Козацькi бувальщини початок

…Давним-давно,
                в часи від нас далекі,
Коли ще небо було чистим,
                мов сльоза,
Коли на кожному даху жили лелеки
І кришталем сіяла у полях роса, -
В густих лісах раділа сонцю тиша,
Під гомін жайворонків,
                й співи солов`їв.
І стиглі ягоди й плоди
                суниць та вишні
Духмяно пахли в сутінках гаїв.
Солом`яні товсті поважні стріхи
Сіяли золотом у променях тепла.
І мак з густого жита,
                як на втіху,
Червоним оком в небо виглядав.
Дніпро розлого тік могутньою рікою
Минаючи всі кручі й острови,
І кожен міг із джерела святої
Напитися цілющої води.

…У ті часи,
                дніпровськії пороги
У світлий день,
                і в темну-темну ніч,
Як ті стежини,
                й лісові дороги
Гукали в вільну Запорозьку Січ.

…У землі ці, 
                з усіх усюд
Стікався бідний й славний люд.
Хто від панів,
                хто від неволі,
Від себе,
                від важкої долі,
Від узурпаторів царів,
Від рабства та від ворогів.

…Важкі були часи в народу.
Й усі, хто мріяв про свободу
І не хотів у рабстві жить,
Та залишатись хоч на мить
                у тій покорі…
Від неволі,
              втікали,
                та шукали долі.
Нової долі в тих краях,
Щоб почуватися як птах
У синім та безкрайнім небі
Й літати,
           мовби білий лебідь,
Та жити за законом Бога.
У кожного своя дорога…
Але куди б не плив, не йшов, 
Щоб у душі була любов.
Всі шанували батька й матір,
Був спокій, злагода у хаті,
У кожному селі,
                в країні
Щоб жила радість в Україні.

…Але щоб втілити ту мрію
Чекати довелось не днину.
Минали роки та віки,
Народжуючи нам казки
Про наших прадідів.
                Їх думи
У цих рядках зі сміхом-сумом.
Їх мирне й бойове життя
Докладно розповім вам я.

…Доречі,
              хто не хоче слухать,
Або кому це ріже вуха,
Чи мова наша не така, -
          ідіть подалі від гріха…
І не гнівіть даремно Бога…
В українців, -
                своя дорога…

…Так от.
                За тими берегами,
Порогами Дніпра й степами
Був острів із Великим Лугом
Де жодна з стріл тугого луку
Не мала змоги долетіти
                із краю в край.
           Так заповіти
Про ті місця розповідали,
І нам легенди передали.
На тому Лузі,
                ніби скеля
Козацька зведена оселя.
Обнесена навкруг валами,
Із частоколом та ровами.
Фортеця мала грізний вид
Та захищалася як слід, 
Немов відкритая криї;вка.
Цей острів звали Томаківка.

…Жили тут в злагоді та раді,
І завжди були друзям раді,
                товариші та вояки.
Всі звались просто – козаки.
Все було в війську до ладу;,
Все честь по честі,
                й до складу;.
Тут кожен знав свою роботу,
Ходив до церкви по суботах.
Мав право радитись в громаді
Й служити в війську при посаді.
Тут були сотні й курені,
                ота;мани та кошові.
Але найвища честь та шана,
Як повелось,
                була в гетьма;на.
Він правив військом
                і пишався,
Що всім козацтвом обирався.
Не так, як поруч,
                у москви;нів
Передавалась батьком сину
                корона влади.
Й імператор,
       звавсь у народі узурпатор.
Та, Бог із ними,
                це я так.
Нема порад на колір й смак…

…А ще я вам скажу, до речі,
Навчали тут в церквах малечу.
Науку добру мали діти
Й поважно ставились до книги.

...Отак жили
                та поживали,
Козацькії пісні співали.
Наприклад, у вірші одному
Як йшов один козак додому.

…Йшов козак додому
З дальнього походу
Плив на білій чайці
Через весь Дунай.
Згадував пригоди
Козацького роду
Думав про свободу
Та про рідний край.
Козацькая доля –
Кінь, рушниця, воля
Пам`ятають вітер
Й булава Сірка,
І Карпатські гори,
І Чорнеє море
Де гуляла слава,
Слава козака.
В Січі Запорізькій
Нас чекає військо
Кошовий Отаман
Й вояки-брати
Де пісні лунають,
Щирі українські
Про співну звитягу,
Вояцькі шляхи.
А як буде лихо,
Що підкралось тихо
То гукнемо свистом
Вірного коня.
Шаблі та пістолі
Погуляють в полі -
Відвернем від долі
Злеє вороння.
Не сумуй, дружино,
Рости доньку й сина
Щоб були розумні
Й били ворогів.
Щоб козацьке братство
Збудувало царство
Без панів і рабства.
На славу дідів!
А ми з вами, браття,
Звпалим багаття,
Наллємо у келих
Доброго вина.
Побажаєм статків
Й щастя всім нащадкам
Міцного здоров`я,
Вдачі та добра.
Не кляни, козаче, долю.
                Гей, гей, гей!
Відпусти коня на волю.
                Гей, гей, гей!
Хай твої шаблі й рушниці
Відпочинуть на полицях.
Повертаймось до столиці.
                Гей, гей, гей!

…А їм було про що згадати
Пригоди й жарти пригадати.
То й я,
             як водиться,
                спочатку
Вам розкажу все по порядку…

…Забув наступне ще сказати:
Ви можете всіх слів не знати,
Що у поемі цій живуть.
Просіть батьків.
                І в тому суть.
Хай лізуть старші в словники
Щоб не ламати язики.
Хай вам розкажуть те,
                що знають,
Та старих слів не забувають.
Пошану віддавайте слову
І бережіть, плекайте мову.

…Через поле, 
                через гай
Поверталось військо
У чарівний рідний край
В землі запорізькі.
Де тече сивий Дніпро,
Й гуля дух свободи,
Де росте святе зерно
Вольного народу.
Цокотять та б`ють копита,
Де трава росою вкрита
І росте червоний в полі мак.
На коні,
              у вишиванці,
Мов у давній добрій казці
Їде наш прославлений козак.
Спис в руці,
                жупан не новий,
Батьківський червоний кобур,
Пояс справний,
                шабля та пістоль,
Кінь у кованих підковах,
Вальтрап на сідлі в обновах.
З булавою скаче,
                мов король.
Сиві вуса, довгий чуб,
Очі карі - дівкам згуб.
Років сорок козаку.
Міць та сила в кулаку.
Якщо вдарить –
                наповал, 
Не потрібен і кинджал.

…Ну що, сподобався козак?
Тоді вперед!
                Хай буде так!
Якщо ніхто із вас не проти -
Дамо йому ім`я -
                Голота.
Наш воїн був у першій сотні, -
Де наймудріші та проворні.
Як той Еней із «Енеїди»,
Хоча часи уже не тії,
І доля зовсім не така,
Але всяк знає козака.
Про того хлопця я б порадив
Історію всім вам почитати.
Бо Котляревський в «Енеїді»
Мабуть уперше на цім світі
Прославив мовою народу
Козацьку душу,
                вдачу,
                вроду.
Та складно передать зумів
Їх славу з глибини віків.
Нечуй-Левицький теж писав
                про козаків.
            Їх побут знав.
Заповідав свій розум мати,
Історію не забувати.
Низенько вкло;нимось Шевченку
Митцю,
               художнику,
                поету,
Якого сам Господь нам дав
Чим українцям дух підняв.
Славетні думи в «Кобзарі»
Тепер живуть по всій землі.
Хто не лінується й читає,
Той правду й кривду
                добре знає.

…Смеркає,
                вечір вже надворі,
На небі сяють ясні зорі.
Став табір наш поблизу річки.
Горять в наметах з сала свічки.
Коні напоєні, помиті.
Духмяно в полі пахнуть квіти.
Куліш готовий.
                Плине час.
І сон поволі хилить нас.
Але як доля в кріпака,
Не той козак без язика.
Тому є й час міцному слову…
Послухаємо їх розмову…
Голота каже: «Нумо, браття,
То не гаситимем багаття,
Бо комарі,
                хай їм чорти!
З`їдять, неначе, москалі».
Його товариш з ім`ям  Доля:
«На все є, браття, Божа воля.
Нехай скуштують мою кров
Та переймуть мою любов».
«Любов…такої…»
                Гомін в полі.
Ми знаємо, як ти з неволі
Оту гарненьку дівку вкрав
І пару скакунів загнав,
А потім діток народив
Й покинув доньку та синів…
«Кого це я колись покинув?
Я краще в полі, в морі згину
Вони всі тут».
                І дістає
Червоне серденько мале,
«Ось подивіться.
                Це дарунок!
Софії - донці подарунок.
Я їх у матері зоставив
І, навіть, хату поруч справив».
…Коли ж це, парубче, було?
Та де оте твоє село? 
Знов Доля: «А тут правда ваша.
Така козацька доля наша.
Це було років три тому
Коли пішли ми на війну
Із бусурманами зі сходу. 
Не зліть мене…
                Я йду по воду…»
…А як поранений ти був
Коли втікав від тих татарів
Так,
       кінь твій мчав,
                як вітер дув,
Коли до нас у ліс потрапив.
Мов голкою,
                вража стріла
Прошила наскрізь його груди.
Лихий козак.
                Бо із ярма
Не кожен міг втекти у люди.
Ординці ріднії краї
                загарбали.
             Така навала.
Так як же ти зумів втекти? -
Вояки дружно запитали.
…«Я довго планував утечу
Збирав в похід потрібні речі
Вкрав ніж, мотузку, та ремінь.
Але найголовніше – кінь.
Я придивлявся до татарів,
До охорони війська й станів
Коли вечеря чи обід -
Та кращий час втікати слід.
З усіх коней був лиш один
Чорний як ніч.
                Їм правив син
Одного хана – бусурмана.
Я хитрощами того пана
Навчив гопак наш танцювати.
…О-ва! - громада реготати…
«Так от…
       Гопак той - наша зброя.
Я пригадав казки про Трою.
І вирішив не навмання
Підкинути їм теж «коня».
Сподобалось отому хану
Як я на свято танцював
Переодягшись Чингізханом.
Я користь від тих танців мав.
Мені він дозволяв коня
Поїти й мити ізрання.
Я називав його Стрілою.
Таке ось трапилось зі мною.
…Одного разу бусурман
Поїхав у далекий стан
Й надвечір повернувся п’яний.
Я скориставсь його дурманом
Й повів коня води напитись.
Став час в дорогу помолитись.
Завів коня найглибше в річку,
Дав перед тим води й травички,
Щоб кінь добряче все поїв…
…Й тихесенько собі поплив…
Як чую галас,
                і вогні
                мабуть, за мною.
На коні
           я переплив на інший берег
Й помчав чимдуж в густий очерет.
Але татарина стріла
         мене, нажаль, наздогнала.
Я знепритомнів.
                Але кінь
Мчав швидше вітру вдалечінь.
Чи довго,
                вже не пам’ятаю,
Втікав я від чужого краю.
Але на ранок опинився
                у темнім лісі.
             Й вгомонився.
Мабуть, ординця кінь злякався -
І відкіля цей вершник взявся?
Така історія, брати.
Вам дякую, що підняли
                мене.
І рани всі залікували,
Й голодного відгодували.
Потрапили же ми в полон
Коли збирали з батьком льон
                у чистім полі.               
І в неволі,
             жили ми
                та терпіли болі
Доки мій батько не пішов
                у царство Боже…
            Час прийшов…
Тепер я аж до смерті ваш…»
…Чого ж сумний, козаче, наш?
Голота мовив: «Як копнути,
То в кожного журба та скрута.
Давайте спати.
Бо нам рано
                вставати.
Досить воювати!».
«…Стривай.
           А хто мене чека?» - 
Охрім Голоту оклика.
«Тебе чекає завтра шабля,
А через день снопи та граблі
Ще сіно треба назбирать
Лягайте спати.
                Хай вам ’ять»…

