмінною  короткою стрижкою. Яка делікатно підкреслювала його гордий та поважний вигляд.
-Микита ти себе Добре почуваєш?
-А що щось не так?
-Та ні Микито але ти вже біля десяти хвилин з собою розмовляєш  (Семен Якович посміхнувся)
Поділись зі мною своїми спостереженнями. А то так і з глузду з’їхати можна.
-Не спостереженнями а скоріше фактами і не багатьма, а одним! Все ж таки нудно бути фельдшером особливо в нашому маленькому містечку. Людей не багато. Викликів теж. Просто сидиш і дивишся цілий день в підлогу.
(Микита підвівся. Пройшовши три з половиною кроки він зупинився і повернувшись  до  старенького дзеркала і поглянув на себе важко зітхаючи ) Коротка стрижка, великі вушні раковини, грубий ніс,  що сильно походив на картоплину яку у роки найбільшої врожайності можна було викопати на городі, темно голубі очі  і легка щетина. А про свій нещасний худощавий вигляд я вже й мовчу соломка тай годі  (Посміхнувся)
Так як завжди виглядаю подумав я.   Ну хіба, що втома на  обличчі сьогодні якось особливо закріпилась.
(На хвилинку замислившись я знову звернувся до Семена Яковича )
 -Хіба ж це робота? Де ж той на хвалений професіоналізм і досвід який я мав отримати?   
А все ж таки нудно…. Що тут казати весь день на марне пішов. Краще б я замість цієї практики дома лишився по господарству  щось зробив, хоча  б якась користь була б. Та я міг і …
(Пролунав дзвінок. Наступила тиша. Семен Якович повільно підійшов до телефону і зняв слухавку.
-Швидка допомога слухаю
(Семен Якович уважно слухав при цьому щось записуючи на клаптику паперу.)
-Так гаразд будемо за сорок хвилин!
-Семене Яковичу візьміть мене із собою.
-Микита але ти ж тільки до третьої години повинен бути, а виклик далеченький ти дійсно хочеш їхати?
- Так все одно дома нічого робити, а так хоч кудись поїду . Доречі а що з пацієнтом?
- З пацієнткою (посміхнувся)  Жінка сорок першого року народження побутова травма.
-Яка саме?
-Не знаю (Знову посміхнувся) на місці побачмо (сказав він)
   Усмішка на наших обличчях засяяла з особливою силою. Не наче ми з’їли по кілограму шоколаду і рівень ендорфінів почав заскалювати. У всьому цьому був тільки один мінус Генадій Петрович Мельниця . Той ще чоловік, завжди говорить без перестану рот йому не закриваєтеся, а як візьметься когось повчати життю, як причепиться то вже точно всю дорогу буде тебе діставати. Добре хоча б швидка розділена на дві частини  водій з переду а ми лікарі заді з пацієнтом, і тільки маленьке скляне віконце дає нам можливість підтримувати зв’язок з водієм яке при необхідності ми відчиняєм.
   Я Семен Якович та Генадій Петрович вирушили в дорогу. Варто зазначити те що подорожував я рідко тому будь яка подорож навіть в не надто віддалений населений пункт  нашого району була для мене за щастя.
Не встигли ми зібратися в дорогу, як почалася страшенна завірюха. Мені здавалося ще хвилинку і вітер підійме мене і понесе далеко-далеко, але на щастя я встиг вскочити в машину швидкої ї закрити за собою двері. Та так сильно що Генадій Петрович аж буркнув собі під ніс щось із такою ненавистю що її можна було побачити на його обличчі. Брови нахмурились, щоки роздулись страх тай годі . Що саме він говорив я не почув через те що вікно до кабіни водія було зачинено тай не сильно я хотів вислуховувати його обурення. Я впав на стілець(Так саме стілець бо наша “швидка допомога” була настільки старою і нещасною що навіть замість звичайних пасажирських місць у нас були табуретки) Тут же Петрович дав по газам. Мотор загурчав, сирена загуділа ми стартували.
   Дорога була довгою, холодною та слизькою! Добре що хоч сніг ями запломбував. Подумати тільки сніг за одну ніч зробив те,  що нашим комунальникам не підсилу уже шостий рік . Вглядаючись в вікно я розглядав кучугури снігу, які інколи були вищі самого автомобіля.  А інколи виникало враження, що ми опинилися на самому північному полюсі і прямуємо  по дорозі прямісінько в сніжну юрту. Настільки сильні були замети навкруги. Ми все їхали і їхали.
   Почало темніти … Ворони неначе Мисливці за падоллю кружляли навколо над нами , а снігові замети давали нам ясно зрозуміти, що можливо ми і не повернимося сьогодні до дому, а можливо і замерзнем як не як -25 градусів на дворі . Чорт знову ці думки. Їх треба гнати геть.
   Час йшов. Мороз набирав обертів.  Переплевши  руки на грудях й позіхнувши я й не помітив я відправився в обійми Морфея.
    (Із кабіни роздався голос Семена Яковича). Вставай приїхали. Невже  я знову спав всю дорогу….ця монотонність мене вбиває. Потерши очі й окуляри я піднявся з табуретки взяв аптечку й вийшов на двір . Навкруги поля, темінь, холод та одинока стежина, що вела до ще більш одинокої старої халупи. …
  Мороз стояв ще той ….   
