Сон

довкола мого сну чатує осінь
їхній дует – два кроки у журбу
росте без міри в них моє волосся
їм молодість свою я віддаю…


знайшли й ведуть мене з-під одіяла в місто
за руку тягнуть вулицями, біль
і щоб нанизувати вітер як намисто
я перетворююсь в свою розкішну тінь

а з тіні - в дерево, мої гілки палкі
любителі розпусти і вина
гілки не плачуть, бо ж і так гіркі
то скиглить юність, п’яна і смішна

дует зі сну та осені той плач вбиває
нема вже й дерева, та залишаюсь я
«куди йдемо?». «не знаємо, не знаєм!»
дивлюсь  - попереду будинок чи тюрма?

барвистий театр в її коридорах
не стінах вималювані бездушні очі
шукаю виходу, товчусь, як кроти в норах
шизофренія, господи, і то щоночі

кімнати граються дверима, їхні протяги
вигукують, як малі діти, імена
чую своє, біжу туди, дивлюсь – я вже без одягу
і на мені виблискує чорна роса

просторе ліжко під вікном, біля дверей
затертий стіл і вежі старих книг
злітає птаха-крик з моїх грудей
я свої фотографії побачила на них

кімната звужується – замовкаю,
не любить крик, і я беру себе у руки
підходжу до тих книг та лиш зітхаю
а стогін із моїх зап’ясть тягне нитки

то не болить, ти відчуваєш лиш байдужість
коли отак, без боротьби, стаєш у грі
в очах моїх, напевно, неминучість
а чи немає неминучості у сні?

мені не хочеться вже бачити ті книги
що там? моє життя? хіба не знаю я
в лице усі його чудові дні і хиби
які висмоктувала із самісінького дна

і коли так себе жаліти починаю
кімната звужується, звужується знову
життя не вірить жалю, це я знаю
і тому гордо йду до того столу

та замість книг уже блокнот лежить ньому
а мої фотографії розкидані на кріслі
не відчуваю ні переляку, ні втоми
я просто хочу якнайшвидше вийти звідси…



гниють нитки із рук, маріонетка
сяду за стіл і зазирну в чужий блокнот
сторінка за сторінкою – як легко
не помічати там її беззубий рот

він зайде у кімнату і без слова
з-за спини видере із моїх рук своє
могла б я вибачатись знов і знову
могла б співати завчене кліше

але мовчу, під ніс ховаю очей зерна
проклята й радісна – таких хіба за грати
не в ті роки я прочитала те, мерзенне
та не залишилося сили, щоб втікати