Козацькi бувальщини продовження

 
ПРОДОВЖЕННЯ КОЗАЦЬКИХ БУВАЛЬЩИН

Автор поеми Павло Браницький
Літературний редактор Анатолій Зубар

…Не питайте у мене
Хто мати і батько мої.
Не питайте у мене
Де дім мій та звідки я родом.
Почитайте, послухайте
Вірші мої і пісні.
Я завжди був і є
Козаком українського роду.
Моя мати – земля,
Де в пшениці барвінки цвітуть,
Де у лузі вбралась білим цвітом
Червона калина.
Де в блакитному небі
Поволі лелеки пливуть
Де є я, там повсюди
Зі мною моя Україна.
Батько мій – то величний
Й могутній, розлогий Дніпро
Що тече крізь віки
Через наші надії та долі.
І єднає джерела,
Протоки, річки та струмки.
У бажанні відчути смак волі
Безкрайнього моря.
І я в небі й у хвилях
Тих мандрів лечу і пливу.
І пишу знов і знов
Вірші й пісні без краю та втоми.
А пісні Кобзаря
Тішать душу і серце мені.
І зовуть в Україну в дитинство
До рідного дому…          
          
…Вітаю вас!
                Ви знов до нас?
Чи, може, ми в гостях у вас.
Слава Ісусу!
                Е…
                Да ви…,
Мабуть, забули де є ми.
А ми в Січі,
                не на печі.
Кругом татари й паничі. 
Воюємо за віру й правду
Й будуємо козацьку владу.
То й ви,
       якщо ви разом з нами
Хоча б ідейно,
                чи думками
Відповідати треба так:
«Навіки Богу слава!
                Як козак…»
…У нас поки зима.
                Кругом все біле.
Річки й озера кригою покрило.
Холод собачий лізе під жупан,
Й морозить всі місця торішніх ран.
Болять прокляті.
                Треба лікувати.
А чим?
Звичайно, тим,
                що можна наливати
То й я до шинку в пізній час зайшов,
Та старих друзів
                повно тут знайшов.
Вони якраз перед своїм походом
Відпочивають
                дружньо з анекдотом.
Сидять такі червоні та веселі.
Понаїдали пики, як тарелі.
Голота щось їм всім розповідає,
Як гусака ловив у темному сараї:

…«Нарешті я його загнав в куток.
Як раптом чую: щось позаду, -
                зойк!
Два інших почали мене щипати.
Я став від того гучно реготати.
А цей мене як вдарить,
                та й у лоба.
Я навіть впав.
                Й від того мав хворобу.
Днів зо два пролежав.
                Хай їм чорти!
От вам і друзі, -
                справжні вояки!
І нам так треба,
                коли є потреба,
А не дивитись соромно у небо,
Коли товариш справді у біді»…
- Так ти піймав оте створіння?
                «Ні!»…
Регочуть всі.
            От вам, герой, Голота!…
Як у бою,
                то ворогам турбота.
А тут його один простий гусак
Заставив танцювати свій гопак.
Так в тому й річ,
                що не один, а три…
… «Шинкарю!
                Повні чари набери»…
- А скільки нас?
              «Так теж, здається, троє!»
- Тоді вперед, громада!
                Всі мерщій до бою!
І келихи вояків у повітрі
Піднялись з пивом
                до лампади світла.
І швидше стріл полинули до рота…
- Тарас!
                Розказуй далі анекдота.
«Ну, слухайте, -
                Зустрілись два єврея:
«Ти знаєш, мій поважний,
                друже Ребе!
Коли в шинкарні бачу я тебе -
Пригадую Абрама…»
                - Що ж таке?
«Він третій місяць борг не віддає,
Так як і ти.
                Хоча на пиво… є»...
- Добряче пиво…
                Чи єврей шинкар?
«Аякже, жид!»
             - Це краще, ніж москаль…

…А за вікном
                вже темрява на дворі.
У небі чорнім мляво сяють зорі
Та вітер завиває, наче вовк.
Сніг знов січе, немовби, той горох.
А в шинкаря столи стоять накриті
Квас, пиво, медовухи оковиті.
Печені риба, м'ясо, ковбаса,
Кружля над медом цілий день оса.
Мабуть, ще не поснула від зими
Підемо спати зараз геть і ми.
Пора йти, браття,
                в курінь спочивать.
Всі трохи п’яні.
                Йдіть вже…
                Хай вам ’ять…
Підемо й ми в обіймах козаків,
Бо ноги вже не йдуть у вояків.
А, нумо, заспіваємо, козаче!
Сьогодні всі ми
                прийняли добряче…

…У степу, де впав козак
Вкрив траву червоний мак.
І вбралась у білий цвіт калина.
Сине небо у зірках
Розстелив Чумацький шлях.
І вклонилась козаку Україна.
У жорстокому бою
Боронив він честь свою,
І жадав своїй землі кращу долю.
Щоб у рідному краю
                кожен жив як у раю,
Здобував козак всім нам волю.
Мак червоний зацвіте,
В небі сонечко зійде,
І з волошками сплетуть   
                вишиванку.
У зеленому гаї
               Жайворонки й солов`ї
Заспівають козаку колисанку.

…Це, друзі, був
                бувальшини початок
Але далеко ще
                стрічати ясний ранок…
Хтось може з вас
                ізнову дорікнути:
«Ну що він меле.
                Скільки можна чути…
Набрид уже.
                Такого не було.
Язик той меле, ніби помело.
Кому це не цікаво, любі, знати, -
Не раджу вам бувальщини читати.
Ідіть собі дивіться у вікно
Там цікавіше є для вас кіно
А ми підемо далі з козаками
Й дізнаємось,
          що сталось з вами,
                й з нами,
Та де вона, - українства дорога…
Напевно, друзі,
                поруч біля Бога.

Голота: «Хто нам лазню обіцяв
Коли я в шинку
                всіх вас пригощав?»
Тарас: «Не я!
                У мене дров немає»
Голота: «Мені знов іти в сараї?
Хай йде Охрім.
                А то він так сміявся,
Коли у темряві я гусакам попався».
- Ні,
              Я не піду!
«Підеш…
                Ми тобі
Наб`єм соломою весь кобур та штани.
А я піду дізнаюсь до народу
Де краще брати із протоки льоду.
Розтопим.
                Буде талая вода.
Ану, іди бігом.
                Неси дрова».
- Ой, хлопці, добрі!
                В лазні є народ!
«От вам і маєш знову анекдот.
Ану, жени їх звідти.
                Спати час.
- Не можу», -
                відповів на те Тарас.
- Там Гетьман…
                «От оказія тобі»…
…«Гей хлопці!», -
Гетьман вийшов без штанів.
«Ви що тут робите?»
-Да, ми…
                Ідем собі…
                У курені…
«А де ваші шаблі?
                Мабуть із шинку?»
- Точно так.
                «Я й бачу…
Ну що,
Зловили з келихів всю вдачу?»
- Та де там!
                Тільки вуса намочили».
«Тоді давайте разом відпочинем».
- А в вас наливка із малини є?
«Звичайно!»
                - А ми геть її не п`єм…
…Регочуть…
«Грійтеся,
              Замерзли вже добряче».
Оце так, дійсно,
                нас чекала вдача.
А Гетьман ліг у білий чистий сніг,
І пар пішов із нього.
                Мов пиріг,
Що вийнятий з домашньої печі.
А ми стояли, мовби, калачі.
Попарились…
               Старшина постаралась…
Це тільки ми немитими зостались?
Не знали, що сьогодні в лазні всі.
А то б ізнов зосталися б брудні.
«А якби в шинку не були проворні,
Могли б зостатися
                похмурі та голодні».
А то весь час куліш чи соломаха
І отаман бубнить,
                немов приїжжя сваха
Радійте хлопці!
                Хай ці добрі дні
Для всіх вас будуть
                добрі та смачні.
Коли ще знов
                побачимо ми свято
Країна смутком поки що багата.
Назавтра знову в бій.
                Й ніхто із них не знав:
Останнє буде літо чи зима.
Та де впадеш:
                в гаю чи в чистім полі.
Й якою буде завтра твоя доля.
А Гетьман за розмовою та пивом
                надумав щось.
Та так говорить миру:
«А що, Голота, скажеш,
                якщо ми
Тебе відправимо з сотнею
                в Ромни.
Там в запорожців друзі також є.
Але не це, принаймні, головне.
Поїдете у гості до Мойсея.
Це там один
              з мудріших в них євреїв.
То попитаєте його:
                Та він і сам розкаже
Як жити далі.
                Та дорогу вкаже.
Щоб мир та злагода
                були не на словах,
І кожен проявляв себе в ділах.
А річ у тому,
                що єврей цей, може,
Зміцнити нам державу допоможе.
Він знає те,
                чого не знаєм ми.
Про все дізнаєтесь,
                і геть мерщій сюди.
А після,
                на зворотньому шляху
Нам привезете трохи тютюну.
Ну й погуляєте
                серед ворожих станів.
Поб`єте москалів та бусурманів.
Оце вам так завдання.
                А то ви
Мабуть
     втомилися, панове, без війни».
«Еге ж, шановні…
                Ми лиш місяць тут».
«Домовились.
                Підписую статут…
Отримаєте збрую й провіант.
А на все інше маєте талант».
Ну що тут скажеш,
                Грійтеся хлоп`ята.
Бо через тижнів зо два виступати.
От вам і віники дубові та з берези,
За мить вояки стали геть тверезі.
Охрім ізнов сміється:
                «А давайте
Половимо ще риби на останнє.
От нам і буде кращий провіант».
Знов Гетьман:
             «Сподіваюсь, це не жарт!
Тоді наловите для сотні і для всіх
От вам і буде на останок сміх».
Ну що тут вдієш.
                Треба то і треба
Я й кажу, -
             розім`яли хлопці ребра,
«А де та сітка»?
                - В сотні Левка, кажуть.
«А де він є»?
                - Пішов до кузні, мабуть.
«Охрім!
           Ідіть з Тарасом й принесіть.
А я тим часом
                буду палиці робить».
- Навіщо, якщо в мене довгий спис.
«І то є правда.
                Треба тільки хмиз.
Розпалимо, щоб видко волочить
Ну йдіть уже скоріше,
                щось робіть»…
Тарас й Охрім пішли шукати сітку.
Голота взяв мотузки
                й довгі нитки.
І коли з сіткою прийшли товариші
Разом до плавнів
                в темряві пішли.
Добрались місця
                де протока річки
Робила поворот біля вербички.
Приготувались, запалили хмиз,
Й Тарас з мотузкою на дерево поліз
За гілку край мотузки ген закинув
Й на інший берег з нею   
                перестрибнув.
До паль нитками
                сітку прив`язали
Й потроху волочити разом стали.
Один із списів взяв козак Голота
За другий взявсь Охрім…
                …Це вже робота…
Ту сітку через річку натягнули
Занурили край списів.
                Й потонули
Низ сітки в воду.
                А тепер чекати
Коли вся риба буде застрягати.
Робили так не раз, не два, не три
Допоки не набрали сотень три.
Були лини там,
                щуки,
                коропи,
«Гукай на поміч!
                Треба ж це нести.
Чи ми не в змозі риби наловити
Тепер міркують хай
                шо з нею їм робити».
«Зима…
               То хай морозять в льоді.
Та риють яму в себе у городі»
«Прийшли?
            Давайте, хлопці забирайте.
Це їжте зараз.
                А оце – ховайте».
Зовсім не спали.
                Й геть усі тверезі.
Не підмогли і віники з берези
Да,
        Відпочили.
                Ну лягайте спати!
Бо скоро буде сонечко вітати…
Горланять перші півні вже на дворі
У небі світлім
                тануть й меркнуть зорі,
Повільно сонце
                сходить в синім небі
Тарас зіває:
             «Треба, значить, треба…»

…Так дні поволі собі промайнули
Відпочивали та служили в караулі
Пиляли дрова, ладили рушниці,
Робили з дошок лави та полиці,
Купалися в мороз у бистрій річці.
Коротше кажучи:
                жили в своїй столиці.
А острів Хортиця
                не можна було й взнати:
Кругом стояли ладні білі хати,
Дві церкви, три крамниці та шинок.
Тут кожен мав свій власний закуток.
Кували в кузні лати та підкови,
В крамницях одягалися в обнови,
Пекли свій хліб, варили кулеші.
Всі свята святкували від душі.
А наближалось свято Миколая.
І в церкві Божій дітлахів вітали.
На ранок клали їм під подушки
Червоні з подарунками мішки.