…Тихенько сонечко сідає,
На небі місяць виглядає,
Мов човен у зірках пливе
Все стихло в полі.
                Ніч іде.
Все смеркло.
                Й козаку здається,
Що все лихе
                й сумне минеться
І його дівчина чекає.
Через віконце виглядає
І пісню лагідно співа
           де серцю милії слова.

…Над землею місяць
                світить угорі.
А на небі зорі
                сяють золоті
Світ чекає сонця,
                й спочива вві сні.
Я чекаю хлопця
                любого мені.
А у нього очі,
            як Чумацький шлях.
І душа в них хоче
            політать, як птах.
Серденько у нього
                палкеє, мов жар,
Погляд, мов дорога,
                слово наче чар.
Чом дівочі думи
          та не сплять ночей.
Чом сльоза у сумі
                капає з очей.
Не журись, дівчино,
               воля не прийшла,
Червона калина
                ще не розцвіла.
Ой калина рясно
                в полі зацвіти.
Ой, ласкаве сонце
                на небі зійди.
Ой, хлопчина з чубом,
              скоро повернись.
Ой, дівчина, люба,
           не плач, не журись.
Над землею скоро
                сонечко зійде
І останній ворог
                в полі упаде.
Прийдуть в Україну
             свято та любов.
Червона калина
          посміхнеться знов…

…Спочив і наш герой Голота.
Пішов подалі від болота
І під великим дубом ліг.
Дістав родинний оберіг,
Поцілував,
                перехрестився.
Та так поволі й вгомонився.
Але не сплять у караулі
                в дозорі хлопці -
             Як зозулі
Дають про себе чуть взнаки.
Й сигнали подають біди.
Замаскувались,
                причаїлись.
Нема надій на Божу милість.
Тут добре пильнувати слід,
Щоб не останній був обід.
Чутно лише сичів в гаю.
Спокій та тиша,
                як в раю…
Татари ж,
                ті лісів бояться -
Зненацька захопить не вдасться. 
Та й клопіт буде у пітьмах.
Це вам не степ.
                Тут звір та птах
Притулок мають й охорону..
За лісовим отут законом
                життя іде.
Сховавсь – живий.
А не сховавсь – то вовком вий.
А наші давнії ліси –
          зразок природньої краси.
Дуби такі, що шість людей
Не обіймуть всі стовбур цей.
Чагарники з тернини й глоду
Хто йде – всім завдають турботу.
Трава така,
                що вершник на коні
По голову ховається у ній.
А болота такі глибокі
                і річки бистрії, широкі,
Казали люди  –
           птах не в змозі
                перелетіти.
             Й у дорозі
Завжди із втоми зупинявся
І на свій берег повертався.
Така була у нас земля
                колись давно…
             Навіть дитя
Ще змалку про природу дбало,
Традиції не забувало.
Любили справді землю ту
І в радості
                і у біду.
Вона навчала, одягала,
Плоди та радощі давала.
Тому за честь, мої брати,
Її любити й берегти
                від лиходіїв.
               А такого, -
В історії було як глоду.
Вели із заходу та сходу
На землю нашу воєводи
Свої війська,
                щоб полонить
Наш люд.
Бо тут було найкраще жить.
Так їм здавалося,
                неробам.
І забирали в нас свободу
Оті всі кляті вороги.
Тому у нас одні борги
Перед землею та народом.
Тому за волю,
                за свободу
Ми всі боролись довгий час.
Колись,
          хай пом’януть всіх нас…

…Козак наш спить
                і сон іде.
Колись воно таки буде.
А поки…
                Думи, мої думи,
Неначе в темряві поснули.

…Приспало лихо Україну
Заснула ненька на віки.
Тепер чи плачу, чи радію -
Цілком однаково мені.
Розлетілись та пропали
                козацькії думи.
Проросли, та вщент зів`яли
               без жалю, без суму.
Мов трава зів`яли,
                нерозкриті квіти,
Обмануті та нещасні,
                нерозумні діти.
Поснули ті думи
        сном довгим, та вічним
Без часу, без болю,
               мов полум’я свічки.
І сниться тим думам
                свята Україна,
Де правда і згода
                та доля єдині.
Славлять Бога,
                й землю нашу
Всі козаки-браття.
А журба та лиходійство
                горять у багатті.
І звертаюсь я до Бога
У тім сні,
                й корюся…
Залиш мене у цім царстві -
             проки;нутися боюся.

…А на землі було не царство
Лише одна журба й нахабство.
Всі воювали, хто як міг
                аби загарбати пиріг.
Хто нападав,
                хто захищався,
Хто полонив,
                а хто здавався.
Загарбати – було святе.
Звичайно,
               щось робить самому
Це важче, ніж сідать до столу,
Де вже стоять їжа й вино.
А хто робив їх –
                все одно.
І скільки поту,
                скільки часу
У тому холодці та квасі.
Це ж треба сіять, поливать,
Врожай збирати, годувать,
Щоб поросята та худоба
Були у супі до вподоби.
Є й інший варіант, -
                простіший:
Орати, 
              сіяти, -
                навіщо?
Це надто довго.
                Краще ми
Шляхом загарбання й війни
Отримаємо все задарма!
На те вона і є – війна.
І почалось…
             Царі та хани,
Імперії та бусурмани
Розпочали свої походи,
Щоб різні полонить народи.
Їх землі,
                діток забирать.
Й володарем багатств тих стать.
А скільки горя,
                скільки сліз
Страждань та рабства було скрізь.
І наша ненька – Україна
У тому не була єдина.
Навали перлись, мов той ліс.
І часто йшли дощі із сліз.
І, навіть, матінка-природа
Просила за країну в Бога.
І бачив світ,
                і бачив я
Як стогне рідная земля…

…За обрій сонце закотилось,
Додолу верби похилились.
Ллють злим дощем набухлі хмари
І грають блискавки в пожари.
Повиповзали чорні тіні.
Знов лихо бавиться в країні.
З дубів зриває жовте листя
І розстилає, мов намистом.
Розвіює їх стиглі долі
В останній раз даючи волю
                холодний вітер.
Гай шумить.
І місяць, мов ліхтар горить.
І я іду крізь ту негоду,
Шукаючи свою свободу.
Та мрію про яскраве сонце,
Що заглядає у віконце.
Зелений гай,
                і в ранню жницю
Налиту золотом пшеницю.
Але не скоро ніч спаде
І сонце, може, не зійде…

…Але природу не обдуриш
Як світ та правду.
                Й знати мусиш,
Що все,
                і я, і ти,
                мине.
А в серці мусить буть святе…
А що то є?
                - То рідна мати,
Сонце з віконця в рідній хаті,
Колодязь, зоранеє поле,
Окрай села дуби й тополі,
За гаєм річка,
                й Бог в душі.
Та ще Тарасові вірші…

…Ну, добре,
             годі розмовляти.
Пора і сонце зустрічати.
Минула ніч.
                І табір наш
Готується іти на марш.
Тому дозвольте і поету
Піти за ними по сюжету…

…Із караулу хтось на ранок
Розказував, як стрів світанок.
«Оце так ніч була у нас!
Я мало не отримав сказ»…
…- Тоді чого не розбудив?
Я б хлопців хутко враз привів
«Воно було того не варте
Коли дізнався…»
                - От вам жарти!
Тоді чого ти сам не свій?
Вкусив неначе лютий звір.
«Отож бо, звір, -
                ведмідь чи вовк.
Чи вовкулак той.
                Чую – зойк,
Та поступ велетня в кущах
Я ледь не встиг сказати «Ах!».
Побачив я велику тінь,
Що віддалялась в далечінь.
Але це, любі, півбіди.
За нами військо сатани
                ішло весь ліс…»
        …Ти що, сказивсь?
«Прогледіли ми, браття, ката.
Якби не звір той, вовкула;ка,
Гадаю, мали б клопіт ми
Лежати тут без голови.
В сирій землі і без труни».
- Ну так розказуй,
                не тягни.
А то, немов, наклав в штани.
«Всі полягали.
                Я заліз
У дикий жовтий верболіз.
Поки все добре.
                Бачу табір.
Хтось уві сні гукає матір.
Свічки в шатрах повигорали, 
Все наче файно, 
                тихо стало.
Пройшла година,
                може, дві.
Як раптом -
                мовби з під землі
Татари.
             Я ледь не втопився.
Бо верболіз переломився.
Вони побачили мене,
                і теж завмерли.
              Час іде.
Але я бачу, що вони
На мене дивляться з пітьми.
Й не просто так,
                а крізь мене.
Я повертаюсь…
                Звір іде.
Такий великий, як примара.
Лиш тінь його неначе хмара.
Ніколи в світі я не бачив
                таке створіння.
Аж заплачу.
І знову глядь –
                татар нема!
От вам і все.
                Такі дива…
Все відбулось
                в одну лиш в мить.
Гукнуть не встиг.
                І що робить?
Стріляти, бігти.
                Я не знав.
Такого клопоту я мав!...
…А нумо, хлопці,
                гей,
                побачим
Де наш козак піймав цю вдачу.
Ходім,
             покажеш цих примар.
Де ти ховавсь від їхніх чар?
І хто хотів – пішов за Ноєм.
Так звали нашого героя.
Ось очерет,
               ось верби
                й лаз.
«А це що?» - запитав Тарас.
Там, над водою в очереті
Стояло дерево в наметі.
Намет подряпаний, в дірках.
« - Напевно,
          в тебе звідси страх…?»
Всіх взяв в обійми гучний сміх.
Ось тобі маєш: сміх і гріх.
То ще в минулий наш похід
Тут засідка була для всіх.
І, мабуть, вітер обірвав
                вітрило.
Човен тут стояв.
А он і він.
                Вже притопивсь…
Ну, Ной, мерзотник,
                бережись!
Мабуть від місяця та тінь
Поволі йшла у далечінь
І відбивалась від намету
                із дерева.
От вам прикмета.
А де ж татари?
                Мабуть то,
Паркан із засідки.
                Чудно…
…Кумедні іноді пригоди
Бувають з нами при нагоді.
…Коли ж ви бачили таке,
Що стан татарів підійде
До Запорізької Січі
                на постріл з лука?.
         …Сміючись,
Коза;ки коней осідлали
І за край неба поскакали.
На завтра їх чекала Січ
Та ще одна тривожна ніч.

