Солдафонская молитва - укр

 

Цей номер на березі Росі в травні сімдесят п'ятого
втнув прапорщик ВПС з прізвищем життєлюба - Чубаров.
Він літав у хвості птерозавра  - Ту-дев'яносто п'ятого,
яким можна було налякати хіба що Китай з Пакістаном на пару.
Бідолага, бувало, майже добу бовтався, втиснений у жахливу комірку:
над макітрою - РЛС, поміж ніг - спарована скорострілка.
Тож мистецтвом з допомогою мату заганяти весь світ у жіночу дірку
він володів краще, ніж член будь-якої суч. митецької спілки.
Втім, крім мату, його клаустрознавство* вилилося в те, що більше радує Бога:
він закохався у простір ріки, де взимку і влітку
над макітрою - небо, під ногами - лід чи човна волога підлога, 
а ще нижче - космос кленича*, рибця, гарячоокої плітки.

Але ж вже час розповісти, що сталося в тому далекому травні.
Це була моя прощавальна рибалка. Захоплений черговим своїм ренесансом,
я покидав Білу Церкву. І був ранок. І ми з Чубаровим, ніби вітязі давні,
стояли край кручі, на бруствері окопу Івана чи Ганса.

А внизу бігла Рось, а за нею -  той берег, несамовито великий,
як та половина світу, що завжди попереду, і ніколи -  позаду.
І уверх котилося сонце - молоде, постпасхального лику.
І тут Чубаров, з довгою вудкою, стоячи на порозі райського саду
вигукнув те, що хитнуло весь світ, всю небесно-травневу волю,
прописав серед хмарок живою фарбою слів, що ніколи не всохне,
ось таку солдафонську молитву, стулок дяки і жалю, щастя і болю:
Мать-перемать, как мне жалко тех, кто сегодня сдохнет!
Мать-перемать, как мне жалко тех, кто сегодня сдохнет!

                2011, квітень.

*клаустрознавство - осягнення законів життя у замкненому просторі
*кленич  - одна з назв риби "головень", поширена в басейнах Росі, верхнього Півд. Бугу.