…Під Новий рік,
                коли сніжок літає
І свято на землі всій настає
Приходить час
                Святого Миколая,
Який всім подарунки роздає.
Заходить в дім до нас
                любов і радість
І посмішки веселі дітлахів,
Нагадуючи:
               з нами дещо сталось
І нам потрібно
                більше теплих слів.
На Святого Миколая    
Хай сопілонька заграє 
І поринуть наші думи   
У безмежний світ краси.
Щоб були ми всі щасливі,
І до ближнього чутливі,    
І до себе справедливі,      
Й добрими у всі часи. 
Нехай в цей день збуваються бажання
І чудо на яке ти так чекав.
Хай щастя перевищить сподівання
І згине ніч, в якій ти заблукав.
А Чудотворець помандрує далі
Там де пітьма у душах і очах.
Щоб побороти в них всі болі й жалі,
Й подарувати радість на вустах.

…Дітей було на Хортиці багато.
Хто з батьком був,
                А хто утік із хати.
Хто в війську в поміч
                воякам служив,
А хто і просто так
                в Січі маленьким жив.
Хоча всі дітлахи були при ділі.
Маленькі воїни хоробрі та сміливі.
Та гартувались волю боронить
А цю науку треба було вчить.
Кумедно було інколи дивитись,
Коли малі боролись на палицях.
Вояки аж від того реготали
Хоча всякчас
                всім їм допомагали.
Малеча добре знала Боже слово
У церкві влаштували дітям школу.
Навчали грамоті,
                наукам та письму.
Росли вояки,
                грались у війну.

…А війни справжні
                досі не скінчались.
І наші козаки
                як не старались,
Не в змозі були враз татар розбити
І землю залишались боронити
Від нападів татар
                та москалів
Щоб ті не шастали по батьковій землі,
Де предки наші жили
                в мирі й раді
Та знали лад
                в душі та у громаді
На протязі більш двадцяти віків
Та мали славу добрих вояків.

Кров кельтів в наших предків
                та арійців,
Могутня велич скіфів та трипільців
Тут завжди вміли землю обробляти
А якщо треба, -
                вміли воювати.
Та головне, -
                всі мали честь та славу
І будували вольную державу.
Завзяті були хлопці та здорові
Знаходили натхнення в Божім слові
Та, звісно, мали вади у житті
Які?
           То не секрет…
                Не всі ж святі…
Ви думаєте: щось доволі дивне
Насправді, це - буденне та їстівне.
Вся нація помішана на салі.
Це кельтське слово.
                Може ви згадали,
Як помідори в банці зашарілись.
Господь послав козакам
                свою милість.
Та землю дав родючу й плодовиту,
Що вся садами й квітами укрита.

…Ростуть на гілках сир та ковбаса,
Та молоком покриті небеса,
Хліби із маком запашні, духмяні,
В річках й озерах коропи в сметані,
Літають в небі печені індики,
У відрах мед приносять бджоли дикі,
Ідуть дощі з варення та борщу,
Вареників із сиром досхочу.
А сало взагалі лежить під тином.
За це москаль не любить Україну.
Шуткую я.
                Так звісно не бува.
Але як милі українцям ці слова…
А якщо правда, -
                то без віри й праці
Сиділи б всі українці у сраці.
Це тільки в москалів Іван-дурак
Спить на печі і має все за так…
А наш козак з козачкою працюють
І вдень і ввечері
                хазяйство все годують.
Як сонце зійде, -
                то уже в городі.
Вовтузяться при будь якій погоді.
Прополюють картоплю й помідори,
Та носять їсти птиці та худобі.
Та ще й виховують
                маленьких діточок,
І ловлять в річці рибу на гачок.
Збирають трави, квіти, полуниці
Та їздять на майдани до столиці…
Всі люблять коли свято.
                Й за столом
Господар пригощає молоком.
Воно парне і щойно з під корови.
Щоб ви були живі!
                Живі й здорові!...
Так що пізнати гени українця
Ви можете лише по двох гостинцях
Хто сало любить та п'є молоко
До старості, немов святе вино -
В того гуляє в генах дух свободи
Я ж вам кажу:
                щоб ви були здорові!
…Свята всі пролетіли дуже швидко
І Миколая і Різдво.
                Так непомітно
Прийшов і час
                в дорогу всім збиратись.
Голота мовив:
                «Всім до справи братись!
Готуйте провіант, ладнайте збруї
Дорога довга.
                Коваль льє нам кулі.
Піде зі мною сорок козаків.
Лягатиме наш шлях поміж лісів.
Для провіанту треба схованки копати.
Важких речей в похід
                не будемо ми брати.
А решта сотні
                через сорок днів
Піде до нас назустріч.
                Ми з Ромнів
Коли із місією будемо вертати
Поштовим соколом
                дамо про теє знати.
Іще…
Візьміть одежу ляхів, турків, русів.
Перевдягнемось,
           коли стрінем старих друзів.
Чи може
      доведеться в стан ворожий
                пробратися.
Щоб були на них схожі.
- А я візьму,
             -  озвався старий Герман, -
Папаху й булаву,
                немов я Гетьман.
«Ти ще візьми корову чи осла
І будеш схожим
                на турецького посла…
Ти знааєш,
                що за звичаєм Гетьману
Лайно на голову кладуть,
                як отаману,
Щоб пам`ятав, якого він є роду.    
Та боронив всім козакам свободу.
То й ми тебе, -
                геть вимажем в лайно,
Й посміємось»
                -  Давайте!  Все одно…
Беріть і мажте голову святую,
Я хоч в поході вами покерую…
Захочу – можу скликать Чорну Раду…
Побачите, - що скаже вам громада.
Я самий кращий в світі отаман…
Чому я досі ще не ваш Гетьман?...

Ну, добре…
                Досить, друзі, сміху!
Аби нам не накликати ще лиха.
…На завтра зустрічаєм чумаків
Що сіль везуть
                з далеких нам країв. 
Розкажуть, може, -
                як воно там в світі.
І де,
           в яких краях
                найкраще жити.
Розказують:
                у теплих тих краях
За обрій порина Чумацький шлях.
І видко все у темні-темні ночі,
І можна йти далеко світ-за-очі
У дивовижні радісні краї,
Де небо ходить в гості до землі.

…Ти можеш не шукать мене
Я вже залишив все земне.
Я вже не тут, я вже не там,
                Я вже далеко.
Я відштовхнувшись від землі
Змахнувши крилами ві млі
Вже полетів у небеса,
                мов та лелека.
У небесах, мов в дивних снах
Я почуваюся як птах.
І бачу світ в якім нема
                ні сліз ні суму.
Тут у покої все живе,
Мов у раю життя іде.
Тут у піснях та у віршах
                літають думи.
Нема ні болю, ні страждань,
Лише час мрій та сподівань
І дні пливуть собі
                хмаринками поволі.
І можна в царстві міркувань
Лише торкнутися бажань
Щоби замовити собі
                і щастя й долю.
Але чи можна там знайти
Себе.
          Й пізнати ким є ти
                на цій землі.
І що залишив цьому світу.
Що дав ти людям, чи забрав
Подарував чи, може, вкрав,
Чи втілив
   хоч один рядок із Заповіту.
А я пишу і тут і там
Пісні співаю Богу й Вам
Молюсь за нас
         і рідну неньку Україну.
Щоби на небі, й на землі
І ваші думи і мої
Були лише як у Христа
                завжди святими!...

…А тут - зима.
                Тепла нема.
Коли вже ж буде та весна?
Літають всюди «білі мухи».
Та вітер завива та дмуха.
Земля: де чорна,
                де від снігу біла.
З кущів додолу
                падає калина.
Клюють її проворно горобці.
Крижинки тануть, тануть у руці.

…Голота довго ще стояв,
                дивився,
Як чорний ліс
                у срібні зорі вкрився…
…Приїхали іздалеку дозорні,
Та кажуть,
      що обоз на ранок пройде
                заставу Стріхи.
                Треба зустрічати.
Багато солі.
                Будем продавати.
Торік було п’ять тисяч золотих
За сіль…
                Заради всіх святих   
Благатимемо,
                щоб ми
                і цього року
Наторгували стільки же
                до строку.
Поїдем викупати земляків
                із рабства.
Скільки нам іще шляхів
                здолати,
Щоб чиїсь сестра та мати
Зустріла чоловіка, сина, брата?

…Разом із тим обозом чумаків
Йшло військо із віддалених країв.
…Обоз той йшов
                немов мала фортеця
У три ряди по краю.
                Чи минеться
Зустрітися з татарами ізнов, -
Ніхто не знав.
                Проте, таких розмов
Було у запорожців забагато.
І військо йшло,
                немов велика хата:
Попереду –
                три ряди скакунів
Із вершниками.
                І старий Доній
Сам керував великим тим загоном
Та слідкував за центром
                та кордоном.
Щоб у строю ніхто не вилізав.
А сам у центрі на коні скакав.
А по краям вози були з землею,
Щоб заховатися за них,
                немов за скелю.   
Списи тирчали з їх у різні боки.
…Бої давали кожен раз уроки…
Тому й вигадували
                хитрощі військові
Щоб всі були живі,
                живі й здорові!
Використовували всі поради слушні
Та й у бою боролись відчайдушно. 
Вози ці зв’язані тугими мотузками
Колеса всі обладнані ціпами.
Як бій, -
               то крайні колеса знімали,
Вози на цей край
                геть перекидали.
А інші – з боку щільно підпирали
Самі на ті вози мерщій ставали      
І зверху супостатів лупцювали.
Хто подавав мушкети,
                луки й стріли
А хто з возів
                у бусурманів цілив.
Козак мав кожен аж по два пістоля,
По два мушкети, шаблю.
                Така доля.   
Лук, стріли, спис, мотузки та ножі.
Кому що було в війську до душі,
Сокиру мали з довгим держаком,
Та палицю із міцним молотком,
Що називались відповідно:
                бердиш й келеп
Та мали бити вершників у череп.
Змикалися вози на полі бою
Чи колом,
                чи квадратом,
                чи дугою
Нагадуючи грізную фортецю,
Що завдавала бусурманам перцю.
Навколо рили як окопи «шанці»
Щоб можна було в них і заховаться
Від куль та ядер,
                та ворожих стріл.
Багато чого наш козак умів.
Доречі з тих давен і слово шанці
У нас перетворилося на шанси
Укривсь від кулі,
                - значить маєш шанс
Прожити довше.
                Значить й Бог за вас.
Бувало так,
                що десять козаків
Долали, навіть, сотню чужаків.      
Не вірите, -
                читайте літописців!
Такі були в нас в давнину сміливці.
За Сагайдачного
                так билися завзято,
Що тисячами били супостата.
Брали міста Азов,
                Стамбул
                та Київ
Були часи…
                Відважні та лихії…
Відважні козаки.
                Цікаві долі.
Неначе сильний вітер в чисті полі.
Кружляє, пригинає квіти й трави
З хмарин у небі створюючи барви.
Та й само слово тюркськеє – КАЙ-САК
Вживане всіма нами як КОЗАК
Перекладається на нашу
                як «верткий»
Бо саме й є у нас козак такий.
Вертлявий, вмілий,
                вдалий та сміливий.
Все є у козака:
                і вдача й сила.
І на одинці,
                і в строю,
                і в битві
Із вірою та правдою в молитві.
Так згодом називались й вартові,
Провідники, дозорні вояки.
Так пише наш історик Яворницький,
Який вивчав це в багатьох столицях.
Й досліджував історію козацтва -
Всевольного українського братства.