…Дорога йшла барвистим полем
Вклонялись вояка;м тополі
Під гомін вітру,
                що стогнав
Та всіх додому підганяв.
І наша сотня запорожців,
Що йшла додому з Пирогощі
З під Києва,
                де мали бій
Та визволяли нарід свій.
Бо двісті років та навала
Все нищила та грабувала.
Хоча і зараз є царі
Які теж мають на меті
Пожити за рахунок люду
Такі пройдисвіти й іуди…
Бог все розставить по місцях
І всім відплатить по гріхах…

…Повільно час собі іде,
Із під копит земля гуде.
Поволі коні скачуть в полі…
…Які бувають різні долі…
Ось вам, до речі, наш Тарас
Одного разу він на Спас
Урятував одне село
Як врятували і його
                в свій час,
Коли він був малим.
…Таке бува…
                Горіли млин
І схов із борошном в селі.
Палали стріхи у вогні.
А він із батьком працював
І чимсь йому допомагав…
Така з ним трапилась пригода:
Один з татарів,
                їхній воєвода
У хуторі
                усіх малих дітей
Зібрав разом у клітку,
                як курей.
Ця звістка долетіла до Гетьмана
І він найкращого вояку й отамана
Відправив визволяти хутір той.
А з ним пішли:
               Голота, Доля й Ной…

…Завдання не було легким,
Бо хутір той був,
                наче Крим.
Навкруг вода та острови
Єдиний шлях –
                перепливти.
Щоб непомітно хутір взяти
Дітей та люд урятувати.
Питання як?
                Все на долоні,
А гірше –
              вершники на конях.
А війська –
                майже сотні три.
Це вам не голка у стерні.
Як вискочимо з цього лісу
Все стане ясно тому бісу.
Давайте хлопці міркувати
Як клопіт цей нам враз здолати.
Був вечір вже.
                Тарас й Охрім
Згадали,
                як у років сім
Вони, хлоп’ятами вздовж річки
Збирали для кози травичку.
І бавились собі в воді
Та бігали по лободі.
І грали в піжмурки,
                ховались
Один від одного.
                Й злякались,
Коли пропав маленький Гнат.
А він, кумедний, вчинив жарт.
У рота взяв очеретину
Й заліз у воду,
                й ніби згинув.
Пірнув,
             і дихав у воді
Хвилини дві чи може три.
А всім здалося, ніби вічність
                пройшла.
Часу минуло більше.
Раптовий був той переляк…
…Промовив Доля: «Буде так!»
Попливемо; ми без коней
Лише із зброєю.
                А цей
Випадок буде всім наука.
Домовились?
                Така ось штука»…
І коли місяць виплив в небі
Всі взяли з очерету стеблі
І в цей же спосіб попливли
На інший берег,
                мов бобри.
Повиринали немов раки
Червоні пики, як ті маки.
І зав’язався лютий бій
Із бусурманами в пітьмі.
Лише блищали довгі шаблі.
В татар серпи летіли
                й граблі,
Мотузки й колеса дубові,
Лопати, відра та підкови.
А весь народ,
                заздалегідь
Був попереджений…
                За мить
Всі поховались на деревах
Так врятувались.
                Дуб, береза
Прикрили вітами весь люд
Від лиха та можливих скрут.
Голота бився так завзято
Та лупцював так супостатів,
Що ті злітали догори
Принаймні, так на шаблі три.
В Голоти шабля незвичайна
Зосталася від турків хана,
Яку здобув він у бою
Коли були в чужім краю.
Чи то з Дамаску,
                чи Стамбулу
 Була вона,
                й рубала кулі.
Й могла утнути, навіть з ходу
Чагарники тугого глоду.
Так що дісталось бусурманам.
Подряпані,
                в кривавих ранах
Вони тікали до води
Де їх чекали вже плоти.
Але козаки теє знали
І всі мотузки позрізали.
От було диво всім і сміху
Коли татари,
                хай їм лихо,
Стрибали на оті плоти
Й пірнали зразу до води.
Так мало того,
                товсті палі
Їх у воді наздоганяли
І били стовбуром об лоба.
Малим це було до вподоби
Дивитись на оту виставу.
Шаблі свистіли зліва, справа.
Остап забрався на горище
І звідтіля татарів нищив.
Із луку розсилав гостинці
Для всіх непроханих чужинців.
Ну а Тарас,
                кумедно так.
Він відкілясь взяв пух та мак
І сипав ними в жовті пики,
Які від люті були дикі.
Хай знають, як залізти в хату
Пройдисвітам та супостатам.
Ідіть додому, там і грайте
І на чуже не зазіхайте.
Весела, геть, була та ніч.
Від хат лишилась тільки піч.
Згоріло все в диму
                й вогні.
Та люди зостались живі.
Вояків з десять полягло
Але врятовано село,
Де жило майже триста душ…
Тікали вороги чимдуж.
Чимало збруї покидали
Коней, вози позабували.
Так став Тарас для всіх героєм…
Назад вже повертались полем,
                яке ті острови єднало.
На ранок добре видко стало,
Як в озері пливли колоди,
Похитуючись в тихих водах…   
На честь того і ту подію
Село це зветься Соломия.
Там до сих пір ростуть дуби,
Які віршовані в казки…

…Так, різні сповіді бувають:
Трагічні, радісні, смішні.
Казки й билини діти знають,
Але історії страшні
Складають не митці й поети,
А самодержці та царі.
З натхненням творять ті сюжети
В які не вірять і самі.
Історію, бува, так перекрутять,
Що не пізнаєш, навіть і себе
Товчуть, мов воду в ступі,
                й каламутять
Але не це, принаймні, головне.
Цькують один на одного народи,
Та прагнуть кривду -
                правдою назвати,
Все голося;ть про право та свободи
Хоча бажають всіх перестріляти…
…Пробачте за такий короткий відступ.
Але донині,
                навіть, у верхах
Те варварство сидить у модних кріслах
І думає, що дурні всі в низах…
…А що про те наш думає Голота?
Йому не треба пальці класти в рота.
Він скаже, як відріже.
                Бо народ
Із всього може скласти анекдот.
Хай він розкаже нам
                якусь повчальну байку,
Бо вже набридли
                лайки, чвари, сварки…

«…З кротом розмову мала миша сіра.
От на поверхні взимку поле біле.
А влітку сонце світить, прогріва
І зеленіють листя і трава.
Уважно слухав кріт красиві байки ті,
Та й не далеко, наче, лізти до мети.
Подивимось, яке воно чудове.
Барвисте, кажеш,
                різнокольорове.
І виліз кріт на сонце із землі
Та пересвідчився,
                що ті слова дурні.
Все чорне, люба!
                Де ж зелений гай?
Ти за свої слова відповідай».
Тут миша здивувалась і сама
- Так, братику, в тебе ж очей нема!
От так і ми:
                вмовляємо когось.
Розказуємо правду,
                клянемось
Та все дарма - очей у них нема.
І їм однаково: що літо, що зима.
Не бачать далі носа, хоч ти трісни,
Або вони ростуть не в тому місці…
А правду бачить той,
                хто в серці з Богом
Іде та вказує всім праведну дорогу…   

А ось іще…
…Казала сіль борщу:
«Все буде так, як я того схочу.
Пересолю і виллють геть тебе.
Тай й їсти все без солі несмачне.
Мене за дорого купують
                і везуть
                з-за моря.
А в тобі лиш каламуть:
Одна вода та ще якийсь буряк,
Який кругом в землі росте і так».   
Зітхнув на те поважно борщ в печі,
Уважно глянув на ковбаси й калачі.
«Даремно, соле,
                голосиш та злишся.
Тебе без мене
                про запас
                не наїсися.

