Якось так само собою сталось -
Звикли ми за декілько років
Цілуватись в гомінких вокзалах
Поспіхом, на людях і без слів.
Та коли з вокзалу поїзд рушить
І розлука вироста нова,
Відчуваю: роздирають душу
У мовчання стиснуті слова,
Їм , можливо, довго визрівати,
Щоб одного разу розірвати
Коло зледенілого мовчання.
Та не час... і маю зберігати
Всі слова про ніжність і кохання,
Щоб коли зустрінемось - мовчати…
Видно,так оно должно уж статься
В беге лет, как будто бы тайком,
На вокзалах мы привыкли целоваться
Суетливо, на людях, молчком.
Но когда ход поезд набирает,
Вновь разлуки начата глава,
Ощущаю: душу раздирают
Сжатые в молчание слова.
Им , возможно, долго вызревать
Чтоб могли однажды разорвать
Круг заледеневшего молчанья,
Но не время: должен сберегать
Я любви и нежности признанья,
Чтоб, когда мы встретимся, молчать...
Видно, так оно должно уж статься... В. Коллар
© Copyright: Оксана Осипова 2, 2014
Свидетельство о публикации №114071401237
Свидетельство о публикации №114071401237
Рецензии