…Той й наш загін
                йшов теж,               
                квадратним строєм
Попереду на скакунах - герої,
Що повертаються із дальнього походу
Де визволили сотні душ народу
Із рабства.
                Від тих клятих бусурманів.
Та стріли чумаків,
                що йшли з лиманів.
Тепер вже разом,
                табором чималим
Долали степ,
                й річки перепливали.
…Поки повільно коні їх скакали
Ота;мани тихенько розмовляли.
Доній до Стріхи:
                …«Витратили все,
Аж до копійки.
                Може, повезе?
Вторгуємо за сіль з десяток тисяч,
І знов підем у степ
                татарів нищить.
Або дамо на схов до лихваря,
Щоб у майбутньому
                жила наша земля.
Та мали
             добрий зиск з того нащадки,
Щоб збудувати власнії порядки.
Зберемо.
                Віддамо їх Полуботку.
Хай заховає, може,
                ті скарби до строку.
Що скажеш?»
Стріха:
               «Думка дуже слушна.
Та я іще сказати дещо мушу.
Мене турбують кляті москалі,
Щоб не захапали козацькії скарби.
Бо я вже чув,
                що всі святі ікони
Вони забрали із церков
                та наших скронів
З Чернігова.
                Та мають на меті
Оті скарби в Москву перевести».
       От, лиходії!
                Гірше бусурманів.
«Вони їх забирають для татарів   
Та платять ними дань
                аж до сих пір.
Аби з ординцями
                продовжувався мир…»
- Та скільки ж можна?
                Звісно ж, боягузи!
Із усіма підтримують союзи,
А потім всіх їх дурять.
                І самі
Завжди отруюють
                чужих й своїх царів.
Араби іх назвали як «КАС-САБИ»
А ми іх називаємо «КАЦАПИ»
Що у перекладі взначає «живодер»
Були такими,
                й є і дотепер…
«Та я й кажу, що москалі як лиси
І хитрі і продажні,
                кляті біси.
А що з такими роблять –
                до гіляки!
Нехай чорти підсмажують їм сраки.
- Наш жид також повісився.
                Ти знав?
«Який?»
             - Той, що КУМ-ПАНІЮ украв. 
«Яку кум-панію?»
                - В якій куліш варили.
«Ту срібну, із якої разом їли?»
- Авжеж.
             Узяв,
                розрізав на шматки,
Й попродавав,
                мов з квітки пелюстки.
Так ми йому сказали:
                «Не вернеш, -
На всі чотири сторони підеш…
Зрубаємо шаблями,
                як той глечик
Не сподівайся, лихварю, на втечу».
Сказав: «Верну до ранку»…
                Та збрехав.
Знайшли його,
                коли він міцно спав.
Він попросив мотузку,
                став до зрубу.
Повісився прилюдно.
                І дав дуба.
«Воно і видно.
                Звісно не козак!
Січ не пройшов, -
                й не знаєш що, та як…
Зостанешся
                до смерті НЕДО-ЛУГИМ,
Якщо не жив життям
                з Великим Лугом.
Коли ти в Січ ходив,
                ходив, та не дійшов.
Нічого у житті ти не знайшов:
Ні друзів,
                ні пригод,
                ні правди й волі.
Живи та підкоряйся своїй долі…
А якщо був, - зостанешся довічно
Козаком запорізьким ПЕРЕ-СІЧНИМ».
І вихвалятися з того,
                що ти ШЛЯХЕТНИЙ
Не варто,
           мов до шляхти ти причетний.
До реєстрових тііх козаків
Яких король із Польші знати хтів.
А решта мали бути кріпаками.
Й позбутись волі,
                ставши бідаками
І не боротись за свою свободу,
Й забути що козацького він роду.
Так що міркуйте,
                пані та панове
Коли говорите ви,
                чи ведете мову
Про вашу чи чиюсь,
                бодай, шляхетність.
До біса
        ПЕРЕ-СІЧНИМ ця належність.
Бо ми і боремось із нашим
                й вашим панством,
Щоб не було у нас
кріпацтва,
                рабства,
                й хамства.
…Цікавою була у козаків розмова.
Отак балакали собі
                про сутність мови й слова
І не помітили, як сонце піднялось
З за обрію.
                Да так вже повелось,
Що всі мудрішають
                із часом та з роками,
Та лізуть за книжками й словниками.
Бо в нас чудова, файна мова
Ось почитайте як співає слово…

Місяць на дворі,
Падають зорі,
Бавиться тиша ві млі.
Про вітер в полі
Мріють тополі
Ніч проплива по землі.
Тихо зітхнули
І промайнули
Миті в долекі світи.
Квіти поснули,
Трави заснули
Спи мій маленький і ти.
Хай тобі сниться
Чиста криниця,
Квітнуча вишня в гаю.
Церкви дзвіниця,
Стигла пшениця,
І щастя, мовби, в раю.
В мандри у ночі
Попливуть очі
Нам побажаючи сну.
Спи мій синочок -
Мій голубочок.
і я з тобою засну.

Так йшов наш табір
                ранком зимнім полем.
І сніг був схожий
                на біляву піну моря.
А чорні від возів й коней сліди
Нагадували темряву води.
Вози пливли повільно,
                ніби Чайки,
Було чутно чийсь сміх,
                пісні та лайки.
А десь попереду
                за білим небокраєм
Світилися вогні вольного краю.
Минала ще одна тривожна ніч
Попереду чекала хлопців Січ…

А табір вже помітили дозорні,
І із Січі відправились на конях,
Щоб чумакам та браттям підмогти
Всю важку ношу в Січ перетягти.
Були у діжках пиво,
                мед та вина,
Коштовності із золота
                й бурштину,
Тканини, збруї,
                навіть три гармати,
Приладдя, щоби Чайки будувати.
На возі спав один старенький дід,
Який в полоні був у турків сорок літ.
Лихая доля його стрі;ла в чистім полі.
Він ще дитям потрапив до неволі.
І згодом всім
                в Січі розповідав,
Як із сестрою їх татарин вкрав.

«Так, славні братці!
                Довелось мені
Служити бусурману-сатані.
Село стояло наше біля лісу
Зненацька налетіли жовті біси.
Була весна.
                Ми порались в городі.
Батьки давали лад птиці й худобі.
Вмить запалали стріхи та тини;
Загинули від стріл наші батьки.
З сестрою ми побігли геть до лісу   
Та поховались
                серед трав та хмизу.
Але татарини усіх дітей шукали
І нас знайшли.
                Й мотузками зв’язали.
Вели нас довго без води та їжі
Степами, горами
                ті бусурмани хижі.
Допоки не потрапили у Крим,
Де нас продали італійцям в Рим.
З сестрою ми розстались.
                І до нині
Не відаю
                в якій вона країні.
Не знаю:
                чи жива,
                чи вже на небі
Пройшло багато років у халепі.
На ринках я стояв чотири рази
Допоки мене
                кляті ці зарази
Знов не відправили
                до Кафи та Стамбулу
Де я прожив в якомусь там аулі.
Та випасав овець,
                корів та мулів.
Крутив всім туркам відчайдушно дулі,
І гірко плакав,
                плакав по ночах
Пізнавши горе,
                рабство,
                біль і страх.
Мале дитя.
                А що було робити
Я так хотів ще
                жити і любити.
Років у десять
                я не втримався й зумів
Провчити по-дитячому катів.
Коли сідали вони
                п`яні на верблюдів
Я зв`язував за ноги тих іудів.
І вони падали додолу
                на каміння
А я радів,
              що перцю дав створінням.
Вони коли дізнались,
                що то я
Мене побили,
                та продали,
                мов теля.
Так я попав до турка Арикана
Пройдисвіта,
                та горе бусурмана.
Й прожив у нього
                майже тридцять літ.
Варив йому вечерю та обід.
Був кухарем у поміч на галері,
Та відкривав і зачиняв
                всі двері.
А він мене
                все на ціпку тримав,
Прилюдно бив
                і гірко обзивав.
А скільки я побачив болі й горя
Текли в нас сльози,
                мовби річки в море.
Я бачив,
                як козаків розпинали,
Як ними псів
                й ведмедів годували.
Мій Арикан тримав жінок в гаремі,
Й знущався з них,
                відвозив на галери,
Топив посеред моря всім на втіху.
Зі мною теж
                раз вдіяв злеє лихо.
Коли я спробував
                дівчину захищати,
Яка його почала лупцювати,
Він наказав мене повісити за ноги
І я висів
                до низу головою.
А кляті пси мене за голову кусали
Ні вуха,
               ні мій ніс не залишали.
От бачите,
                що там зі мною сталось,
Що майже і обличчя не зосталось.
Віддав мене він потім на човни,
Де я провів найтяжчії роки.
Але дізнався
               про укріплення Стамбулу.
Порти та засідки,
                гармати й караули.
- Розкажеш Сагайдачному, бо ми
Готуємося, діду, до війни.
«То ви ж мене і викупили тому»…
-Так діду,
                скоро будем вдома.
Зустріли табір радісно в Січі.
Багато скарбу: сіль, щити, мечі.
Та головне –
                то звіільнені із рабства.
Свобода й воля - то і є багатство.
Пізнаєш це,
                коли побув в ярмі,
Рахуючи і ночі там
                і дні.

Голота мав на завтра виступати.
Все перевірив,
                що з собою взятии.
Зайшов у церкву,
                помолився Богу
І з друзями відправився в дорогу.
Спочатку полем,
                потім диким лісом.
Зайців ловили, навіть їли лиса.
Долали болота, озера й річки.
У церквах
        ставили за волю довгі свічки.
Щоб грітися –
                шукали старі хати.
А села намагались оминати.
Так, несподівано,
                у другий понеділок
Натрапили на хату,
                де горіла
Неначе вогнище 
                велика біла свічка
Да так,
           що днем
                здавалась темна нічка.
Голота й вояки зайшли у хату,
Яка була прикрашена богато.

Посеред хати за столом
У лісовій сторожці
Сиділи й їли всі гуртом
Поважні запорожці.
Стіл повний був ковбас й вина,
Вареників в сметані.
Лежали щуки, коропа
Та прянощі духмяні.
В Голоти потекла слина.
Ще мить, - і захлинувся б
Козак налив собі вина
І дружньо посміхнувся.
«Куди йдете?»
- Хто?
            Ми?
                В Ромни!
«Та я про теє знаю…»
- Чого ж питаєте?
«Так ти і сам про те не знаєш…»
Голота від тих дивних слів
І справді здивувався.
І попервах зніяковів,
А може і злякався.
Оце йдемо собі, йдемо,
І нічого не знаємо
Оце так раз.
                Посидимо
І вас про те спитаємо.
Старий козак дав іншим знак…
Голота сів до столу.
Йому здалось, що гіркий смак
Пішов по всьому горлу.
Він поперхнувся. 
Та було
                з чого зніяковіти:
Побачив він, як ковбаса
Літала у повітрі.
Потім поплавала мов плот
У спеціях й гірчиці
І плигнула йому у рот,
Мов те відро в криницю.
«Мовчи вже синку.
                Їж та пий.
Скуштуй кваску та пива.
Та сперечатися не смій.
Та й не синій, мов слива.
Ведеш ти козаків в Ромни
До старого єврея.
Він вам повідає чи ми
Достойні всі Енея.
Яким то буде весь наш край
Десь років через триста.
Чи стане на землі цій рай,
Чи рак скоріше свисне.
Ми самі думаєм про це
Та бачимо видіння.
Чи скоро лихо це мине
Та прийде час творіння.
…З часів, коли один поляк -
Козак Остап Дашкевич
Січ на порогах заснував
Для Посполита Речі,
Щоб від татар та турок               
      їхні
               землі боронити.   
Будуємо ми волю тут
Щоб в волі славно жити.
Все буде добре, друже мій.
Ми скинем супостатів.
І на українській землі
Ми заживем багато.
Але всім треба кожен день
Молитись й працювати,
Щоб жити в статках
Й ворогів
                до себе не пускати.
Переночуєте у нас
І в дальнюю дорогу
Підете.
              Ми вам на цей раз
Дамо когось в підмогу.
Піде із вами наш козак
На прізвище Шептицький
Хоча він з роду сам поляк,
Протеє, запорізький.
Він знає в лісі кожен дуб
І лісові стежини.
Розкаже де ростуть гриби
Та зарості ожини.
Дізнаєтесь багато ви
Прикмет та різних знаків,
Розкаже він,
                як справно бить
Проклятих супостатів.
Сам він веселий,
                так що ви
Не будете похмурі.
Ну добре.
                Спати діти йдіть.
Розставте караули.
Голота з друзями пішов
У курінь спочивати.
Час швидко сплинув за розмов
Та скоро вже вставати.
А місяць плив собі і плив
Десь близько біля Бога.
І снилась нашим козакам
В небесний рай дорога.