…Війна війною, а життя іде.
Бджола навколо квіточки гуде.
Птахи щебечуть поблизу гнізда
Любов продовжує творити з нас дива…

…Якось помітили
                вусаті наші братці,
Що наш Остап
                якийсь похмурий вранці.
Сумний у нього погляд,
                і стріла
До цілі дуже рідко доліта..
«Тут щось не те», -
Сказав наш друг Голота:
«Я теж це помічаю по суботах,
Коли до церкви ходить наш Остап
І повертається,
                неначе в роті кляп.
Там що,
                у церкві,
                Божії слова
На нього діють як полин-трава?
Ой, бачу, хлопці,
                треба щось робить,
Бо пропаде Остап
                в одну чудову мить.
Що скажете?»
              «Я знаю в чому річ» -
Сказав Хома: «Забралась дівка в Січ!».
Ну, сказонув.
                Таке не може бути»…
«Я сам у попервах не міг збагнути.
А справа в тім, що донька у попа
Перевдягнулась в хлопака.
                Такі діла!
Я спершу теж уважно придивлявсь
А потім зрозумів.
                Та мовить - зась!
Мабуть, то його родичка, донька
Але така кумедна та мала.
До неї ходить здавна наш Остап»
Овва!
                Такої!
                Маємо ми ляп!
Відколи це?
«Та майже повний рік».
- І ти мовчав?
«Я слово дав, й беріг.
Мене наш піп грошима виручав
Тому про те нікому й не казав».
- Брехала якось миша про кота
Поки вночі не втратила хвоста…
Любов то добре,
                але зле…
                Не час!
Вона погубить цього хлопця й нас.
Ану,
         давайте парубка сюди.
Остапа розшукали й привели.
Розказуй все.
             «Ой, браття,
                я… люблю!
Попівську доньку як сестру свою.
Вона іще зовсім мале дитя
Проте, кохає мене теж, 
                до забуття.
І я не свій від тих її очей,
І геть не сплю багато вже ночей.
Все думаю про неї та молюсь
І сам від дум тих плачу та журюсь.
Коли той погляд бачу на собі -
Скачу я полем верхи на коні.
Коли торкається мене її рука
Від щастя в мене серце завмира.
А мова в неї й слово,
                як вода
Дзвінка та чиста,
                наче з джерела.
І я сумую, бо ті почуття
Не в змозі дать нам радісне життя.
Бо розумію, що біда надворі.
І наш народ під гнітом чужаків.
Але не може риба жить без моря
Та й військо не бува без вояків.
Тому дозвольте, браття, оженитись
Й Софію повернути до рідні.
А через тижнів зо два
                в повний місяць
Знов повернутися у курінь козаків…
…Якщо таке Хрестове ваше діло
І поміж вами лад та ще й любов,
Погодимось мо’, браття, разом з миром
Нехай одружаться…
                Настав час молито;в.
Бо де ж узяти парубків моторних?
Звідкі;ль Остапів нам таких чекать?
Хто буде рідну неньку - Україну
Від ворогів надалі захищать?...
…Буває друзів ніжнії слова
Тепліші, ніж розпалені дрова…
…«І я женитись хочу»,
                – мовив Гнат,
«Бо дівку бачив років п’ять назад.
А то живу собі, немов, отой гарбуз
Й нема із ким обмовити союз.
Зерна повно, а ніде прорости.
Від того я не влажу вже в штани».
Як це, - гарбуз?
                Веселий Гнат зітха:
 «Живіт росте, а корінь усиха»…   
- Подумаємо як усе зробити,
Щоб парубок моторний не страждав.
Хай у країні квітнуть наші діти
Хай буде, як Господь заповіда;в.

…Пішов Остап.
                І чутно було друзям,
Як він тихенько пісню заспівав.
І слухали його калина в лузі
А вітер пошепки співать допомагав.

…Ти у мене одна
Наче в річці вода,
Наче в полі роса,
Наче небо із зорями...
Як бажанна весна,
Як в коханні слова,
Як та чайка морська,
Що кружля над просторами.
Я так хочу щоб ти
Не знала біди.
І ми поруч росли,
Наче клен із тополею.
Я так хочу щоби ми
Навіть в холод зими
Зігрівались любові теплом,
Мов в полум’ї. 
Я так хочу щоб ти 
Мала радість цвісти,
Закохалась в весні
І була щасливою.
Я бажаю щоб сни, 
Де літаємо ми
Наповнялись любов`ю 
в душі
Й молитвами.

…Весілля справили Остапу хоч куди:
В степу накрили скатертини на столи.
Розклали шинку, сало, ковбасу.
Якби ви бачили оту земну красу…
Музики грали,
                скрипки та цимбали
Гопак вели у колі вояки.
Квас із пшениці медом запивали
Причмокуючи часто залюбки.
Зайці й качки підсмажені й духмяні
Із темним пивом звали, наче скарб.
І коропи та щуки у сметані
Пахтіли смачно, створюючи жар.
Але все це не можна порівняти
Із кабаном, що смаживсь на вогні.
А у попа
                на дворі
                біля хати
Сміялись й танцювали молоді.
Остап одягнений у білу вишиванку
В малинових із коноплі штанах.
Софія зшила плаття на світанку 
Та нарядилась в пір`я, наче птах.
Вінок у неї був із свіжих квітів
Сорочка біла,
                мовби перший сніг.
У батька в церкві повінчались діти,
Й отримали родинний оберіг.
Софія співом радувала друзів
І голос її був наче з раю.
Остап сидів і сумував у тузі,
Бо знав, що завтра йтиме на війну.
   
…Ой, матусю, нене
Щастячко у мене
І серденько б’ється
Співа як в раю.
Сватає миленький,
Коханий, рідненький.
Ой, матусю, нене!
Я його люблю.
Квіти білим цвітом
Одягає літо,
Радісно щебече
Соловей в гаю.
Очі ніжним світом
Сяють самоцвітом.
Ой, матусю, нене
Я його люблю.
Ой, матусю, нене,
Помолись за мене.
Пригорни до серця
Донечку свою.
Дай нам силу й волю
І щасливу долю.
Ой, матусю, нене!
Я його люблю…

…Дивився на весілля наш Голота
Радів за молодих і сумував,
Була б завжди лише така робота,
Щоб можна було б жити, як бажав.
Щоб нарі;д жив у злагоді та раді
І не було ні смутку, не війни,
Щоб не кромсали Україну зради,
Щоб стали друзями колишні вороги.
Щоб всі ходили в білих вишиванках
І свято мали в серці та душі,
Щоб жили в статках
                в кожній нашій хаті,
І були радість й щастя на землі…
…Пригадалось Голоті дитинство
Молодії матуся й татусь,
Кобзареві пісні українські
В яких мудрість
                й життя вічна суть.

…Є у кожного з нас своя доля,
Є сумні і веселі пісні,
Але всіх нас об`єднує воля
І безмежна любов до землі.
Тут пройшло босоноге дитинство
Де я був, наче в Божім раю
Де відчув всю любов материнства
І носив вишиванку свою.
А на білій моїй вишиванці:
І Дніпро і безкраї степи,
На росі промінь сонця уранці
І до обрію хлібні снопи,
Розляглись на руні золотому
Наче крилами райських птахів
Рясні стежки до рідного дому
Ясні зорі з чумацьких шляхів.
У вишиту сорочку я вдягнуся
І, може, пригадається мені
Мій рідний дім, село, моя матуся
І в білих квітах вишня навесні.
І я в безмежжя хлібних нив порину
І в синє небо птахом підіймусь
І обійму всю неньку – Україну
І до землі – землі її вклонюсь!...
Кольорові мої візерунки 
Із любові, журби та надій
Шиті думами предків малюнки
Із Тарсаових стежок і мрій.
І я знову стою біля тину
Де мій дім і земля у журбі.
На снігу червоніє калина
І блакитні стрічки на вербі.

…Й ніхто із них не знав,
                що буде завтра.
Чого чекати долі.
                Прийде час.
Але чи варто в світі дізнаватись
Та знать напевне, що чекає нас.

…Нам інколи здається,
                що в цім світі
Нас залишає Бог на-самоті.
Ми, мов у землю кинуті
Зерном незрілим квіти
Які не в силах без тепла
Та світла прорости.
Але на поміч нам у цій безодні
У синє небо вказуючи шлях
Яскраво світить сонце
Та Чумацькі сяють зорі
І мов душа літає поруч
Янгол, наче птах.
З готовністю піти з тобою в мандри,
Шукати щастя й долю у житті
Кружля над нами в спокої
Наш білокрилий Янгол,
Щоб від гріхів, та від спокуси
                душу вберегти.
Всі болі,
             всі страждання,
                всі скорботи
Бажання й примхи людського буття
Бере на себе Янгол наш
                авансом всі турботи
До суду Божого,
                до часу,
                до моменту каяття.
А ми вже помічаєм ласку Божу
Коли минаєм важкий час біди.
Здається нам,
               що я все знаю,
                все на світі можу.
Хоча це Янголу та Богу
                важко довести.
І дякуючи Богу у церквах
За щастя й радість дихати і жити,
Я пошепки благаю
                свого Янгола в думках
У світі цім мене не загубити. 

…«Голота!
                Ти мудріший за всіх нас», -
Озвався якось голосно Тарас:
«Ми все воюємо,
                вже більше двох віків,   
А правди все нема на цій землі.
То турки,
                то литовці,
                то поляки
То москалі – пройдисвіти прокляті».
Підвівсь Голота: «Так,
Нема покою
               на цій землі
                від людського двобою.
Що вам про теє, браття, розказати…

…Поляки не хотіли визнавати
Січ за державу.
                і бої вели.
Для того, щоб народ не міг втекти
До вольних козаків у землі ті.
Та дух і волю нашого народу 
Не взмозі була шляхта побороть,
Ми всі віки боролись за свободу
Й давали приклад іншим,
                бо Господь
Заповідав всім жити у любові
              один до одного.
                І не творить панів.
Люд на землі однакової крові
Для Бога всі ми рівнії сини.
Бо шляхта -
То по суті теж є панство
                як і у нас.
Про що тут говорить.
А хто пізнав тортури та кріпацтво -
Не хоче більше у неволі жить.
Але, принаймні, тут все було чесно
Війна війною,
                якщо мир, то мир,
Хоча те панство нашим отаманам
У мишоловку підкладало сир.
Козаки в шляхті часто воювали
Разом проти турецьких паничів,
Допоки їх з реєстру не списали
                за вільнодумство.
І з отих часів
Ми стали вольним військом 
                запорізьким
І боремось вже тільки за свій край
За рідну землю,
                за рідних та близьких.
Щоб збудувати в Україні рай…

…З литовцями ми воювали менше.
То справжні рицарі:
                як ми,
                але в броні.
З щитами і мечами.
                В бою перші.
Завжди як та фортеця на коні.
У них у кожного земля –
                то їхня власність
Разом із людом,
                що король подарував.
Це як платня і щира панська вдячність
За те, щоб люд податком обкладав.
У нас не розуміння з ними в вірі
Бо, начебто, Христос і в них і в нас.
Але нам, браття, геть, не зрозуміла
Ота жорстокість заради багатств.
Та й, знов таки,
                коли ти віриш в Бога,
Який заповідав усім любов,
Чом же вбивати за невіру в нього
Того, хто в собі Бога не знайшов.
Доречі,
                як казали нам провидці
Їх папа Римський
                через три віки
Покається за церкву у дзвіниці
За вчинені католицтвом гріхи…

…Московія – то зовсім інше царство
Тут споконвіку лютії царі,
                та їх оточення,
                що звалося боярство
Знущались над народом як могли.
Самі в палацах жили й спочивали,
Влаштовували пишнії бали
А бідний люд гнобили й грабували
Неначе злодії.
Такими і були,
                та є і зараз,
Хоч промайнуло, сплинуло чимало
З тих пір важких,
                знедолених віків
А все як там було,
                так і зосталось:
Журба та злидні,
                рабство та борги.
Та ще повчають, як на світі жити
Гострять мечі, кують собі щити.
Самі же тільки вміють брагу пити
Й, мабуть, дуріють з того, москалі!».
…Ну, сказонув!
                Немов у ціль попав…
«Що міг,
                я вам, панове, розказав.

