Знову хмарно

Чому заплакані знов очі?
Чому сумують наодинці?
Самотнє серце б’ється в скриньці,
Проводить там і дні, і ночі.

Невже вона не знайде втіхи,
Невже накриє знову сумом
І б’є по скроням, наче струмом,
За помилки, та за огріхи.

Не зрозуміло, хто товариш,
Нема нікого вже спомині,
Напевно, буде так віднині,
Якщо вже іншою не станеш.

Гадаю, це вже не суттєво,
Вона тримає вперто важіль,
Тому ніхто і не підкаже,
Що це не гідно, не життєво.

Але, нажаль, таким є вибір
І, як не прикро, то є вдача,
Без розв’язання ця задача,
Бо цілковито хибний вимір.

Не можуть хащі бути другом,
Або якась там деревина,
Найкращий друг – жива людина,
А все те інше – просто, туга.

Ну, ще прийнятно, кіт, собака,
Та, навіть, пташка невеличка,
Бодай щось інше – то вже звичка,
Бо у відносинах невдаха. 

І тут не знайдеш допомогу,
Бо відчуваєш, що не хоче,
Тому заплакані ті очі,
Тому до дерева йде знову.

Чому це так? Не зрозуміло.
Та намагання були гарні,
Вона заплуталась в коханні,
Але то зовсім інше діло.

Я переможений, все марно,
Не зрозуміла, бо не в силі,
Та не спіймала мої хвилі,
На її небі знову хмарно.