Але в цю ніч
                пригоди нас
Нажаль, не оминули.
Під ранок,
                в зорепадний час
Коли усі поснули
Старий Охрім,
                як повелось,
Пішов собі до вітру,
Бо пиво з нього вже лилось
Та било у макітру.
Він на край схилу підійшов
Зняв теплі шаровари,
Радіючи струмок пішов
Робити з снігу хмари.
Охрім підвів у темне небо
Блакитні сонні очі,
І ледь не впав
Бо угорі
             пливли тіла дівочі.
Оце він мріяв стільки днів
Про отакеє диво.
Й, нарешті, Бог йому зумів
Все змалювать красиво.
Але, нажаль, то лиш були
Великі сніжні хмари.
«От лихо!
Де ви всі взялись:
Видіння та примари».
Й Охрім, таки,
                у яму впав
Ще й снігом притрусило.
На ранок пес його шукав
І голосив щосили.
От здивувались вояки,
Коли на сніжний ранок
Прокинулись.
                Немов, вовки!
Всі вибігли на ганок.
Й побачили, як пес Бабай
Вив на велику яму.
Вояки глянули в той край.
Охрім прийшов до тями.
Йому здалось,
                що то вовки
Зненацька оточили.
Він шаблю вихопив та встиг
У повний зріст скочити.
Нікого не впізнавши, він
Почав нею махати.
І наговорював собі
«От кляті супостати!»…
Голота його ухопив
Та повалив на землю.
А наш Охрім все ще сопів
Немов вода на греблі.
- Не можна у поході пить.
Такий закон у Січі!
Дивіться хлопці, як в його
Скривило вже обличчя.
«Та я й не пив.
                Це пиво й квас.
Немає тут горілки!
Це все видіння із примар
І в небі голі дівки».
- Які там дівки?
Мабуть ти
        зовсім уже не тямиш…
«Кажу ж вам:
                це мої думки.
Куліш з вами не звариш!»
- Як у поході були б ми
Із військом запорізьким,
То кинули б тебе на спис
За це дурне злодійство.
«Це знак!
            Сказав старий козак
Поважний Влад Шептицький
Все буде з воїнством гаразд
І з нашим українством.
Але не зрозуміють нас
Ні друзі ні спільнота.
До поки ми самі,
                в свій час
Не встанемо з болота.
Країна наша попаде
У прірву чи у яму.
Від брата та війна прийде,
Але прийдем до тями.
І разом станемо з колін.
От вам козацьке слово.
Зробімо ж цій землі уклін.
Хай будуть всі здорові!
…І з цим козаки-вояки
У дальню путь зібрались,
Ну а поважні козаки
Відпочивать зостались…

Шептицький йшов поперед всіх
Та вказував дорогу.
А білий сніг валив до ніг
Та не давав проходу.
Сліди людей,
                зайців,
                вовків
Одразу замітало.
І це єдине вояків
                раділо та втішало.
Довгенько так собі ішли
Ладнали снігоступи.
І несподівано знайшли
Від Чайок старі зруби.
Мабуть,
                комусь не довелось
Їх вчасно доробити.
І нашим козакам здалось,
Що кимсь вони розбиті.
Шептицький:
«Тут був страшний бій
              вже майже рік тому.
Один татарин хитрий й злий
Нам влаштував війну.
Одного разу ми із ним
Проти кацапів бились.
Дійшли аж майже до Москви
Та раптом зупинились.
Бо цей продийсвіт втік від нас
З чималий власним військом.
І цим ми згаяли весь час
Та повернулись з тріском.
І цього разу той же хан
Нас обдурив навмисно.
Переказав через татар
Та взнав, що нам корисно.
Зробив нам пастку бусурман:
Сказав, що Чайки цілі.
Щоб перевірить їхній стан
Пішли ми,
                та не вспіли
До місця, навіть, підійти,
Як трапили в облогу.
Чайки горіли.
                Й їх спасти
Не довелось нікому.
Всіх теслярів забрав в полон
Проклятий бусурманин.
Та заховав у лісі в скрон
Й без їжі їх тримав там.
Нам довелось тих теслярів
У нього викупати.
Але від нас він не зумів
П`ятами  наковати.
Коли з москвинами він пив
У шинку біля Росі
А потім їхав на коні
Вздовж лісу по дорозі.
Ми геть його увесь загін
З кацапами розбили.
А самого, Богу уклін
У річці тій втопили.

«То ми перепочинем тут», -
Сказав на те Голота.
«Із Чайок зробим теплий зруб
Та вхопим щось у рота.
Я бачив оленя сліди.
Всім вистачить вечері».
-А я, - сміється знов Охрім,
Вже вполював тетерю.
«То й їж собі.
А із пір`їн
            приладиш капелюха.
А дзьоб тетері краще ти
Засунь собі у вухо».
Зареготали вояки.
Та все ж так веселіше.
Ніхто не ображавсь коли
Сміялись з нього.
                Більше!
Було й таке, що ціла Січ
Співала з сміхом байки,
Якщо дивак хропів всю ніч
Й придумував всім лайки.
Той же Охрім, як заверне
Про прусака чи ляха.
Що цілий місяць Січ гуде,
Та гомонить, мов сваха.
Раз він обмовивсь, що прусак
У панцирях залізних, -
Неначе смажений гусак
В яєчних тих лушпиннях.
А лях, як скоче на коня,
То схожий на індика.
Із пір'ям тим на голові
І лють як в того, - дика.
Ну, а москаль, -
                мов той ведмідь,
Одягнутий у хутро.
Перед татарами тремтить,
Бо пам'ятає, курво,
Що можуть знов зайти у дім
Прокляті бусурмани.
І їм покажуть третій Рим
Та що таке кайдани.
От реготали!
А Охрім
                від того веселився.
І на всю Січ горлав й бажав
Щоб цар москвин втопився.

Із чайок поробили курені.
Які гілками й ковдрами накрили,
Понасипали снігу та землі,
Зварили юшку
                та поїли риби.
Розставити дозорних
                та поснули.
Мінялись вартові у караулах.
Спокійно ніч минула на цей раз.
Тільки Охрім вовтузився весь час.
Хропів, мов старий кінь
                й бодав копитом.
Від того поруч всі були побиті.
На ранок всі сміялися з Тараса
Бо той ві сні
                йому весь ніс розквасив.

…Чудовий ранок був у зимнім лісі
Рожеве сонце підіймалось в тиші.
Срібні зірки
                в блакитнім небокраї
Нагадували всім шматочок раю.
І сніг грав всіма тими кольорами
Радіючи, що Бог іде із нами.
Не поспішаючи,
                Голота придивлявся,
Щоби ніхто, випадком, не зостався.
Щоб не були забуті провіант та збруї
Й ніхто, випадком,
                не замерз у караулі.

Шептицький:
 «Треба, браття, йти
Ладнайте снігоступи.
Підемо пагорбами ми.
Там снігу менше буде.
Та й краще видко буде нам
Всі засідки та біди.
Вперед я піду першим сам
А ви за мною слідом.

Полишивши нічний притулок,
Та сповістивши караули,
Пішов загін на схід,
                де хмари
В рожевім небі виглядали.
Мороз був лютим й пробирав
Та дер у носі й горлі.
Як раптом наш Шептицький став
І знак подав Голоті.
За небокраєм дим виднівсь.
Мабуть, село горіло.
Тарас не втримався:
«Братии!
            Наб`єм татарам рило!»
- Авжеж набєм,
Та тільки в нас
             нема гармат та коней.
Пошлемо розвідку за час,
Остап піде дозорним.
Та взнає хай,
                що сталось там,
Й до нас мерщій вертає.
Ну що, брати?
Сьогодні ми
                татарів полякаєм.
Давайте ми гостинців їм
                на ранок приготуєм.
Хай допоможе їм шайтан 
Та боженька рятує.

…А сталось: розповів Остап загону,
Що шляхтич тут потрапив до полону.
Разом із воінством.
                Та, мабуть, не судилось
Пожити їм, бо у воді втопились.
Коли всі спрбували разом утекти,
Та через річку вплав перепливти.
Все бачив те Остап
                коли підкрався,
І при пригоди шляхтичів дізнався.
Татарам же дістались збруі й коні
                від ляхів.
Він вернувся до загону.

Так й порішили,
                й згодом поспішили
Коли Остап вернувся, -
                поробили
Із вил та кос,
                зв’язавши їх ціпами
Великі ланцюги, щоб загоняти
Татарів в засідку.
                І їх там всіх розбить,
Піднявши ціп коли настане мить.
Побачивши татар, відважні хлопці
Пішли у наступ.
                Хана охоронці
Мотузками старались зачепити
Тих козаків, щоб наш загін розбити.
Але вояки списи виставляли
Й мотузки ті кінцівками чіпляли.
Та смикали щосили до землі
А потім йшли у бій ножі й шаблі.
Від того падали татари в білий сніг
Немов у щойно спечений пиріг.
Побачивши, що падають додолу, -
Татари зупинилися у колі.
І намагались хлопців оточити
Щоб просто так без бою полонити.
Але як тільки бусурмани поскакали
Відважні хлопці догори підняли
Заздалегідь готові ланцюги
      із вилами.
                Підняті догори
Вони вдаряли в груди
                вершникам зухвалим.
…Отримали тоді своє татари…
Їх коні стали, сніг переминали
І збитих вершників
                копитом лупцювали.
На те і розраховували сили
Щоб коні їх копитами побили.
Цей бій був самим легшим Із усіх
І в наших козаків з'явився сміх.
Пригадували потім всю дорогу
Та так, мабуть, так
                потрібно було Богу.
Кмітливість в нас була на висоті
Та й невразливими залишились усі.
В татаринів же двадцять полягли
А решта, звісно, зразу ж утекли.
Сміливість
            та козацька витривалість
Іздавна в запорожців поважались.
І дуже часто бились з ворогами
Навіть без зброї, -
                голими руками.
Поранення отримав лиш Ігнат
Прострелив йому ногу супостат.
Коли він піднімав угору вила
Нажаль, 
         стріла влучити в нього вспіла.
Але він не відчув ні біль ні рану
Бо перед цим покуштував дурману.
З сухого листя хмелю й коноплі
Щоб у бою ні кулі ні шаблі
Не брали козака…
                Так повелось…
До того ж лютував сильний мороз.
А що побачив з хлопцями Голота
Не лізло ані в які вже ворота.
Шептицький,
                коли хлопців оточили
Як закричить
                та засвистить  щосили.
Від того коні вершників злякались
Й татари не второпали, що сталось.
Але і це не все.
                Якісь примарні вітри
Кружляли над вояками в повітрі.
Той же Шептицький,
                в час коли горланив
На ватажка татаринів поглянув,
І той коли побачив погляд, -
                вмер
Без пострілу без зброї.
                …Без химер
в цьому бою,
                мабуть, не обійшлося.
Та й добре,
                що все швидко відбулося.
Шептицького заповажали хлопці.
«То в вас такі всі добрії молодці?»
- Авжеж - сказав старий козак
                й всміхнувся.
Підкручуючи довгі сиві вуса.
«Це ще не те…
                От було з Вишневецьким,
Коли ми рили земляні фортеці
На Хортці,
                то вчились так горлати,
Що скелі падали і били супостатів.
Робили величезний глечик з глини
Без дна.
              Який горлав що було сили.
Та сам по собі
                інколи співав.
Тоді я перший раз
                природи велич взнав».   