…Ну, досі про політику.
                Я вам
Одну пораду на останок дам.
Щоб грішне та святе пізнали ви
Є байка –
                сповідь мухи та бджоли:   

…Якось у полі муха та бджола
Зустрілися,
                коли весна цвіла.
«Як справи, люба?
                Зачекай, посидь.
Чи не набридло день і ніч робить?
Пилок збираєш жменями, нектар.
Неначе де пала якийсь пожар.
Скуштуй хоч раз ці смачні пелюстки
Та випий з квітки чистої роси».
«Нема часу», - бджола відповіда:
«Бо скрізь додолу цвіт вже опада.
Росу й нектар і ти і я п’ємо
Я мед із них роблю,
                а ти лайно».
А от іще.
                Якщо є час послухать.
Ні в кого не заклало іще вуха?

…Одного разу жаба на болоті
Співала пісню про свої скорботи.
«Я геть сама-а,
           сама-а,
                сама-а,
                сама-а,
Нікого з друзів у мене нема.
Ні з ким поговорити й поспівать,
Та нікому води мені подать.
А я така вродлива та струнка
Коли ж я стріну вірного дружка?
«Кумедно дуже!», -
                думає комар.
А сам поволі мліє від тих чар.
«Я поділюсь із подружкою кров’ю
Й зігрію бідолаху цю любов’ю».
Комар до жаби в гості завітав
Та на язик одразу ж і попав.
Буває хтось так пісеньку співа
Та так знаходить лагідні слова,
Щоб ви для нього склали заповіт
Аби вас потім з`їсти на обід…

…В степу-полі вітер віє,
Пригинає трави. 
Колихає, наче море
Створюючи барви.
А посеред того степу
Явір та калина.
А між ними у барвінку
Розрита могила.
Сяє понад нею місяць
У зоряні ночі.
Може сплять у тій могилі
Жалі дівочі.
Сльози віри та надії
Згублені мрії.
Наче Понтієм розп’яті
Думи України.
Поневічені, зім’яті,   
Зневічені долі.
Покалічені, розп’яті 
Народнії волі.
Катують неньку Україну
Роками, віками,
А вона все не здається
Тече кров ріками.
Розпинають та мордують
Її душу й волю
А вона крізь плач сміється
Та радіє долі.
Коли ви вже нап’єтеся
З України крові?
Чи застрягла вам та воля
Немов кістка в горлі?
Захлиніться вже нарешті
Кров`ю як водою
Подавіться ви кістками
Та зійдіть від болю…

…Колись настане в Україні час
І запанують істина та правда.
І Бог-Отець
               полюбить грішних нас
В козацтво прийдуть
                злагода та рада.
Розквітнуть райські землі
                та сади,
Заколосяться в наших душах      думи-мрії
І як потік джерельної води
Поллються дні
          святі й щасливі в Україні.
І ми в своїх молитвах до небес
Благаємо Христа
                про милість Божу
Щоб наш народ
                воістину воскрес
І скинув в синє море
                кров ворожу.   
Хай підуть геть
                і панство і вожді,
Які глумилися віками
                над народом
Із кривдою та рабством
                в боротьбі
Наш люд здобуде собі
                волю та свободу.
Подякуємо Богу за життя,
Подякуємо Богу за країну
Хай допоможуть віра,
                правда й почуття
Перетворити
           в Царство Боже Україну!

…А що ж загін наш,
                де вояк Голота?
Ще майже день
                і будуть вже в Січі.
Там теж чекає козаків робота
Й не буде часу спати на печі.
Доречно й повідомити,
                що військо
Вертається та щось везе в мішках.
На цей випадок
                в стані запорізькім
Був передбачений
                один таємний шлях.   

…З давніх-давен
                мисливці та військові
Щоб передати вісті термінові
Використовували мову між постами
Вогнями,
              стрілами,
                багаттям,
                голубами.
Щоб дати знак тривоги чи біди,
Чи мати змогу чимсь допомогти.
І наші браття,
                стрілами й багаттям
На дальні відстані
                передавали знак
Так само сповіщали із завзяттям
Що так у них,
                и може що не так.
Але як бути,
                якщо ворог поряд,
Великі хащі,
                чи густі ліси?
Як сповістити друзів
                при нагоді
Коли розставлені капкани та пости.
На цей випадок в сотника Голоти
Був добре навчений
                великий сірий вовк.
Його малим знайшли
                й привчили.
Й без роботи,
                той звір не був,
                і міг допомогти.
Не раз чи два
                він крізь ворожі стани
Передавав потрібнії листи.
І наші хлопці його Сірим звали,
Хоча він був і чорним і рудим.
Наскільки був кмітливим листоноша,
Що знав по імені багато вояків.
І міг далеко переправить ношу,
Пройти й перепливти усі шляхи
Аби дістатись куреня чи сотні
                потрібної.
Та повернуть назад.
Не раз його і мокрим і голодним
Стрічали браття.
                І він був як брат.

…Одного разу сталася пригода
Що наш загін потрапив у капкан
З одного боку там було болото,
А з другого - ворожий турків стан.
А військо їх, -
                мабуть, у тричі більше
Та й вершників чимало і гармат.
Потрібна допомога.
                Хто покличе?
Бо лихо може вдіять супостат.
Надія – тільки Сірий!
                Треба діять…
До шиї прив’язали з льону драп
І написали бузиною:
                Хай їм вірять: –
Ми біля Канева потрапили в капкан.
Нагодували звіра свіжим м’ясом.
Й відправили за вітром по воді
У стан до сотні Селезня Тараса
З проханням:
            швидше хлопцям підмогти.
Днів, мабуть, зо два   
                Сірий наш вояка
Минаючи кордони ворогів
Повз мишею.
                Відважний бідолаха.
Й добравсь-таки до вольних островів.
Де стояв з сотнею
           наш справний…Сівко Стріха!?
Все сплутав Сірий.
                І таке бува.
Так,
        було потім в їхнім стані сміху.
Та інколи трапляються дива.
Чим наш герой так полюбив вояку,
Чи що було у нього в голові?
Та все одно Сірко наш мав подяку
Бо цілу сотню друзі вберегли.
Кмітливий Стріха зразу здогадався
У чому річ,
                і де Голота був.
За мить із сотнею
                мов білий птах піднявся
І швидко рушив у далеку путь.
Спасли Голоту.
                А Сірку впіймали
Двох зайців і велике каченя
Такі герої є.
                А ви й не знали,
Що значить вчасне друзів послання.

…Якось прийшлося сотні терміново
Здолати відстань за одну лиш ніч.
І щоб не йти крізь хащі та діброви
Придумали таку простую річ…
Щоб сплавати,
                проворні наші хлопці
Побудували із дерев плоти
Та не прості:
                не тонкі і не товсті
Щоб зручно було їх перенести.
А річ у тому,
                що через пороги,
Болото й степ
                та декілька річок
Проліг той шлях.
Бо іншої дороги
                в них не було
Оскільки малий строк
                давав їм Гетьман
Для походу того…
Та і завдання було не просте:
Табун коней, що вирвався з загону
Мав не дістатися татарам.
                От і все…
Назад іти – то зовсім інша справа.
Вертайтесь хоч за тиждень -
                Всяк бува.
Але щоб коні й ляхам не дістались
І цілою зосталась голова…
Так і рішили -
                в плавнях та плотами
Іти вперед.
                І за коротку ніч
Дістатись того місця.
            І річками
                відправились…
          - На конях буде Січ!...
Але щоб легше і плоти і ношу нести
Придумали котити на діжках.
Маршрут обрали,
                поробили весла,
А провіант поклали в лежаках.
Похід був нелегким та ризиковим
Ніч була довга.
                Виснажились всі.
Однак, в таких випадках
                сміх й розмова
Завжди були в пригоді.
                …І Василь
                всім їм розказував випадки               
І намагався
            прикрасити пригоди та байки.
І цього разу теж іти озвався.
Й розповідав змістовнії казки…

…Один раз Січовий козак
Піймавши може з страху переляк
Чи може брагу випив медову
Оголосив татарам всім війну.
Приїхав Хан у стан до козака
Й пита його про армію
                й ляка.
У тебе скільки, діду, козаків?
Козак: «Всього є шість.
                Зі мною буде сім.
- Це тисяч? -
                Знов озвався бусурман.
«То п’ять моїх синів і пес Полкан.
Ти що сказивсь, козаче?
                От дива!
У мене війська тьма.
                Такі діла.
Одних лиш вершників,
                як в лузі очерет.
А в тебе на п’ятьох один багнет.
Як ти збираєшся усіх татар побить?
Козак: «То не біда
                ваш стан ущент розбить»
У мене клопіт більший є -
                А потім що робить?   
Де після того всіх вас хоронить?»…
…Давай іще!
                Все ж веселіше так.
«Ну, добре», - відповів Василь козак.

