Мчать л та

            

Непомітно висипались зорі
       В небі синім. Наче з рукава…
Ночі тихі, світлі і прозорі,
       З вуст коханих – лагідні слова…
Скапав серпень. Вересень у полі
       Все прибрав. Лишилася стерня.
У печалі клени і тополі,
       Сум розлуку в гніві доганя…
Літо вже відкапало, зміліло,
       Тане й тане листяне вбрання.
Бути вічним, бачте, не зуміло,
        А пішло за вітром, навмання…
Осінь тче сріблясті гобелени,
       Розсипає фарби-кольори…
Подивись: які нарядні клени!
       А дуби! Берези, явори!..

Та не хоче серденько печалі,
       Місця суму – катма у душі!
Вже спустіли розові причали,
       Відцвіли липневі спориші…
В світі все відходить, завмирає,
       Сум лиш квітне, сльози і жалі…
Ця пора всі сили забирає
       У людей на праведній землі.
Але час лікує й повертає
       В літо тепле, в поле, у сади.
Коли все живе і проростає,
       І пісні співа на всі лади.
Тільки ми живемо раз на світі,
       Й час назад, шкода, не поверта.
Крізь життєві лабіринти-сіті
       Мчать шляхами осені літа…