Коли спочили трохи після бою,
Охрім пролив сльозу і сумував.
А справа в тім,
                що в вбитому
                одному
Знайомця із пригоди він впізнав.
Та пригадав,
                як випадок у лісі
Звів ворогів,
                а потім побратав.
Це хоч описуй в історичній книзі
Та автор, звісно, це і написав.
Як він у хащах
                з ними довго бився,
Та, мало,
                не відправив на той світ.
Потім в посольстві
                у Січі зустрівся
Та влаштував їм свято та обід.
Вони розказували всім свої пригоди,
Як він залишив їх
                на божий суд в пітьмах.
На ласку
                та люб'язну милість Бога
Їм не вдалось впіймати смерті страх.
А сталось так,
                що лісова ворожка,
Коли збирала трави в ранній час
                із краснолюдками
Перенесла в стророжку.
Та вирвала у смерті на очах.
Вони ж без тями
                довгий час тримались,
Але відвари та напої з трав
Зробили своє діло.
                Ті ж злякались
Коли прокинувшись,
                побачили примар.
…Та діва була чемна та вродлива,
А краснолюдки мали
                дуже дивний вид:
Малі й кумедні,
                сині, наче сливи.
З червоними обличчями.
                Їх скит
Прикрашений квітками польовими,
Багато глечиків стояло в закутках,
Світилися бурштин,
                пісок,
                каміння.
Їм так здалось, -
                немов вони у снах
Літають десь собі
                поблизу раю,
А поруч янголи їм їжу подають.
А там за дивовижним небокраєм
Чарівні зорі хвилями снують.
Краснолюдки
         з своїм маленьким зростом
Такі кумедні,
                наче дітлахи.
Але вони дорослий мали розум,
Та щебетали мовби ті птахи.
Весь час варили щось
                і готували
Збирали трави,
                мили казани,
З гілок й дерев принади лаштували
Ладнали собі чоботи, штани.
А ввечері співали при багатті,
Та перестрибували вуглі та вогонь
А діва дивовижна
                коло хати
Літала в бочці.
                Так що їх полон
Був дуже дивним
                поки не скінчилось
Усе, як почалось, -
                в єдину мить…
Коли прокинулися живі, -
                перехрестились
Пропало все:
                і діва і той скит.
Вони лежали у траві
                у чистім полі
Без ран.
               Живі й здорові.
                От дива!
Але і без одежі -
                білі й голі…
«Що це було?»
                - То перші їх слова.
Коні стояли поруч.
                Та паслися
У стиглій, сочній запашній траві.
Скочили на коней.
                Та понеслися
За сонцем,
                крізь діброви та лани.
Коли знайшли своїх,
                то реготали
Були щасливі, що ізнов живі.
І цей випадок довго пам'ятали
А скит той розшукати не змогли.

Посумували хлопці із Охрімом
Та знов у ліс сховатися зайшли.
Сніг вже не падав.
                Гілки, наче крила
На всіх деревах
                білі та пухкі
Ховали подорожніх.
                Сонце в небі
Знов повертало радість та життя.
Хмаринка угорі,
                мов білий лебідь
Поволі собі в дальній край пливла.
Минали хлопці хащі та діброви
Відпочивали,
                спали у гаях.
Так ще днів зо два йшли,
                допоки в чистім полі
Не стріли вершника.
                То був останній лях,
Який зоствся від того загону,
Та заблукав в засніжених степах.
Голота дав йому одежу й охорону.
Але домовились вчинити згодом так:
Піде він з ними у Ромни
                з його загоном.
Коли ж вертатись будем, -
                дасть і провіант.
Можливо,
                дасть і бусурманів коней
Але вже без важких залізних лат.
…Пан Вроцлав,
                А це був, доречі, він
Погодився з Голотою на діло.
Та й що поробиш,
                як зоставсь один,
Й загін його ущент було розбито.
Сміялися потім згодом разом всі,
Коли цей пан із жартом,
                та в деталях
Про всі свої пригоди розповів,
Й Охрима, десь,
                як байкаря підправив.

Сніг трохи танути почав
                бо сонце пригрівало.
Татар загін вже не стрічав,
                бо їх зосталось мало.
От вже весною знов прийдуть
                прокляті бусурмани
Готуймо військо.
                Знов знайдуть
Тут смерть свою татари…

Голота із Шептицьким говорив
Та прислухався до порад та слова
Коли ті йшли,
                долаючи рови,
Така була між козаків розмова.
«Ну як там наш поранений Ігнат?»
- Все заживе.
                Відвар із луски риби
Все зробить.
                Буде бігать та стрибать
За тиждень.
                Все загоюється, ніби.
А потім йому дам іще відвар
Попити
                із щавлю  й кислиці.
Ми ввечері всім зробимо узвар
Й нехай вполюють
                вовка нам мисливці.
До рани свіже м'ясо прикладемо.
То, сподіваємось, -
                за п`ять спокійних днів
Усе мине.
             Шептицький:  «Доженемо…
А то ми залишилися самі.
Пішли потроху швидше»…
                Знов Голота:
«А що мені робить,
                бо слабне зір?»
- Прикладуй до очей жабу з болота.
Попий на ранок кріп
                з вівса й верби.
Та розтирай кінцівки вух та й лоба.
Я теж роблю це часто на собі,
Бот теж таке бува.
                Така хвороба.
Якщо зготуєш – дай попить й мені.
Зайдем дорогою ми до семи церков,
Помолимось.
                Поставим Богу свічку.
Сорокоуст замовимо ми.
                Щоб
Здоров'я й радість
                були на обличчі.
«А скільки вам», -
                Голота запитав
- Мені вже сто.
                Наш воїн похитнувся
І ледь не впав.
«Це жарти?»
- Ні. Було
                у тому році.
                Вшанували друзі.
Подарували люльку та коня.
Коня не взяв,
                бо то для мене клопіт.
А люлька – от…
                Курю її з рання.
Та згадую увесь життевий досвід.
«І що ж говирить він?
                Як жити треба нам?
Як піклуватись про своє здоров'я?
Коли живеш громадою чи сам
Й прожити довго,
                якшо Бог дозволить.
- Пий як прокинешся із ранку
                теплу воду,
Вмивайся часто з голови до ніг,
Читай і вчи ізмалку Боже слово.
Узимку роздягайся й плигай в сніг.
Ходи улітку в полі босоногим,
Стій на гарячому камінні чи піску,
Тримай завжди в теплі та ладі ноги.
Повітрям дихай в дощ та у грозу,
Перед вживанням їжі помолися,
Частіше рибу їж.
                Не забувай
У бані паритись,
                та після праці митись.
Не пий горілки й пиво через край.
Все інше з часом прийде.
                Був би розум
Любов у серці,
                правда,
                Бог в душі
Яким не був би
                самим лютий ворог
Його здолавши, -
                в церкву поспіши,
Та помолись за його
                й свою душу,
Шануй батьків та пращурів своїх,
Тримай порох сухим.
                Іще я мушу
Сказати вам, що все лікує сміх.
Шукай у всьому диво,
                радість,
                смішне.
Яке б воно вже не було:
                сумне чи грішне.   
…Є й слушна приказка,
                що істину в житті
Шукають як краплину у воді.
Дізнатись слово, - 
              прочитати мусиш книжку.
Пізнати істину, -
                то випити всю діжку.

Поговорили друзі й вояки
Позаду були довгі версти шляху.
Попереду чекали їх брати
Та раптом знову появились ляхи.
Але ви, друзі, бачите,
                як склалось
Той випадок,
                що Вроцлав був живим
Урятував увесь загін наш разом,
Бо керував загоном його син.
Тут козаки одразу зрозуміли,
Хоча це їм поляк не розказав,
Що він скакав дозорним.
                Ляхи ж бились
Із москалями. 
                Плани ж Бог зірвав.
Поляків було мабуть кілька тисяч
Геть виснажені.
                Мабуть москалі
Їх вигнали із власної землі
Але в полоні в них були бояри
Та із десяток яничар-татарів
Пан Вроцлав розмовляв
                із братом Казимиром
Та розповів про мишоловку з сиром
В яку потрапили зненацька.
                Як втопились
Як врятувався він
                в снігу на Божу милість.
Як стрів старого друга, як рішили
Йти разом до Ромнів набратись сили.
А до Ромнів іти ще далеченько
Дорогою лютує морозенко.
Пан Казимір: «Так що, підеш із нами?
Чи слово дав –
                підеш з тими хохлами?»
- Піду із ними.
                «То даю завдання.
Та просто невеличке побажання:
Дізнаєшся про всі москальські вежі,
Що на околицях стоять.
                Будь обережним.
Перевдягайся в русичів.
                Та вчи кцапську мову,
Запамятовуй кожне їхнє слово.
В посольстві все доречно.
                Все згодиться.
Літай над москалями ніби птиця.
Запамятовуй,
                й повертайсь живим.
Поб`єм Московію і підемо на Крим.
Голота: «Ну, так що?
                Підеш із нами?»
- Так!
Будем разом битись з москалями.
«Влаштуємо кацапам подарунок.
Перевдягнемо наш загін у турок
Та трохи погуляємо»…
                - Так друже
Разом татар та москалів
                ми здюжим!
«Бери дві пари наших шароварів
Рубаху, шапку, черевики, шаблю.
Знімай свої важкі залізні лати,
Які такі важкі, немов гармати
Бери рушницю, келип, два пістоля
Позич іще в Охріма трохи долі.
І будеш справжнім добрим козаком,
Що лиш товаришує з кулаком.

Коли всі згодом трохи відпочили
Пан Вроцлав з Казіміром розповіли,
Чого вони до москалів поперлись,
А потім у шатри татарські вдерлись.
Ми йшли з литовцями
                до самої Москви.
Так само як ішли вони на «ви»
Щоби провчити варварів-кацапів
Не лізти у чужі церкви та хати.
Самі не можуть дать ладу татарам
Які грабують їх
                та сіють жах та свари.
Так ще повчають всіх
                як їм на світі жити.
Самі ж лише горілку вміють пити.

Бій був коротким,
                та для всіх жаливим
Ми самі
                ледь лишилися живими.
Багато друзів наших полягло
Та й в москалів
                чимало втрат було.
В атаку ми пішли у білім полі
З мечами й списами
                у латах та на конях. 
А їх бояри свій кріпацький люд
Покинувши на божий гнівний суд.
Втекли.
             Та всі
                за мури поховались.
Їх військо без керманичів зосталось.
Вони із вилами та палицями нас
Так смішно намагались залякати.
Ми у снігу боролись довгий час
Нам, звісно, заважали мерзлі лати.
Хто скинув їх
                та бився без шолома
Хтось навпаки з убитих одягав
Горіли колеса,
                вози,
                рядно,
                солома
І кінь якийсь туди-сюди скакав.
Нагадував всім бій «розгардіяш».
І важко було зразу зрозуміти
Де наш,
              а де, пробачте, там -
                не наш.
Змішались всі поранені й убиті.
Та згодом розійшлись,
                зберігши сили
Поранених багато зосталось.
І вирішили повернутись з миром
Перемогти, нажаль, не довелось.
Москвинів тьма ворожа розступилась
Покинувши у чорному снігу
Лежати у крові на божу милість
Поранених та вбитих.
                Як в аду.
Ми вирішили зиму переждати
Та повернутись знову навесні
Та йшли до вас
                із Січчю домовлятись
Коли побачили татарів у селі.
Передовий загін
                потрапив знов у пастку.
Й по льоду ген
                втекти уже не встиг.
У латах потонули.
                Божа ласка,
Що я один залишився живим. 
Та ви все бачили,
                і підмогли доречно.
Бояться вони вас не на словах
Й я вирішив, що буде так безпечно      
Іти із вами в цих важких снігах.