…Якось женився Гнат на кралі із села
А дівка язиката – страх була.
Варнякала впопад та не впопад
Що діяти?
                Кмітливий наш Ігнат
Задумав вибити це в неї з голови
Щоб та не каламутила води.
Й поїхав з нею степом на коні
Коли ж спіткнеться кінь
                один раз, два та три
Він буде після того рахувать
На «три» зрубає коня.
                Буде знать…
Поїхали…
                А краля – те… да се…
Як помело отой язик верзе.
           Кінь оступивсь…
Козак наш мовив: «Раз»…
Дівка завмерла,
                мов вогонь загас.
А потім знов полинули слова
Кінь оступивсь…
        Козак знов мовив, - «Два»…
Замовкла дівка довше на цей раз
Язик вилазив менше на показ.
Коли ж їх кінь утрете майже впав
Козак промовив: «Три»…
                Й коня зрубав…
До нього дівка:
      - Що з тобою?
                Сказ?
                Ти що здурів?
Козак наш мовив: «Раз»…
…«Так жаль коня!
                Навіщо це робить?»
«Це байка, хлопці.
              Краль всіх треба вчить!»…
…Ну, ти байкар!
                Давай іще одну.
«Сподобалось?
                Я зараз дожену.
Бо, наче діжка зламана одна
Ось подивіться –
                тут немає дна.
Та й місяця не видно, щоб латать.
Потрібно дно у діжці замінять.
От маємо.
А скільки ще тягти
                до річки?
Перестрілів може з три…
Не впораємось.
                Зробим колесо.
А ти розказуй.
                От нам повезло;…

…Ідуть два козака із сінокосу
У кожного на плечах граблі й коси.
Осінній ранок, стелеться туман.
Як раптом – сон,
                чи, може, той дурман
Промчався ззаду кінь без голови…
Оце дива…
                Ніхто із них не пив!
Хлопці здивовані.
                Трапляється ж таке.
Йдуть далі.
                Вгору сонечко встає.
І знов промчався кінь без голови…
Степане!
                Ти косу…  переверни»…

Регочуть хлопці…
                Скоротили шлях.
А дуже важко було плити попервах.
Річки, озера, плавні та болота
Невдячна інколи буває в нас робота…
Коли дібрались
                мокрі та голодні
Багаття розпалили.
                І дозорних
У степ відправили на пошук табунів.
А самі в лісі причаїлись,
                й полягали
Під листям величезних лопухів.
Коли ж дозорні запримітили коней
Всі здивувались,
                наче Галілей,
Що комара підвів під мікроскоп,
Побачивши, який з нього циклоп.
Та й не дарма, -
                на конях була збруя!
І хлопці наші
                з криком «Алілуя!»
Подякувавши Богу за дарунок,
Бо це для війська просто порятунок,
Табун повели за Дніпра пороги
Верхом уже долаючи дороги.
Дізнались наші хлопці трохи згодом
Що в стані ляхів, хтось із батраків
Відрізав біля стійла всі поводдя
Й повипускав коней у край степів.
…На конях хлопці згодом відпочили
Набравшись після втоми трохи сили.
І всяк розказував кумеднії пригоди
З нагоди,
                й так,
                без всякої нагоди…

…Охрім: «Одного разу, браття,
Зі мною сталася одна страшна біда
Хоч вірте,
                хоч не вірте.
Ляхи кляті 
                мене піймали.
І таке бува…
                Так от…
                Я втратив свого коня
Й шукав його у лісі вже два дні.
Болів живіт і голова у скронях
Бо я давно не їв,
                й не пив води.
Як раптом бачу -
                поряд мене вершник.
Та не один.
                Їх двоє враз було!    
Й ведуть мого коня
                Ось мій сердешний!
Кінь враз пізнав мене з іржанням.
                Й, загуло…
Я шаблю вихопив
            й пістоль мерщій дістав.
Але устояти не зміг,
                та зразу упав.
Поляки збили мене списами.
                Я встав.
Мене скрутили.
                Так в полон попав.
Зв`язали мені туго руки й ноги
І потягнули лісом без дороги.
Надвечір ляхи стали відпочити.
Я геть не знав,
                що діять,
                що робити.
Як раптом, бачу,
                що в коня підкова
Сточилася як ніж,
                мов випадково.
Повільно я,
                для ляхів непомітно
Підкрався до конячого копита.
Кінь ляха стояв,
                довго сіно їв,
Я ж акуратно,
                й тихо справу вів.
Спочатку різав довгі ланцюги
То з лівої, то з правої ноги.
Звільнившись трохи від проклятих пут
Я перейшов до спи;ни і до рук.
Кінь не стояв,
                всякчас переминався.
Цього найбільш за все я не чекав
                й боявся.
Так,
           було важко,
                бо увесь в крові
Лежав я без надії підмогти.   
Вовтузився я, браття, довгий час
Але молився, мабуть, Бог за нас.
Я розв’язався.
                Ляхи ті поснули.
Ніхто із них не був у караулі.
Мене кінь видав -
                як скакне з іржанням
У мене всі закінчились бажання.
Та сталось диво:
                кінь,
                мов в тому вихрі 
Копитом вдарив ляха по макітрі.   
Я цим випадком зразу ж скористався
І лях без збруї,
                й без коня зостався.
Стрибнув я на коня що було сили.
І ми помчались,
                наче з лука стріли.
А другий лях за мною поскакав
Та в полі мене швидко наздогнав.
Що зробиш…
                Почали ми битись.
Я не жадав вже ляху підкоритись.
І лупцював його що було сили. 
Ми розгледіти, навіть,
                кожного не встигли.
Темно, бо ніч.
                На небі ні зорі.
Боролися ми довго на стерні.
Він намагався мене тілом придушити.
Здоровий біс…
                …Та я хотів ще жити…
А я старавсь йому заплющувати рота
Так ми невдовзі
                опинились край болота.
Нарешті,
                я його таки піймав
За шию .
                Й до води мерщій поклав.
Він булькнув пару раз,
                як для годиться.
Та дав мені можливість зупиниться. 
Геть виснажений.
                У крові й багнюці
Я в темряві вертався по грязюці.
Я йшов на фиркання коней,
                та тупотіння
Чекаючи у небі просвітління.
Підкрався до пораненого ляха
                який зостався сам.
Та вже без страху
Накинувся на нього та здолав   
                одним ударом.
Бідний він сконав…
Від ляхів залишився певний скарб:
Торбини з грішми, пиво, провіант.
Я дуже зголоднів,
                то й їв ті м'ясо й пиво,
Й радів, що був живий.
                Живий й щасливий.
Потім приліг спочити на годину,
Поклав собі той провіант під спину.
Під голову поклав якийсь мішок
Де повно було скарбу та цяцьок.
Із дірки щось із нього висипалось
Та на траві лежати залишалось.
Щоб висипалось все,
                поліз в ту дірку.
                Та ба…
Знайшов в мішку
         з бурштину стару скриньку.
От вам і знахідка.
                Там був поважний лист.
Я заховав його під деревом у хмиз
Аби не трапились зі мною
                знов пригоди.
Й поїхав із кіньми шукать Голоту.
Але на тому, браття не скінчилась
Ота моя історія страшна.
Вони зосталися живі!
                І ми зустрілись…
Та помирились…
                От вам і бува…
Це були пани Єжи Ленц та Вроцлав
Ти ба, як все Господь за нас вчинив!
Ми стрілись лоб до лоба у посольстві.
Але про це я згодом розповім.
А їх історія, -
                ви будете сміятись, -
Як шлях із того світу.
                Всяк бува…
Вони розповідали, що там сталось
Я коли слухав їхнії слова,
                так дивувався,
Й за живіт хватався,
Що майже сам від того не помер.
Але це згодом…
                Ми всі побратались.
Й товаришую з ними до тепер.

…Приємно, коли сонце світить,
Стоїть духмяне, тепле літо,
Кружляють ластівки в гаю
І тиша в лузі, мов в раю.
Копита приминають трави
Їх хвилі кличуть в дальні мандри.
Гойда тихенько свіжий вітер
                легкі метелики в повітрі.
Як чайки в морі тім літають
Та коней наших оминають.
Голота поміж друзів скаче.
Сьогодні мали хлопці вдачу.
Але не всяк таке буває.
Козак ізнов розповідає…

…«Ми мали місію колись
Від нашого Гетьмана.
Я віз одному ляху лист
З дарунком й талісманом.
Посольство було із мене
Й семи відважних хлопців.
Я  сподівавсь, що все мине
Й полишив охоронців.
Ми йшли п’ять днів і п’ять ночей
                лісами непомітно
Не брали навіть і коней.
                Було спекотне літо.
На третій день поміж лісів
                потрапили у пастку.
Був виритий глибокий рів.
Загибла друзів частка.
На дні його десять списі;в
                стирчали частоколом
Не вгледіли.
          Був темний ліс,
                й товсті дуби довкола.
Попадали, хто перший йшов
У той каптан проклятий.
Там брат мій смерть свою знайшов
Він був молодшим, -
                п’ятим.
Похоронили козаків,
                засипали ту яму,
Й пішли минаючи ліси
                полями та степами.
А далі – гірше: гори, й степ.
                І все як на долоні.
І ми, 
         щоб не було халеп,
                відправили дозорних.
Майже не спали,
              їли хліб із медом та водою.
Річки минали.
                Й решту діб
Йшли з смутком та журбою.
Але на цьому без пригод,
                нажаль, не обійшлося.
Та, так, що в декого із нас
                посивіло волосся.
В останню ніч ми все ж таки
                схотіли відпочити.
Якраз натрапили на скит,
                який стояв розбитий.   
Там чи то знахар довго жив,
                чи лісова ворожка
Бо, поруч хати насадив
                плакун-траву й волошки.
У хаті скрізь повно було 
                крушини й живокосту.
Господар, так усім здалось,
                був сам малого зросту.
Бо стіл, й стільці були для нас
                не вищі за коліно.
Й мотузки знахарських прикрас
                висіли вряд на стінах.
Низенько так.
А поруч мак
                лежав по підвіконню.
А у кутках,
            в свічках й квітках, 
                ховалися ікони…
…Поснули досить швидко:
Де сів там й вгомонивсь.
Зірок було не видко
Та й місяць десь подівсь.
…Як раптом вітер в двері
Урвався із пітьми.
І загойдалась стеля
Й мороз прийшов з зими.
І вмить спокійна нічка
Перетворилась в жах.
Вгорі ж літала свічка
І бігав в серці страх.
Я вибіг на подвір`я
А там - палає сніг…
Я знов у скит – тут хвиля
Мене збиває з ніг.
Кричать від страху й стогнуть 
                вояки.
Я ж хрещусь.
Вхопивши хрест й ікону,   
                сам пошепки молюсь.   
Але страшніше – голос
Волає десь згори.
Здіймалося волосся -
Сюди,
             сюди,
                сюди…!
До поки свічку тую
                я, браття, не піймав.
Літав.
          Й себе відчув я,
                коли додолу впав.
…Що це було – не встигли
Ні взнать, ні зрозуміти
Але за ніч зуміли
                всі зразу посивіти.
Від того місця дружньо
                тікали
Й зареклись:
Щоб всі цей скит минали
                і знищили колись.
Так, років, мабуть, з десять
Нам скоротив знахар.
Судилося ж потрапить
                воякам до тих чар.
Коли ж дістались місця
                і віддали листа
Я в церкві помолився
                й поцілував хреста… 

…Кукує зозуля у хащах
                рахуючи роки життя.
Надіям та сповідям нашим,
Яким вже нема вороття.
Пригадує серце все краще
І з вірою дивиться в даль.
Лихе забуває вчорашнє               
Відгонить журбу та печаль….

