Вже двадцять перший вік
(чи то сторіччя?).
Скажіть мені, чоловіче,
а Ви цілували сніг?
дивились воді у вічі?
співали пісень зіркам?
чи може, доводилось Вам
бачити, як закохуються
обрій із сонним Сонцем
кожного Божого вечора,
і обіймати холодні/розпечені/
байдуже – просто рідні
плечі,
які не носили каміння
зречення?
Чоловіче,
невже Ви нічого цього?..
Ніколи?..
У жоднім Відні?..
Мені Вас шкода.
Така вже моя природа.
Дивитись лише у воду.
І цілувати сніг
рік-у-рік…
Або ж і природа також
хибна,
бо гомону ніжних рож
не чути тому, хто і сам не скрикне.
Усі ми глухі,
хоч тихо,
і звикли гукати лихо,
замолюючи гріхи.
Оце – двадцять перший вік.
Розгублений чоловік
стоїть у моїм саду.
«Хочете, я піду?»
Ні, чоловіче.
Гляньте мені у вічі.
Хтось Вас на мене прирік.
07.07.14
XXI
© Copyright: Ульяна Кривохатько, 2014
Свидетельство о публикации №114070704841
Свидетельство о публикации №114070704841
Рецензии