Сніг вгамувався,
                наближався вечір
Загони разом стали відпочить.
Поляк усім розказував про втечу
Як заховався з страху в сніг
                у слушну мить.
А хлопці знов від того реготали,
Пригадуючи як усе було.
Шептицький та Голота десь блукали.
Не набалакились…
                Язик, мов помело…
Багаття в надвечір`я розпалили
Зварили з м`ясом перший раз куліш.
До столу друзів ляхів запросили
Ну, що, пан Вроцлав, -
                бери ложку й їж.
Причмокуючи повели розмову
Про дім та Січ,
                а хто про пекло й рай.
Чутно було далеко кожне слово,
І десь ховалось,
                аж за небокрай.
І залунала знову в полі пісня.
Підспівуючи вітер завивав.
І ніч стояла в зорях українська
І пан Мороз співать допомогав.

Не питай козаче
Чом дівчина плаче,
Чом душа у неї
Й серденько болить.
Помолись юначе
За долю та вдачу.
Їде твій коханий
Волю боронить.
Не питай дівчина
Чом тебе покинув
Коли будем щастя
Наше будувати.
Якщо не загину
Повернуся з миром,
Їду, моя люба,
Землю захищать.
Вороги прокляті
Знов панують в хаті,
Душать Україну,
Й випивають кров.
Поклянемось браття:
Битися з завзяттям,
Вберегти країну
І свою любов.
 
На ранок два загони розійшлися
Посольство ляхів подалось у Січ.
Все воїнство Голоти із Шептицьким
Пішло ізнов за обрій в темну ніч.
А до Ромнів було іти іще
                днів з двадцять.
Минав вже місяць їхнього шляху.
Біля Браниці стріли мудрих старців
Що йшли у Білу Церкву крізь війну.
Із ними був кобзар з малим джурою
І майже цілу нічку вояки
Чули вірші,
                пісні,
                байки, 
                розмови
Підспівуючи часто залюбки.
Співав байкар
             та грів всіх мудрим словом.
Пригадували дім,
                батьків, 
                дідів.
Й найпершу пісню свою колискову
Яку від своїх чули матерів.

Що дорожче буває у світі
Про що думає кожен із нас
Коли бачиш, як ріднії діти 
Йдуть вперед поглинаючи час.
І сумуєш з того
                і радієш
І згадаєш про мудрість віків
Бо пожнеш тільки те, що посієш.
Не складеш гарну пісню без слів.
А з пісень,
           що приходять на спомін
Лиш одна гріє нас у душі:
Материнська твоя колискова
Яку ти нам співала вночі.
Думи твої і всі твої сльози
З часом стали відомі мені
І їх втримати я вже не в змозі
Коли бачу дитинство ві сні.
Може в снах посеред ночі
Я побачу твої очі,
Пригадаю твої пісні
І любов твою без меж.
І моя матуся знову
Заспіває колискову.
І мене як у дитинстві
Ти до себе пригорнеш.
Промайнуть,
             пропливуть дні і ночі
Але знову звучать крізь віки
Колисковії пісні жіночі
Прокладаючи долям шляхи.
Моя мила і добра матуся
Вдячний я за безмежну любов
До землі я тобі поклонюся
Й колискову співатиму знов…

А що краще в житті
                ніж дитинство?
А що краще в житті ніж любов?
Непросте відчуття материнства
Що основою є із основ.
А кобзар невгамовно і довго
Все співав,
                і співав,
                і співав.
Про дитинство і наші дороги
Про стежини якими блукав.

Я пригадую своє дитинство,
Немов, уві сні
Як матуся співала із сумом
Про щастя пісні
Як я бігав за хату
В далекі пшеничні поля
Як радів я,
              раділа матуся,
                раділа земля.
А та радість з журбою
Із давніх та мудрих віків
Із тих мрій
           про щасливе майбутнє
Від наших дідів
Із тих сліз, що додолу текли
                із очей на біду,
Як червона калина
              на білім і чорнім снігу.
Лунає пісня               
Про ту калину    
Про рідну землю,               
Про Україну.         
Дозволь до тебе               
Я пригорнуся
Моя ти нене,
Моя матуся.
Ой, червона калино, моя
Не хились, не журись
Зацвіти білим цвітом
І в наших очах звеселись,
Подивись в чисте небо,
Й на цвіт золотистих ланів
Дай нам волю та щастя
Дожити до радісних днів.
Скільки сплинуло часу
І витекло сліз із очей,
Скільки мати моя
Не доспала тривожних ночей
Знов та пісня лунає
У думах, у серці і в снах.
Наче поруч кружляє зі мною
Мій Янгол, як птах. 
Лунає пісня
Про ту калину
Про рідну неньку,
Про Україну.
Як до джерельця
В думах полину
До тебе, серце,
Моя калина.

Малий джура грав тихо на сопілці,
Що в декого котилася сльоза.
«А він ще вміє дечого на скрипці», -
Старий байкар про хлопця розказав
- А може підеш з нами?, -
                Хтось промовив
За рік ми зробимо із тебе козака.
«Всім дякую на добрим вашім слові,
Подумаю», -
                сказав на те джура.
- А як тебе, малий музика, звати?
«Якимом Бойко.
                Я вже не кріпак.
Мене кобзар Максим за добру плату
Забрав у бусурманів.
                Я – козак»…
- Оце вже діло,
                Підвів Доля віки
- А в мене син Іван такого ж віку.
Навчається у війску одяг шити.
Підемо із нами.
                Будеш добре жити…
Можливо так, можливо іншим чином
Зустрінуться дві долі - два шляхи.
Їх діти подарують з часом сина
Який прославить Україну на віки.
Ми пам'ятаємо і любимо Шевченка -
Пророка української землі.
Тут все величне,
                праведне й буденне
Для нас для всіх
                й майбутніх Кобзарів.

Я бачив марево ві сні.
Здалося:
                Я на небі божім
Мов те дитя в колисці.
                Й можу
Все бачити крізь шар віків.
Я тут вродливий і щасливий
Мені все байдуже.
                Я вільний!
Зі мною ангели святі,
                І істина.
Та що мені,
Коли внизу моя країна,
Моя убога Україна
У рабстві, злиднях та ярмі.
Там і по сотні страшних років
Вирують пристрасті жорстокі:
Мов мишеня у зимнім полі
Народе мій шукає волі.
І хоч є храми,
                та у них
Нема ні правди, ні святих.
Кругом лиш немічні і кволі.
Бушують в кольорах майдани,
Але не падають кайдани.
Майнув в літа козацтва рід. 
Все ті ж пани,
                все ті ж царі
Глумляться над моїм народом
Що було до, то є і згодом.
Забуто давній заповіт…

Такий собі для всіх
                ліричний відступ
Хоча ця лірика із сумом на вустах.
Та що поробиш,
                якщо серце тисне
Й бувають часто сльози на очах
Коли побачиш, інколи, картину
Як у гріхах
                країна скіфів гине.

Чого задумався козаче?
Сумуєш,
                що країна плаче.
Чи може серденько болить:
Святе не можеш боронить
Від лиходійства…
                Час настане.
Знов люд від нелюдства повстане.
Доколі ж будуть пити кров,
А в серці буде лиш любов
                до України?
Не журися.
Землі та Богу поклонися,
Подякуй, що живуть нащадки
Паскудства терплячи порядки.
У тій історії свободи.
Бо нелюді й оті потвори
Століттями сю неньку ссуть,
Та рабство в нарід наш несуть.
Розводять панство
                та блюзнірство,
Брехню,
               тиранство,
                лицемірство.
Не затоптати їм свободу
Козацтва Січового роду!
Нехай тремтять «нові бояри»:
Як місяць скриється за хмари
Прийде ж мо, браття, свята ніч…
Хай знають: всім їм буде Січ!

Потроху наближалася весна
Сніг всюди танув,
                чвякали калюжі
І першою вітала це верба
Хоча і інші не були байдужі.
Вилазили із нір бобри та видри,
Вертались в край
                із вирію птахи.
І пахло від землі
                теплом та миром,
Неначе поруч не було війни.
Верба, верба!
                Чомусь мені здається,
Що мало ти оспівана в віршах.
Хоча на протязі віків
                в душі та серці
Була ти в козака в помічниках.

Верба –
            не тільки тин навколо хати,
Не тільки кошики,
                сокири та дрова.
Це й ліки,
                вітамінами багаті,
Музичні інструменти,
                ворожба.
Полоззя для саней та коромисла,
Стільці та відра,
                лави та діжки,
Приладдя
     для рибальства та мисливства
Тарілки й ложки,
                довбанки - чайки.
Багато ще:
                лічити не злічити
Наприклад ще -
                прикраси для жінок
Ну годі вже.
                Пора з цим закінчити.
Та на останок буде монолог.
Я хочу у поемі оспівати
Вербі належну шану теж віддати.
Давайте ще спитаємо в Голоти
«Співай, байкар…
                Чого я буду проти»…

Коли у лісі сходить талий сніг
І залишають нас тріскучії морози
На гілках верби
                з подихом весни
Зима дарує на прощання
                срібні сльози.
І з першим світлим
                променем тепла
Краплинки ці
                із царства церемоній
Заграють дивну музику добра
В оркестрі сонячних
                і радісних симфоній.
Весна одягне в ледь-зелене ліс,
І перетворить краплі та сніжинки
Із тих зими прощання талих сліз
На срібні і м`які верби пушинки.
І котики пухнасті на вербі
Неначе нотки
             на небесних,
                райських струнах
Нам подарують музику землі,
І почуття кохання незабутнє.

Давай байкар щось трошки   
                веселіше.
Порийся в голові своїй та в книжках…
…Так я навмисно посеред поеми
Всім дав отямитись
                Чи то у вас проблеми?
Ви що подумали,
                що це вже все, - кінець?
Ще далеченько, любі.
                Хай вам грець.
Бажаєте якісь байки, -
                будь ласка…
Хай відпочинуть вояки та казка.

Ну, слухайте, -
                Одного разу муха
Залізла козаку у саме вухо.
І там як почала горлать й дзвеніти
Що в бідного почав мізок тремтіти.
У вусі все жужжала і жужжала,
Якусь брехню весь час розповідала.
Вояка все
                і так
                і сяк старався.
Все витягти прокляту намагався.
А потім до цієї мухи звик.
І сам повторював дурниці ті язик.
Вона розкаже щось дурне,
                а в козака
Із шаблею здіймається рука.
Коротше кажучи, -
              маленька спритна муха
Дістала його розум через вухо.
І наш козак теж меле що попало.
Чого і не було, - в нього настало!
Якщо заб'ють макітру тим,
                що хтось є дурень
Такого не пускатимеш в свій курінь.
Назавтра скажуть: вішатись, -               
                підеш…
Та ще й мотузку й мило принесеш.

Так, пан кобзар,
                траплялось і таке.
Та сподіваємось,
                що нас це омине.
Ось не чіпляє ж лях й татарин 
                кобзаря
Чи у них доля-воля не така.
Чому не знаю,
                повелось так здавна,
Що в кобзарів та музикантів
                доля славна.
І ходять вони скрізь по всій землі
І істини розказують святі.
Передають послання та привіти
Поради,
               побажання,
                заповіти.
Шукають родичів чиїхсь,
                знаходять друзів,
Влаштовують обряди та союзи.
Ще й на весіллях,
                на хрестинах грають
І дивні казки всім розповідають.