…Забув Голота ще нам розказати
Що після того,
                біля брата хати,
Коли вернувсь, 
                зустрів попа Миколу
Така ось вийшла поміж них розмова.
«Слава Ісусу!», -
                Мовив наш козак.
Перехрестився, поклонився в знак
«Навіки Богу слава!», -
                мовив піп.
«Щось ти, козаче, наче трохи зблід».
Розказуй, що бентежить, що болить.
…«Душа страждає»…
…«Всіх Господь навчить.
Бо слово Боже, як вогонь в пітьмі.
А ти коли сповідувавсь мені
                останній раз?
Мабуть, на Покрова;.
Ти пам’ятаєш я казав тоді слова
Всяк знайде правду у святім письмі.
Де той псалтир, що я давав тобі?
Скільки разів його ти відкривав?
І слово Боже скільки раз читав?
«Читав не раз
                і в радості, в журбі.
Перевіряв на друзях та собі».
«І що пізнав?»
«Так правила оті
       писали для народу геть святі.
Про мир та злагоду,
                про віру та любов,
Про Божу милість,
                про молитви знов.
А де ж вони та віра і той мир?
Протерті жупани уже до дир.
Розповідайте, батьку, про любов
Поки чужинець п`є із серця кров.
Ми все воюємо…
                А правди геть нема…
Бо в серці інших править сатана.
Де та любов у клятих москалів?
Чи є в них Бог?
Чи треба цій землі
               така ненависть,
                лють та боротьба»
…«Жорстокі в тебе, парубче, слова!»
«І що із тим робити мусить Бог?», -
Голота свій завершив монолог.
…«Так,
               бачу синку,
                в тебе є душа.
Але вона мов вітер поспіша.
Стріла із лука в ціль не доліта
До поки не тренована рука.
А твердість її буде лиш тоді,
Коли побачиш Бога у собі.
Коли сягнуть думки твої за край
І серце взнає: пекло це чи рай.
Підемо синку,
                покажу тобі
Що є міць духу в серці й в голові.
Ось бачиш, друже,
                той товстенний дуб.
Стріляй у нього де білявий зруб.
Стріла попала зразу точно в ціль.
Ти молодець!
                Та це не диво всім.
А спробуй-но, тепер на камінь стати
Та ще раз пострілом
                оту ж стрілу дістати.
Голота став на камінь
                й похитнувсь:
«Ну, звісно, це не кінь,
                та я навчусь».
Він натягнув щосили міцний лук.
Стріла попала поруч в твердий сук.
От бачиш!
                А тепер іди сюди,
Ставай на край обриву і зведи
Свій лук хоча б на гілку де стріла.
Голота вистрелив…
                Стріла повз дуб пройшла…
От бачиш, синку!
                Де подівся дух?
Коли стріляв ти у білявий зруб
                ти справно вцілив,
Бо то діло знав.
А з каменя – дива!
                Ледь-ледь не впав.
Я не кажу вже про останню мить:
Ти сам не знав: стріла чи долетить…
…Так і в житті і в вірі.
                Бог за нас
Старається й піклується всяк час.
А ми не міцні духом в вірі тій.
Бо геть не знаємо писання всі святі.
Де сказано що Бог –
                це три початки
Отець небесний,
                Син,
                і Дух святий.
І ми, як його діти та нащадки
Теж частку Божу маємо в собі.
Любов, надія й віра – наша сила
Бо тільки разом можна подолать
Біль та неправду.
                Й зажити щасливо
Як Бог давно всім нам заповідав.
Хоча у кожного із нас своя дорога
У бусурмана, ляха й москаля
Як діти ми разом йдемо до Бога.
І в нас єдина матінка земля…
Пригадуєш, як той Мойсей  в пустелі
Водив свій нарід сорок зим і літ
До поки не знайшов для них оселі.
Ось так і нам шукати Бога слід.
Пройти повинні, може, сотні років
Перш ніж у кожного
                у серці та душі
Не з`явиться любов,
                довіра
                й спокій   
Серед безвіри,
                свар,
                та метушні.
Творцю сім днів для того знадобилось
Щоб сотворити нас і Божий світ.
Він всім, нам грішним
                дав нагоду вчитись,
Й виконувати Божий заповіт.
Ці правила прості і зрозумілі.
Їх кожен знає,
                та не всяк вжива.
В цих заповідях Божа й наша сила
                і для душі потрібнії слова.
Це й є наш шлях:
                краплинка до краплинки,
За кроком крок,
                ти мусиш йти і йти.
Щоб у собі і в ближнього
                частинки
Творіння Божого
                й любові віднайти.
І скільки йти по тому шляху нам
Не знаємо, мій синку.
                Час покаже.
Бог допоможе,
                але мусиш тільки сам
Дійти до всього. 
                Біблія ж підкаже.

…На шостий день всесвітнього буття
Вже над Землею Янголи літали
І прокидалось з темряви життя.
І Боже слово вперше з забуття
Безгрішний світ навколо породжало.
В небеснім морі плавали зірки
Похитуючись у повільних хвилях,
Навколо простираючи віки.
А поруч - нерозказані казки
Літали із легендами на крилах.
А на Землі у квітнучих садах
Адам та Єва, радуючись світу,
Блукали вдвох не відаючи страх.
Ще не погрузло людство у гріхах,
І Авель міг би як і Каїн жити.
Ще не чутно ні плачу ні проклять,
Ні лязкоту наточеної зброї.
Адам іще не знає власну стать,
Іще нама про що розповідать
І не пролито ні краплини крові.
Все буде завтра: зрада і любов,
Спустошені, зруйновані оселі.
Бог не заклав всіх для життя основ.
Бо бачить світ,
                що людству треба знов
Ходити сорок років по пустелі.
Попереду молитви й каяття
І перший після Воскресіння ранок.
Йшов шостий день всесвітнього буття...
Так починалось на Землі життя…
Й ніхто не знав
                кінець це чи початок…

…Голота посміхнувся, помолився.
Подякував попу, перехрестився. 
Й пішов в свій курень
                до братів та друзів
Що стали табором
                в осіннім теплим лузі.

…Похід був цього разу
                досить вдалим,
Хоча і друзів полягло чимало.
Пішли до Бога майже сорок душ.
Та й потрапляли часто до калюж
Коли верталися назад
                до свого додому:
То засідки, то хащі з бурелому.
Пригоди різні мали від людей,
Але і привели табун коней.
Всі бачили:
                чудові збруї й лати!
Якби до них іще малі гармати…
Всі засміялись…
Так ми тим же ляхам
                вернемо їх.
Але вже іншим шляхом.
Коней та збрую їм же продамо
                за золото…
Ну, все…
                Тоді йдемо…
Готові вже куліш та повна чарка.
Сьогодні щось доволі в полі жарко.
Давайте спершу вип`ємо по квасу
Підіть покличте всіх.
                Ми цього разу.
Відзначимо останній наш похід
Та й готуватись знову
                у новий нам слід.
Так, браття…
                Може у Карпати.
Там у нагоді будуть нові лати.
Бо військо ляхів, звісно, не просте.
Ходім до столу.
                Час поволі йде…
…Давненько хлопці
                смачно так не їли
Останній раз –
                мабуть, то на весіллі,
Коли женився справний наш Остап.
Все добре,
                коли вдома мир та лад.
Під вербами були столи дубові
Та скатерки і хустки кольорові.
У посуді із срібла та із скла
                повно вина.
                Такі були діла.
Співали, їли, грали, танцювали,
Медові вина й пиво випивали.
Розповідали у своїй спільноті
Різні казки, басе;ньки й анекдоти.

…Казала якось чапля жабі:
«Давай злітаємо у мандри
Подивишся яка земля,
Болото й хащі ці здаля».
«Давай, якщо у тім потреба…»
І жаба стрибнула у небо.
Побачила себе в болоті
І впала з мухою у роті.
«О-ва!
              Так в небі жаби є!
Чого ж мені так не везе?»
І знову -
               скік на небо, скік.
До поки з рота в неї звис язик.
«Ні, краще рідна ця калюжа,
А до мандрівок я байдужа…»
Частенько, щоб не мать турботи
Нахвалюють своє болото…   

…За сто;лом чемно посиділи
Поки не випили, не з`їли
Все, чим всіх Гетьман пригощав.
А на останок так сказав:
«Нам треба збудувати церкву
                на Хортиці
Щоб мала добрий вид!
Всередені – мозаїка з люстерок
Із дзвонами,
              щоб чув весь білий світ.
З вівторка почнемо;.
                Колоди з дуба
Готові вже.
                Писать іконостас
Озвався всіма нами здавна любий
Наш кращий воїн –
                Селезень Тарас.
Нехай, як тільки розмалює нашу церкву –
              Поїде до матусі та рідні.
Ну що,
             Погодились»?
Громада шапки вгору
                підняла як годиться…
…Всі в гурті
       в вівторок освятили місце храму
І стали до роботи.
                Загуло.
Сокири, ніби тії барабани
             дзвеніли й били на усе село.
Два місяці робили, будували
                із ранньої до пізньої зорі.
Із зовні прикрашали, малювали
Всере;дині  красиво прибрали…
Храм вийшов славним…
Тільки нові дзвони
                ще не зробили.
Лили із гармат.
Розвісили всі образа; й ікони
А хрест вгорі зробили з польських лат,
Що їм дісталися із кіньми задарма.
І службу справили на свято Покрова;…
…От вам і військо!
                Все тут по ладу!
Всі діють спільно: в радість і в біду.
…Почнемо ж, браття,
                з миром службу Божу
Помолимось отцю на небесах,
Хай він козацтву й правді допоможе,
Щоб не погрузло людство у гріхах.
Хай буде всюди,
                Боже,
                твоя воля:
На небі і на грішній цій землі.
Прости гріхи нам наші
                і провини
Щоб наші душі й серце вберегти.
Пом`янемо ми тихим словом мертвих
І голосно вшануємо живих.
Посадимо навколо храму верби
І назвемо дітей в ім`я святих.
Прославим рідну землю та країну.
Заради всіх майбутніх поколінь
Помолимось за неньку Україну
Навіки Богу слава!
                І амінь!...

…На ранок випав перший сніг
                і стріхи
Геть стали білі.
                І земля вдягла
На радість дітям хати та подвір`я
В пухкі,
               легкі,
                сріблясті покрова;.
Врожай вже зібрано.
                Господарі гостинні
Приймають в гості всіх, хто завітав.
І ярмарки веселі, добрі, зимні 
Чекають всіх,
                хто щось продать жадав.

