Лiна Костенко. Мы выехали в ночь

Мы выехали в ночь. Беспечное безумство.
И духота к грозе.  Мы выехали в ночь.
Не шевеля листвой, притихли клёны грустно.
И грянула гроза, как выхваченный нож.

Ослепшие на миг, во тьму мы провалились.
Машину занесло, мы потеряли путь.
И светлые  леса внезапно  превратились
В воюющую с небом на саблях острых жуть.

Я думала в тот миг: виной моя гордыня.
Мы выехали в ночь, дороги не видать.
И жизнь так коротка казалась мне отныне.
И не умела я,  живя,  пережидать.

О, как  же мне жилось и как же мне страдалось!
Как тяжело досталось и вопреки далось!
А что такое жизнь? То жизнь, что переждалось?
Или скорее то  -  что всё-таки сбылось?


Лiна Костенко.

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза - як вихопила ніж!

Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі привітні,
схрестилися вночі із небом на шаблях.

Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя - як ночі горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.

О, як мені жилось і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя - це те, що відбулось?