Лина Костенко - Старый Часовщик

Вольный перевод
стихотворения Лины Костенко
«СТАРИЙ ГОДИННИКАР»*
http://kostenko.electron.com.ua/menu3_1_97.html


Ещё суда, как утюги, чадили грязью,
Ещё ракушки мы искали на коленях,
На гране между сказкою и явью
Был виден домик в облаке сирени.

Там жил старик и внешне — аристократ с картин, 
Был в неизменном чёрном галстуке исполнен благородства. 
В трельяже хрусталём поблёскивал графин, 
Как будто светлый сон колодца.

Улыбкой детскою фортуны —
Казалось нам попасть туда украдкой.
В дом, где всё в сиянии латунном,
Нам представлялось Аладдина позабытой лампой.

А старичок серьёзно, словно Калиостро,
Крутил рукою виртуозной дни,
Смотрел сквозь линзу, будто беркут остро,
Соединял между собой винты и шестерни.

Вокруг него часы раскиданы навалом. 
И в окнах щебетанье птиц беспечно. 
А он же, старый, как штурвалом — 
Сидел, крутил миниатюрное колечко.

Куда он плыл? Застывшим озером   
В вечернем сумраке блестел трельяж. 
Звук механизмов чудился встревоженным, 
И голос темноты ему твердил: «Приляг!»

А он вращал колечки, как штурвалы, 
И плыл, и плыл... Из какой страны? 
И детство его из рамок овальных 
Смотрело, застыв, на него со стены.

Хрупкий комод подъедался шашелем. 
В углу горел серебром образок. 
Воспоминания его раздирались кашлем, 
Сирени запахом, что нёс ветерок.

В мерцании маятников медных, 
Вздыхала басом старая струна, 
И он над муравьями цифр несметных 
Казался тенью дряхлой колдуна.

Излечивал часы он антикварные. 
Чей ход замёрз, едва-едва вышагивал. 
Чей маятник лишался ночью своего дыхания,
А он тихонько гирьку-то подтягивал.


*Лiна Костенко
«СТАРИЙ ГОДИННИКАР»*
http://kostenko.electron.com.ua/menu3_1_97.html


СТАРИЙ ГОДИННИКАР

Ще пароплавчики чаділи,наче праски,
ще ми шукали крем’яхи в піску, —
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і лампу там залишив Алладін.

А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючі в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро
і поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом —
в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,
у сутінках поблискував трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"

А він крутив малесенькі штурвали,
і плив, і плив... З якої далини?
Його дитинство в рамочках овальних
дивилося на нього зі стіни.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,
коли гуділа басова струна,
над мурашинням циферок термітних
він був — як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.
Час зупинявся, цокав і кульгав.
Вночі нам сходив маятник уповні,
а він тихенько гирку підтягав.