Ви чули,
                як жалівсь павук вужу
Так я вам про теє розкажу.
Зустрілись ці два пана у болота
Після важкої довгої роботи.
Павук жалівсь:
                «Розвісив павутиння
Щоби ловити капосні створіння:
Метеликів й комах,
                та всіх жуків
Щоб було менше.
                Більше ж павуків.
А то літають всюди без кордонів
Та проповідують всім вольнії закони.
А ми з тобою сидимо й чекаєм
Доки спіймається одне
                чи ціла зграя.
А як у тебе?
                Справний був обід?
- Так любий.
                Дякую сусід.
От зараз закушу іще тобою
І попливу в болото у покої…
…Жалієшся та заздриш всім…
                Стривай
Твій ад для когось може стати рай.

Стрічав Мойсей іздалеку гостей.
Він знав, що непростий випадок цей.
Коли вже так вояків припікло,
Що здалеку ішли в його село.
Голота передав всім привітання,
Шептицький друзів стрів в Ромнах.
                І до світання
Велись між козаків різні розмови.
Голота слухав кожне його слово.      

«З чого почати вам розповідати
Створив нас Бог отець і земля мати.
Створив він нас всіх вільними, 
                та ми
Мабуть жадали жити у ярмі.
З одного боку –
                все було в достатку:
Яскраве тепле сонце гріло зранку
Повно плодів,
                живих істот,
                води
Блукай собі,
                радій, 
                святкуй, 
                живи.
Але не втрималась людина
                від спокуси
Пізнати, що дано лише Ісусу.
Та захотіла стати поруч з ним
І знехтувать писаніям святим.
І не навчившись заповідям Божим
Яких всього лиш десять.
                Чи то може
Схотіла стати навіть вище Бога
Пішла за змієм.
                Й втратила дорогу
Тепер сама вигадує закони
Та б'є новим господарям поклони.
Всі поділилися на панство та рабів
Тепер не вирватись з того,
                хоч би і хтів.
Подобається грати комусь в панство
А інші полюбляють власне рабство.
Спільнотами ніхто не хоче жити.
Всі дуже хтять
                чимсь-небудь володіти.
І смішно те, що кожен може в мить
Чогось позбутись, 
                або чимсь заволодіть.
І байдуже, - то золото чи граблі.
Правий хто має
                довший спис чи шаблі.
Тому й воюють тисячі віків
З Адама і до на наших з вами днів.
Кудись поділася любов
                та досвід вчень,
Які нам Бог подарував
                на сьомий день.
…І всім здається,
                що богатство головне
Та як казав один, - і це мине…
А ось євреї, як воно не дивно
По іншому всі ставляться до світу,
Цінуючи повагу та знання
Та моляться з рання і до рання.
Ви самі подивіться: хто в Січі
Вам шиє
                та готує калачі.
А хто лікує вас,
                та пригоща в шинку
Здебільшого, це жид,
                як не мудруй.
Бо в нього залишилось від Адама
Благословенне шанування храму.
Храму творця, що вказує дорогу,
Щоб бути справді
                серцем біля Бога.
Я знаю,
               що ви молитесь за долю,
Й жадаєте всім людям дати волю.
Почніть з себе: 
                Поважних обирайте.
За кожний вчинок злий, -
                відповідайте.
Працюйте всі, чим можете в громаді.
Обранцям не платіть за їх посади.
Тоді за мить побачите самі
Чи схоче він буть Гетьманом,
                чи ні.
Хай намагається громаді так зробити
Щоб всім до серця любо було житии.
А як не впрорається, - то жените геть.
Тому, хто вкрав –
                хай буде люта смерть.
Хай з будь-яких питань
                в вас будуть ради.
Хай всі можливість мають
                дать поради.
Малеча хай на рівних голосує,
Бо їм в майбутньому тому
                і жити й бути.
Чи ваші плани джурам до смаку
Не стійте у нащадків на шляху.
Тож пам'ятайте, діти, головне:
Бо їх бажання - це для вас святе!
Хай все вирішує
               проста людська громада.
Тоді в вас буде справжня,
                мудра влада.
Судіть по совісті,
                та суддів обирайте.
І всіх нечесних з влади викидайте.
Хай винний
         обирає сам відповідальність
Із трьох можливих…
                …Поважайте старість.
Ходіть до церкви та моліться Богу.
Він завжди вкаже праведну дорогу.
І у Січі збудуєте ви рай,
Що звідси потече за небокрай.
Як центр поміж заходом та сходом
Помирить всі довколишні народи.
А Київ стане центром
                від якого
Підуть у світ майбутнії дороги.
Дороги правди,
                віри та добра.
Й нового права, як тепло від Ра.
Дітей навчайте, тільки не повчайте!
У них –
           себе й майбутнє поважайте.
Вони і так на вас всі будуть схожі
То ж дбайте про свої думки та рожі.
Товаришуйте й пийте
                з тим, хто вас
На ранок за копійку не продасть.
Московії й кацапів бережіться,
Бо років ще шістьсот
                ота столиця
Всім не даватиме ні ради ні покою
Бо в їх царів не те із головою.
…Чекатиме історія Січі
Здійметься якось чорний дим вночі.
І вижене із Києва все панство,
Що принесло у нашу душу рабство.
І мову
        не руйнуйте кепським словом.
Щоб ви були живі, живі й здорові....»

Голота та Шептицький поклонилсь,
Подякували за розмову й милість.
Всі повечеряли гуртом,
                попили пива.
Та полягали спати з Богом,
                з миром.
Що снилося Голоті не відомо.
Мабуть, -
        волошки й жовтий мак удома.
А може пісня
                про наш милий край,
Чи той в Січі земний майбутній рай.
Та тільки він
                у сні все посміхався.
Та з насолодою
                весь час перевертався.

А на дворі
                вже бавилась весна.
Природа прокидалася рясна.
Зелена підіймалася травичка,
В струмках текла
                кудись собі водичка.
І чутно було всюди щебетання
Птахів весни,
                що слали всім вітання.
А сонце, сонце -
                гріло й прогрівало.
Його проміння поміж трав блукало.
Знов прокидалось
                у лісах життя
І темрява просила каяття.

Чудовим був весінній теплий ранок
Скупавшись в річці,
                хлопці на сніданок
Зварили у кум-панії пшона.
Косулю скуштували та вина.
Та стали знов збиратися в дорогу
День був привітним,
                дякуючи Богу.
Рішили до Дніпра іти на конях.
А потім поробити Чайки в скронях.
Так буде швидше
                й менше всіх пригод.
«Ну як, домовились?
                Підтримує народ?»
- А де ж ми погуляємо, панове,
«А щоб ви всі були живі й здорові».
- Чого ж ми брали бісову одежу?
Я бачив  вчора бусурманів з вежі.
«О, це вже діло!
                Скільки їх було?
Не видно.
                Та горіло десь село.
Тоді вдягайтесь двадцять у татарів
А ми, - неначе полонені станем.
А як наблизимось до стану, -
                станем в бій
От буде сміху.
                Господу уклін…
Так й порішили.
                Та набравшись сили
За обрій де палало поспішили.
Мотузки поробили, щоб їх коні
Заплутались і падали  від того.
Шептицький хай ізнов
                щосили свисне.
Хай в бусурманів
                лоб об землю трісне.
Добре, що снігу вже немає,
                лиш багнюка.
Хай наїдяться вже землі
                по самі вуха.
А ми їм шаблями макітри відсічем
І швидко в ліс що поруч утечем.
І будем це робити стільки раз,
Допоки в них не з'явиться той сказ.
І точно…
                Одягнувши шаровари,
Вояки виглядали як татари.
Під вальтрапами збруї поховали.
Рушили колом.
                Інші в центрі стали.
Щоб «полонені» вчасно мали змогу
Пройдисвітів відправити до Бога.
Татари здалеку помітили із верху,
Що ті женуть військових полонених.
Зрадівши грошам,
                десять бусурманів
Назустріч поскакали на оману.
І коли з нашим військом
                порівнялись
Без голови одразу ж і зостались.
Бо наші хлопці зупинили коней.
І оточили чималим загоном.
Не зрозумівши,
                що там з ними сталось
Вже сотня бусурманів
                знов озвалась
Іти на поміч тим,
                що тут пропали.
Вони іздалеку своїх татар гукали.
Та наш Шептицький
                знав ту кляту мову
І здалеку підтримував розмову.
Коли наважились татари підступити
Шептицький знов як свисне…
Ніде діти…
Коні татарські дибки разом стали.
Й від того всі попадали татари.
Тут хлопці наші
                шаблями проворно
Розправились
         з джамбульським тим загоном.
Хоча пятьом із них,
                нажаль,
                вдалось втекти
Наклавши в бусурманськії штани.
Тут наші хлопці стали рити шансі
Щоб знов зустріти бісових обранців.
Охрім не випадково взяв гармату
Щоб нищити здалека супостата.
Вона хоч і маленька, але справна
І мала назву фальконет,
                та била справно.
Але татари цього разу не схотіли
Піти у бій відкритий.
                Й оточили
Увесь наш табір,
                взявши у облогу
Але, мабуть, не вгледіли дорогу.
Бо хлопці поробили скрізь канави
Щоб в бусурманів коні застрягали.
Зробили, словом, їм «розгардіяш»
Щоб переміг, звичайно, табір наш.
Коли наблизився загін із тих татарів
Із фальконетів постріли злунали.
Коні розбіглись,
                що було і треба
І перед шансями
                потрапили в халеп`я.
По пуза провалилсь у багнюку.
Не встигли й бусурмани
                вцілить з луків,
Як пролунали залпи із мушкетів.
А далі в бій пішли шаблі й багнети.
Це точно був для всіх «розгардіяш»
Всі були чорні,
                як чорти в шабаш.
Змішались, як в поемі:
                коні й люди
Тоді таки отримали іуди…
Але і наші хлопці мали рани
Від стріл
             та довгих списів бусурманів.
Всім довелось із місяць лікуватись.
Та були з того бою пісня й радість,
Що знов велику кількість перебили
Та двадцять коней у орди схопили.
Гадав тоді Голота, - все минеться.
Й не відав наш вояк,
                що доведеться
Вертатись з смутком із того походу.
Але все те настане трохи згодом.
А цього разу вистояли друзі.
І не було підстав ридати в тузі…