…Ну, ярмарок!
                Його чекали всі.
Такого дива не було давненько.
На ранок з півдня,
                сходу,
                звідусіль
Повзли вози на площу біля церкви.
Загомоніло,
                затоптало,
                загуло:
Поляки, німці,
                греки, українці.
Немов велике мирнеє село
Й нема війни,
                й нема кругом чужинців.
Сало та пиво, хліб, бурштин, вино,
Корови й вівці, коні, лати, збруї.
Із конопе;ль й бавовни полотно.
Качки, індики, зайці, вівці, кури.
Ковба;си, м'ясо,
                пироги, гриби,
Рядно, колеса, шкіра, яйця, риба
І всі гукають: «Йдіть сюди, сюди!»
Скуштуйте!
               Пригощайтесь!
                З Богом, з миром!
Тут скрипка,
                там цимбали й гуслярі
Співають пісні
                й так весело грають.
А там – поважні сиві кобзарі
Байки й казки усім розповідають.
Підійдемо, й послухаємо їх.
Можливо й нам
                десь користь буде з них…

…«Засперечались
                пес, свиня і кіт
Кого господарю
                любити більше слід.
Пес гавкав: «Я порядки добре знаю,
Про все повідомлять не забуваю».
Мурликав кіт: «Я теж не підведу:
Мишей, щурів
                чудово я ловлю».
Одна свиня все тільки їсть, та їсть
У животі нема порожніх місць.
Нащо її задарма годувати?
Для користі хай робить щось у хаті!
Ну а свиня: все хрюка,
                їсть
                та хрюка.
Котів й собак не бачить і не слуха.
Прийде зима – побачите самі
Яка всім буде
                користь від свині».

…Так, слушна байка.
                Є іще одна.
Налийте, хлопці кобзарю вина.
Тече по вусах діда медовуха
Чудово, браття!
                Дайте й нам послухать… 
Кобзар на кобзі пісню знову грає,
Історії свої розповідає:

«Зустрі;лися:
                вовк, лис,
                орел й ведмідь.
І кажуть: «Треба з зайцем
                щось робить.
Всіх дражнить, обзиває, б`є та вчить.
Вже всіх образив.
                Як його провчить?»
Достатньо довго звірі міркували
Вже те і друге всім пропонували.
Що б не казали, -
                всього було мало.
Бо їм одне питання заважало:
«Прийдеться, браття, бігти на поклон!»
Як добре тому, в кого в друзях слон…

А хто із вас слонів тих бачив,
                хлопці?
Дивуються вояки та молодці.
Мабуть, оте створіння більше хати.
Так, радощів із ним годі й чекати.
Тим часом, поруч гомін не вщухає
Хтось стогне,
                хтось посилено зітхає.
Торгуються, регочуть та свистять,
Кричать, божаться,
                верещать, сміються
Та вже хай буде в світі краще так
Ніж всі сваряться, лаються і б’ються.
«А скільки це?»
              - Вам з рибою чи з м’ясом?
«Та все одно»
           - А з пивом вам чи з квасом?
«Давайте з пивом».
                - Дві татарські гривні»
«А скільки діжка з сиром
                та ті свині?»
- Маленькі – сорок,
                більші п’ятдесят.
А свині –
                кожна 
                майже сімдесят.
«А не багато?»
                - Дві берете – сто!
«Дві діжки чи свині?»
                - От повезло…
От Бог послав до мене покупця…
Платіть та йдіть,
                а то нема кінця
Такому краму і такій розмові…
Ідіть із миром!
                Будьте ви здорові…!
«Та це я так навмисне шуткував.
А діжки дві із сиром я б узяв.
Та ще давайте п’ять малих свиней.
А справний в вас
                пістоль залізний цей?»
- Це вже розмова!
                Триста…
                «По руках!...»
- Я бачу довгий
                козака чекає шлях.
Голота,
               а це був, звичайно, він.
Промовив: «Дякую!»
                Й зробив земний уклін.
«Йдемо за місяць
                Дякую, громадо!
На ранок буде в нас Козацька Рада».

…Поснуло військо.
                Жовтії гаї
До ранку разом з небом почорніли.
Лиш тільки вогнища та зорі у імлі
Як свічки в церквах в спокої горіли.
З багаття піднімався в небо жар.
Й назустріч йому,
                з небокраю моря,
Все падали і падали,
                мов чар,
Як крапельки дощу блакитні зорі.
Чутно було:
                хтось пісню заспівав.
Час від часу; іржали в полі коні.
А срібний місяць з неба поглядав
І падав сніг.
                І танув у долонях.

…Як перші півні зранку заспівали -
Була вже білою вся матінка земля.
Поволі військо наше прокидалось.
Військовій Раді радитись пора.
Сурми заграли –
                міркувати час.
Старшини вийшли.
                Й військо вже на площі
«Сьогодні, браття,
                день посольства в нас», -
Промовив Гетьман:
                «Час радіти, хлопці! 
Поляки з миром завітали.
                Й дуже просять,
Щоб виступили ми проти татар.
Старшина їде з ними в Польщу
                в гості.
Я сподіваюсь більш не буде свар.
Хто за такеє діло?»
                «Що нам з того?», -
Хтось гиркнув з натовпу.
              «Хай ляхи платять крам»
І поміж війська гуркотіло.
                Гетьман мовив:
«Та користь, браття, буде їм і нам.
Вони дають нам гроші збудувати
Аж десять Чайок.
                В море підемо;.
Дівчат та діток з рабства визволяти.
І шапки вгору братство підняло…
А натовп не вщухав.
                І міцним словом
Підтримував козацькії розмови:
«Блоха гуляла довго по собаці
Поки не опинилась в її сраці».
…«Іще одна є справа», -
                мовив Гетьман.
Напишемо султану ми листа
Бо він нам пропонує, браття, здатись
Без бою й пострілу.
                От, клятий сатана!…
І пише, що він цар усього в світі.
З яєчнею він переплутав Божий дар.
Летів метелик на яскраве світло
Поки не трапив у багаття жар…
Не будемо, козацтво, підкорятись!
Нема допоки війська на землі,
Що може так геройські захищатись
Та мати волю та думки свої.
Пиши Голото, -  «Клятий бусурмане!
Великий цар пройдисвітів й іуд
Хай тобі трясця серед степу стане!
Чекай на справедливий Божий суд!
Ми не здамося злим твоїм поганцям
І будемо край й волю захищать.
Чекай стрілу козацьку в своїй сраці
Як тільки спробуєш із нами воювать».
Все сунуть й сунуть
                в землю нашу хани
Але настане Божий суд для них!
Всіх лиходіїв та гостей незваних
                ми проженемо…
             В Раді чути сміх…
Запросимо лише того до столу
Хто йде із миром,
                в кого Бог в душі.
Та вип’єм пива з рибою та сиром,
На кобзі заспіваємо вірші.

Пройдисвітам же хамам та іудам
У нас не вірять і женуть повсюди.
Такого в нас добряче вже було
І це є головне для людства зло.
Нові царі в світлинах та сонетах
Хай не лякають лязкотом багнетів.
У нас достатньо правди й віри в Бога!
Його ми маємо в душі, а їм дорога…
Лягає хай у вічне й страшне пекло!
О, Боже!
        Щоб для них і сонце смеркло!…

…Поснули всі…
                На ранок після Ради
Голота встав,
                умивсь,
                сідлав коня.
І перед тим,
               як з військом попрощатись
Промовив про вчорашнє:       
                «То брехня!
Все буде добре, хлопці дорогії.
Бо бачив я про завтрашнеє сон.
Всі люди на землі були щасливі
І я не чув в нім жалю.
                Це так сон!
Скажу я вам усім, -
                такого дива
Я не стрічав,
                і в книжках не читав.
Країна наша так жила щасливо,
Що я радів та плакав, й сумував.
Я плакав,
        що нам, браття, не судилось
Побачити оту її красу.
А все,
         що у тім сні мені наснилось
Я вам до краплі, друзі, донесу:
…Ви знаєте, як дуже в нас багато
Великих та маленьких хуторів?
Чи хтось питає як в них жити стало
І що потрібно мешканцям тих сіл?
Так от, Конституційна Асамблея
З усіх, що є в Україні громад
І є національна та ідея
Об`єднання великих й малих хат.
В громаді кожен має рівний голос
І, навіть, діти можуть помогти: 
Дають поради рідним та дорослим,
Щоб лад в країні справжній навести.
Усі в громаді люди голосують
За допомогою люстерок із осель.
Де видно все,
                як, вітри дмуть й вирують,
І як птахи літають вище скель.
Громада обирає раду й суддів,
                чиновництво.
Та може їх прогнать
                у будь-який момент
Коли вони не будуть
    потреб усіх людей задовольнять.
А судді мирові по вірі й правді
                всіх дійсно мирять.
І у тих громад
                немає чвар.
Тут дійсно всі вам раді.
Відсутні привілеї від посад…
Найнижча ланка,  то прості комуни,
Це кілька хуторів або село.
Все як у нас,
                але ідея злуки
Усіх людей,
                якої не було.
Комуни входять потім до Земляцтва
А ті, зазвичай, в Крайовий Собор,
Які всі разом обирають Раду
З мудріших та довірених персон.
Але оті, що у низах, - малі комуни
Наділені чималим змістом прав
І не тому,
                що в них усі розумні,
А тому, що Статут кожен писав.
Народ виходить на народне Віче
І в них вже це
                не раз
                чи два було.
Майдан завжди
                на сход громаду кличе   
До речі, все із нього почалось.
Податки платяться
                лише з сміття та краму,
За Заповідями весь народ живе
По всій країні золотіють храми.
І кожен якщо хоче,
                то знайде
Себе,
           та щастя.
                В волі працювати,
По вірі й правді думати й творить,
Своїм життям всіх інших надихати,
Можливість тільки правду говорить.
А економіка - проста та зрозуміла,
Бо користь з праці кожен відчува.
Навіть убога й немічна людина
Залучена на добрії діла.
Приватна користь,
                та суспільна користь 
Спрямовані,
                щоб краще було жить
Усім, хто поруч із тобою.
                Тут є совість.
І кожен відчуває, що творить.
Творить історію,
                творить свою країну,
Як казку для майбутніх поколінь.
Бо кожен любить неньку-Україну
З любов’ю в серці,
                з Богом хоче жить.
Історія шановна і правдива
І ми там з вами,
                браття-козаки
І наша Січ,
                І мова шаноблива.
Й наш край, як рай,
                де втілено казки…

…Дозвольте й кобзарю
                трохи спочити
Та, мабуть, справи є якісь і в вас.
Бо далі, друзі, буде цікавіше!
Чекайте знову скоро в гості нас.

               
01/06/2014