  На мій подив нас ніхто не зустрічав, як це зазвичай буває. Десь через хвилинки дві ми розгледіли постать яка наближалась до нас.  Пробираючись через кучугури снігу чоловік у міліцейській формі хутко під біг до нас зі словами все ж таки приїхали.
Ну раз приїхали оглядайте. Кого (з подивом Семен Якович) За за зараз усе покажу. Пройдть зі мною.
-Може поясните ?
Це це краще раз побачити
 Моє  Серце  втекло у п’ятки. Не встигли ми опам’ятатись, як уже прибули до старої халупи . Зайшовши на подвір’я ми побачили невеличкі калюжі крові, що злегка були притрушені білосніжним снігом які на фоні один одного відображали дивовижний контраст. Я йшов по кривавим слідам крові які тягнулися  до старенького сараю через шпаринки якого прорізувалося тускле світло старої лампи. Міліціонер відчинив нам двері. На підлозі в калюжі замерзлої крові лежало тіло без голови з обрубаними руками по зап'ясток …. Від страху й жаху я не міг нічого сказати перших декілька секунд я й думати не міг. Просто споглядав безмовно. Кинувши поглядом на Семена я побачив що він у такій же розгубленості як і я . Від цього стало ще більше не пособі. Всередині усе перевернулось.
Ми просто стояли так іще з хвилинку, що впринципі здалось нам вічністю.
Семен швидко крикнув Хто?
-Внучок (відповів міліціонер)
-Де він ? (З криком Семен )
-В машині
-Ведіть(обурливо)
Не встигли ми себе опанувати, як опинилися біля міліцейської машини.
В очах Семена Яковича було видно море злості та ненависті, від його погляду нам всім ставало лячно.
На задньому сидінні машини сидів чоловік в наручниках  років 30-ти із трьох денною щетиною, смуглявий з широкими зіницями, які надавали його погляду темного відтінку. Настільки темного і зло віщого, що здавалось неначе безодня дивиться на мене і закликає йти за нею. Ці темні очі ще довго снилися мені і не давали заснути по ночам.
-Як звати ?
-Микола (відповів внук)
Що сталось? (Із ненавистю запитав Семен)
Микола метушився, кричав, намагався вибратись із наручників кидався із сторони в сторону  за що й  отримав удар по селезінці від Семена Яковича. З безглуздих слів що нам викрикував Микола ми зрозуміли що бабка була відьмою і хотіла його отруїти. Кидала черв’яків в суп і всяко знущалася над ним. Що звісно ж було не правдою.
Цей молодий чоловік, язик не повертається його не те що чоловіком, а людиною назвати. На момент  нашої розмови він перебував під дією наркотичних речовин . Не знаю чи вдихав він наркотики,  чи їв, чи можливо коловся та впринцепі для мене як і для Семена Яковича це не мало значення(Пізніше стало відомо що напередодні він украв у бабусі пенсію поїхав в місто і купив декілька сірникових коробок коноплі). Нам хотілося тільки одного щоб це звірство було покаране.
Моє презирство не знало меж, я дивився на це створіння, що викликало у мене не аби яку відразу і думав, і гадав як же можна опуститися так низько?  Власну бабусю…. Ні це просто в голові не вкладається…..
      Настала нетерпимо довга пауза. Завмерло все. Весь світ у туж секунду зупинився ….та дійство не завершене!
Через кучугури снігу з криками плачу до нас пробиралася мати вбивці, яка жила за сорок кілометрів звідси (як я дізнався пізніше). Із криками жалю та ненависті вона поглянула на сина і завила голосно і тривожно схлипуючи сльози. Секундою пізніше її свідомість відключилась. Вона зомліла. Добре хоча б аптечка завжди під рукою .
(Семен голосно) нашатир хутчіш.
Тонометр.
Добре. Все буде добре…
Заспокоївши горем прибиту матір ми зібрались і рушили назад до дому…..
   Семен Якович ще довго казав Генадію Петровичу, що цього так не залишить він клявся собі що зробить усе що б цю скотину не оправдали через психічний розлад….який у нього можливо у нього і був.
    У мої голові все шуміло . В один момент я здався собі зовсім маленьким і крихітним. Такого я ще не відчував
Все далі і далі ми від’їздили від цього злощавого місця. Думки потрохи розвіювались на їх місце  ставали нові
Чому так а не інакше? Чому…..? Гнати геть! гнати геть… !
   Семен Якович виявився людиною слова . Миколу все ж таки посадили, попри всі його старання і зусилля прикинутись божевільним. Заключення комісії  по стану психічного здоров’я було тверде і рішуче “свідомий”. Після цього  він особливо і не заперечував. Відійшовши від дії наркотиків він зрозумів свою вину і визнав її повністю. За що був покараний на вісім років колонії строгого режиму.
    Через тиждень до нас дійшла звістка що на третій день ув’язнення він покінчив життя самогубством.
Та нам його зовсім не було шкода. Він отримав по заслугам. Жаль тільки його матері, яка після чергової трагічної звістки потрапила в псих лікарню. Всього за декілька днів вона втратила і матір і сина . Воно й не дивно що психіка не витримала. Та й чи в когось є такі залізні нерви?
І все це через чужі помилки. Семен Якович і я тяжко видихнули та видихнули практично в такт. Вийшли на двір закурили по сигареті і розійшлись по домах. Що коїлось у моїй голові ?
А що коїлось в думках Семена Яковича. Цього ніхто ніколи не дізнається! Тай чи потрібно це комусь?
Просто гнати…. Гнати геть ці прокляті думки!