Втекли татари.
                Розлетілись хмари
Потроху день розвиднів свої чари.
Яскраве сонце жити надихало,
І про майбутнє літо сповіщало.
Чутно було співоче щебетання -
Весни та радості пташинеє вітання.
Трава й дерева набирались сили,
Яку узимку з листям розгубили.
Потроху все загоїлось,
                владналось.
Додому війско із Ромнів верталось.
Скупили під Лубнами тютюну.
Шептицький по дорозі кляв війну,
Та дуже часто
                влучним міцним словом
Підтримував своїх братів розмови.
«От біси!
                Мені вухо відрубали…
Я відчуваю, що погано чути стало.
Ще добре, що язик зостався цілим
А то не мав би змоги голосити.
- Подякуй Богу, що це вухо,
                а не ніс
Аби ти знов в таріль із ним заліз.
Без вуха іще можна воювати
А як тебе без носа упізнати?
…Зареготали хлопці.
                От тобі Шептицький.
Так.
         Не дарма
                він вчився у столиці
«Так, хлопці, так.
                Було давно колись.
Джурою мав я прізвисько, як «лис».
Я куховарив у Січі,
                мив казани,
Латав рубахи,
                жупани й штани.
Бувало чистив збруї,
                мив коней
Навчався в школі,
                годував свиней.
Нас після школи,
                хто відмінно вчився
Направили навчатись до столиці
У могилянку.
                Та я звідти втік.
Бо там страждав
                за довгий свій язик.
Подався знову в Січ.
                Служив у церкві.
Й постукав знову
                в могилянські двері.
Навчався праву,
                та вірші складав,
У церкві іноді у хорі
                й сам співав.
А потім довелось навчатись в Римі.
Та серце було
                геть на батьківщині.
Пізнав багато різних я наук
Та кликали мене рушниця й лук.
Коли вертавсь із скарбом
                Чорним морем
Із нами трапилось
                зненацька справжнє горе.
Наш корабель розбивсь,
                казна пропала
І більшість довго жити наказала.
А я худий за діжку ухопився,
І відчайдушно Богові молився.
Прибили хвилі діжку на пісок
В Криму.
                І я чималий строк
Провів у домі старця,
                що мене
Підняв на ноги.
                Хай йому зішле
Господь і ласку
                і добро
                і Божу милість.
Доречі через  рік ми знову стрілись.
І він навчав мене тому, що я не знав
І справно битись,
                і таємним всім словам.
І мудрості
                і правді
                і санскриту.
Та й сам він був, казали, із Єгипту.
То й я, в Січі,
                коли собі вернувся
Розказував усім,
                та й досі вчуся.
Хоча мені ви знаєте: за сто.
Мені і потім у житті завжди везло.
От бачите,
                й сьогодні я живий.
- Так батьку.
                І не скажеш що старий.
Так бився, що татари дивувались:
Ізвідкіля воно такеє взялось?
Я бачив, як стрибала ваша шабля.
Ненече не одна,
                а цілі граблі.
Здалось мені,
                що в вас їх було три.
Навчіть мене.
                «Ти хмиз мені знайди…
Ну що з тобою зробиш.
                Ну, дивись…»
Шептицький розв`язав
                маленький хмиз,
Підкинув вгору, 
                шаблю швидко взяв.
І декілька гілок за змах перерубав.
Голота як стояв,
                то ледь не впав.
Такого він не бачив і не знав.
Шептицький же крутнувся,
                мов той вітер.
Разів п`ять - шість.
                Голота не помітив.
- Да!
              Почесав потилицю козак.
«Навчишся», -
                Обізвась седий поляк.
«Гаразд!
                До Січі
                я навчу тебе.
Хай тебе злая доля омине!».
«Мене навчав
сам Предслав Лянцкоронський
В якого я був
                довго охоронцем.
Науку бою
          він вивчав по всьому світу.
І жоден раз
               не був чужинцем битий».
- А було, що чужинцям присягав?
Голота знов поляка донімав.
«Авжеж!
               Та ми робили так»…
Їм розповів із вусами козак.
В нас, в кожного
                ви знаєте, панове,
Міцніше за алмаз –
                козацьке слово.
Та кожен носить із собою
                шмат землиці
Із нащої козацької столиці.
Так от, -
            коли
                «присягу» ми давали,
І перед шахом чи царем стояли,
То клали тую землю в черевики,
І так казали супостатам диким:
«На чий землі ми, браття, стоїмо
Тому і служимо»…
                «От так завжди було».

Так йшли собі
                аж до Дніпра вояки.
Сміялись,
                сперечались, 
                мали сварки.
Охрім із паном Вроцлавом
                посперечавсь за те,
Що той забрав п'ять скакунів,
                Козак же пішки йде.
«Ти ляху, братику,
                скажи спасибі нам
Що ми тебе не залишили там…
Коли ти, любий,
                в лапи до татарів
Зарившись в сніг по вуха
                ледь не трапив.
Чи може, повернешся вже додому
До свого війська.
                А то, бачу, втома
Вже так замучила хворобою тебе,
Що їдеш вершки,
                а козак іде,
Та ще і тащить дві малі гармати
Це вам не польські,
                пане,
                легкі лати.
На що пан Вроцлав:
«То купуй!
                Пять гривень…
- Це за коня чи всі?
«З одної буде гриви!»
- От тобі й друзі!
                Краще б я тебе
Залишив там у полі.
                Хай буде…
Даю гармату за одразу трьох.
«Цікаво»
- І на додаток свиней двох.
«Піде»
- А то, як справжній пан
                собі розсівся,
Та в дармове майно
                чимдуж вчепився.
«Домовились.
                Бери собі чорнявих,
А я залишу оцих двох білявих».
Не знав пан Вроцлав,
                що Охрім дуркує.
Як дійдуть до Дніпра, -
                козак влаштує
Йому знов обмін,
                бо гармати в війську
Це золото і срібло запорізьке.

Все згодом так і вийшло.
                Наш Охрім
Коли дібрались до Дніпра
                з оцим усім.
Знов виміняв гармату на коней.
Та ще дав гривню
                за за обох свиней.
Коли із ляхом у селі прощались,
І вже додому річкою вертались,
Сміялись всі, коли на Чайці згодом
Пливли й розповідали про пригоди.
«Звичайно я,
                щоб не нести гармати
Це розіграв.
                А лях у пастку трапив.
Він й досі собі думає: той дурень
Мабуть у нього загорівся курінь.
Не знав же він,
                що коні ні до чого
Коли піде уплав наша дорога.

Робили Чайки із верби два тижні
А весла й мачти із сосни та вишні.
Дніпро давно чекав наших обранців
Кружляла течія,
                немов у танці.
Хилились верби
                вдячно над водою,
Немов вклоняючись
                в пошані головою.
І вітер підганяв білі вітрила,
А із гори
                яскравий бог Ярило
Показував дорогу в рідний край.
Все далі й далі,
                ген за небокрай.
А ввечері, 
                як сонечно сідало
У сині води, -
                справді виглядало,
Й нагадувало жовто-синій стяг,
Який розгойдувався
                в хвилях та вітрах.
Дніпро вертав то заходом то сходом,
І всі його розлогі,
                сильні води
Текли, мов знали
                наперед свій шлях,
Який показував
                отой яскравий стяг.
Повільно весла поринали в воду,
І човен плив,
                немов шукав свободу.
І ніс його мов час в наші віка
ДНІПРО…
(З санскриту – «ЗАХІДНА РІКА»).

Куди поділися дніпровії пороги
Та розлетілися козацькії дороги
Величні скелі,
                що здіймались в небо,
Й високі,
               довжелезні сиві греблі,
Що грохотали громом навкруги
Та боронили часто від біди.
Усе сховав Дніпро у сильних водах
Немов забрав і волю і свободу
До строку…
                До моменту каяття
Залишиви надію…
                А життя
Пливе собі у часі.
                Та не знає
Коли пристане до омріяного раю…
…Можливо, що колись
                пороги й скелі
В низах Дніпра
                підіймуться мов стелі
Й покажуть свою велич
                для нащадків
Що проміняли волю й дух на статки.

До берега пристали відпочити.
Та й схови мали трохи поробити
Для нового козацького походу.
Розрили ями,
                взяли трохи льоду
На дно разом із сіном
                в них поклали,
Розклади провіант
                та закопали.
На вечір небо вкрили чорні хмари
Які і місяць
                і небесні зорі вкрали.
Землею йшла за обрій сильна злива
І кашицю тут на землі робила.
Дніпро від талої води й дощу
                піднявся
І прикрий випадок
                із Чайками тут стався.
Їх підняло із берегів,
                й понесло…
Дощ розкидав вітрила їх та весла.
Перевернув із тими,
                хто в них спав
І із Дніпром чимдуж пустив уплав.
Розбились Чайки о Дніпра пороги
Та не було в них іншої дороги.
Отак й життя:
                тече собі, тече.
Допоки свою долю не знайде…
…Зоставсь джура,
                Голота та Шептицький
«Що скажемо,
              коли вернемось в військо
Батькам й матусям,
                сестрам, браттям, дітям?
Куди батьків ви наших геть поділи?
Ще зо днів два товариші блукали
Униз Дніпра ходили
                та шукали
Своїх братів вояк із тої сотні.
Були геть виснажені,
                мокрі та голодні.
Але зостався у них сокіл, як надія
Літав, кружляв
                над друзями щасливо.
Робити нічого…
                Голота склав листа.
І птаха в Січ на ранок відіслав.
Сокіл був навчений,
                й дорогу добре знав,
Бо всі шляхи у небі пам'ятав.
Ще тижнів три
                крізь хащі та діброви
Ішли товариші
                вже без розмови.
Сітками рибу й птицю полювали,
Та про пригоду в тузі міркували.
Кляли себе,
                що залишились живі.
А коли стріли друзів, -
                розповіли,
Про все, що трапилось.
                Про дивні дні  в поході
Сумне й кумедне.
                …Посивіли скроні
Ще більше у Голоти.
                Прийде час.
Хай добрим словом
                пом`януть всіх нас.

Така вона була козацька доля
                у наших пращурів.
Та головне, - це воля!
Любов,
                надія,
                віра
                та життя.
Без права на нащадків забуття.
І щоб іти народу у майбутнє, -
Доречно знати власнеє минуле.
Культуру,
             звичаї,
                обряди,
                рідну мову,
Вірші та байки,
                пісні,
                мудре слово.
Вони всі там - у Запрізькій Січі!
Хоробрість та відвага,
                біль та відчай.
Журба та сльози,
                радість, мир та братство.
Ось де в українства
                є справжнеє богатство.
Як в пісні, -
           про рушник народом тканий
Червоними та чорними нитками.

Я бачив не раз в вечори
На піч залізаючи спати.
Як в думах бралась за нитки
Та пяльця моя рідна мати.
І після напружених днів
І праці без жалю та краю
Вона вишивала сумні
Ікони з картинками раю.
Сплетіння кольорів,
                сплетіння дум.
До нитки – нитка,
                як до долі – доля.
Любов і радість, і журба і сум,
Одвічні прагнення
                і до свободи воля.
Питаю я в них
                про життєву суть
І голову схиляю у поклоні.
Й благословляють
                у далеку путь
Рукою мами вишиті ікони.
І образи тії святі 
Як думи про мудре та вічне
Довіку живуть у мені
І сяють, мов церкова свічка.
Стражданне у болі життя
Хрестовії муки та стони.
Стражданне у голках шиття
І вишиті серцем ікони.

Тому і українська вишиванка,
Й матусина дитяча колисанка, -
Як всесвіт,
             як отой Чумацький Шлях
Що має жити в серці
                та в віках.
І славні козаки,
                і їх надії,
І помисли в майбутнєє святії.
Згадаємо…
                І пом`янем як слід…
Щоб українству жити безліч літ.

Ну що шановні!
                Не набридло вам
Читати це? 
                Чи спокій дать словам?

Наступна розповідь
                вже буде зовсім інша.
Напевно, історична
                й цікавіша.
Я розповім про одного поляка
Якому наша шана і подяка
За те, що він
                боровся із кріпацтвом
Та розтлумачив,
                що є рабство й панство.
Та дав можливість нашому народу
Із розумом боротись за свободу.
Він був гетьманом
                в війску запорізькім.
Та звався всіма
                Криштофом Косинським.
На цьому
                попрощаймося, панове…
…Щоб ви були живі.
                Живі й здорові!

Колись настане в Україні час
І запанують істина та правда.
І Бог-отець
                полюбить грішних нас,
В козацтво прийдуть
                злагода та рада.
Розквітнуть райські землі
                та сади
Заколосяться в наших душах 
                думи й мрії
І як потік джерельної води
Поллються дні святі
                й щасливі в Україні.
І ми в своїх молитвах до небес
Благатимо Христа
                про милість Божу
Щоб наш народ
                воістину воскрес
І скинув в синє море
                кров ворожу.   
Хай підуть геть
                і панство і вожді,
Які глумилися віками
                над народом
Лише із кривдою
          та з рабством в боротьбі
Наш люд здобуде собі
                волю та свободу.
Давай подякуємо Богу за життя.
Давай подякуємо Богу за країну.
Хай допоможуть
               віра, правда й почуття
Зробити квітнучою
                неньку-Україну.
Давай подякуємо Богу за життя.
Давай подякуємо Богу за країну.
Хай допоможуть
               віра, правда й почуття
Перетворити
            в Царство Боже Україну!


Ваш Павло Браницький…