Заплющу очі, бачу небо
І чую тихий гомін листя,
Чи то десь поруч, чи далеко,
Але лунає дивна пісня.
Пливуть хмарки, немов вітрила
Човнів небесної блакиті,
Неначе птаха білі крила,
Такі чарівно-гарні миті.
Пориви вітру з суходолу,
Води в джерельці прохолода
І квіти килимом навколо,
Така знайома насолода.
Цілющих трав приємний дотик,
Та босоніж через струмочки,
Таке все рідне, без екзотик,
І ліс, і луки, і ставочки.
Як зупинити час невпинний
Та залишитись там навіки?
Бо я – є я, бо я не винний,
Бо то – моє, бо то, як ліки.
Як повернути те багатство,
Не розлучатись більш ніколи?
Про це я мрію досить часто,
Але мій час – мої окови.
Відчую сум, заплющу очі,
Згадаю все, що бачив тоді,
Проходять дні, минають ночі,
Та сумувати, певно, годі.
Турбують знов з дитинства згадки,
Та промайнуло вже доволі,
Тоді не мав і навіть гадки,
Що є заручником я долі.
Заплющу очi
© Copyright: Кара Курт, 2014
Свидетельство о публикации №114060701710
Свидетельство о публикации №114060701710
Рецензии