Поема про тата

     2 березня 2023 року виповнюється 110 років з дня народження дитячого лікаря Куріца Бориса Абрамовича, мого батька.
  У 1946 році його призначили головним лікарем   Балтської районної дитячої лікарні в місті Балта Одеської області. Будинок, в якому лікарня знаходилася, був напівзруйнований під час Великої Вітчизняної війни і за два роки повністю відремонтований під його керівництвом. Більше 30 років мій тато очолював дитячу лікарню, а потім працював тут лікарем, всі сили віддаючи справі свого життя.
Помер він у січні 2004 року, достойно проживши майже 91 рік, і залишив після себе невмирущу пам'ять всіх, кому врятував життя за 55 років невтомної праці.
   Цю поему я почала писати у 2003 році, коли доглядала його, немічного, після смерті мами. А вже потім мене вразили розповіді людей про нього – Лікаря і Людину, і ці мої враження також увійшли до поеми.
  Зараз в Балті, на будинку колишньої дитячої лікарні, висить меморіальна дошка, присвячена йому, а ще його ім’я носить сквер в  центрі міста

  Поема про тата

 Дивлюся на руки безсилі,
Що тихо на ковдрі  лежать,
І рояться спогади милі,
Щемливо у серці бринять.

Мені пригадалось дитинство
І татові теплі долоні,
І погляд його променистий,
І голос: «Вставай, моя доню!».
Він швидко сніданок готує,
Бо сам на роботу спішить –
В дитячій лікарні працює,
За кожного серце болить.

Районна дитяча лікарня,
Просторі палати і бокси,
Медсестри охайні та вправні
І няні, що їжу розносять.
І дух тут панує завзятий,
Увага тут кожній дитині,
Тут все відбудовано татом,
Знайоме йому до цеглини.
Його поважають за мудрість,
Порадам його довіряють.
Його поважають за руки,
Що хворих у світ повертають.

Я згадую теплу долоню,
Що міцно тримає мою.
Здається, неначе сьогодні
На кручі із татом стою.
Під нами сади зеленіють,
Крізь них визирають дахи.
А небо так ясно синіє,
Так дзвінко співають птахи!
Це звідси любов починалась
До міста, до рідного краю,
Все те, що навіки зосталось,
Без чого людини немає.

Я бачу себе разом з татом
Під  вікнами нашої хати.
Він саджанці вишні саджає,
А я їх лише поливаю.
Ті вишні до мене вітались
У пишнім травневім вбранні,
Коли я – студентка -  додому верталась,
І довго ще снились мені.

І ще один спогад дитячий -
Я вперше у ліфті із татом,
А потім чекаю терпляче –
Йому ж треба звіт свій здавати.
Я поки не все розумію,
Там ліжка, летальність і ліки,
Там здійснення кращої мрії,
Росли щоб здоровими діти.
Про те вже пізніше дізналась:
«Летальність» - це «смертність» з латини.
То ж скільки тривожних ночей не доспалось,
Щоб вирвати з пазурів смерті дитину!


А ось ми удвох на вокзалі,
Це тато мене проводжає.
Про людяність, дружбу, кохання
Між нами розмова триває.
Його розуміла чудово,
Порадам його довіряла,
Я вірила кожному слову
І вчинки по ньому звіряла.

Я згадую сонячний ранок,
Величний московський поштамт
І зустріч, що так здивувала,
Що раптом відбулася там.
Там жінка підбігла до тата
Й ну руки йому цілувати.
Неначе рідню, обіймає,
Крізь сльози вона промовляє:
-Спасибі, спасибі за сина!
Від смерті його врятували!
Студент він і вчиться відмінно,
А Вас ми завжди пам’ятали!
Я –юнка – дивлюся на тата,
І гордість мене напинає –
Дітей врятував так багато,
Його і в Москві навіть знають!

А раз, вже на День Перемоги,
Згадав він про будні блокади,
Нещадну фашистську облогу,
Військовий шпиталь в Ленінграді.
І там він робив свою справу –
Від смерті людей рятувати.
Медалі отримав по праву
Він як захисник Ленінграда.

Всі з подивом кажуть про нього,
Про чесність і скромність його.
Ніколи не візьме чужого,
Відмовиться і від свого.
На кухню заходив, бувало,
І чаю без цукру просив,
Бо інші там пробу знімали,
А він біля хворих до ночі сидів.

            * * *
Я їхала поїздом з Балти,
Порожній лишаючи дім.
- Ви лікаря Куріца донька?
Послухайте, що розповім.
Тут жінка, мені незнайома,
Про батька розмову веде:
Ніколи таких безвідмовних,
Безсрібників, чуйних, тактовних
Вона не стрічала ніде.
Було, він оглянув дитину,
Хотіли йому заплатити
І гроші покласти в кишеню.
Та як же батьки здивувались –
Кишені в халаті зашиті!

Таких от історій про тата,
Я згодом почула багато.
І те, що вдалося почути,
Ніколи уже не забути.

Привезли в лікарню дитину –
Із полум’я винесли з хати,
А мати її на колінах
Благала дочку врятувати.
Без сліз тут дивитись несила,
Ожогових центрів не знали,
І дівчинку в опіках сильних
В окремому боксі поклали.
Дитина була непритомна,
Їй все, що потрібно робили.
Отак три доби у безсонні
І мати там поруч сиділа,
А лікар до боксу заходив,
Як міг, заспокоював маму,
Шляхи лікування знаходив,
До ночі сидів над книжками.

Кисневі подушки, вливання,
З Москви йому ліки прислали,
І довге, нестерпне чекання,
В якому години минали.
От вранці заходить до боксу
І бачить розплющені очі,
А дівчинка, ледь посміхнувшись,
Промовила: «Їсти я хочу».
Минулись години в тривозі,
Зраділа натомлена мати
І раптом побачила сльози,
Що лікар не зміг приховати.
- Хай їсть, набирається сили,
Її врятували ми з Вами!
Загоїться все до весілля, -
І лікар всміхнувся до мами.

Ось фото в сімейнім альбомі.
Там хлопчик –веселий школярик,
І напис: «На пам'ять від Борі».
Історія вмить пригадалась.

Так сталось, подружжя військових
На третю дитину чекали.
Дві перші вмирали раптово,
Коли лиш на світ появлялись. 
Родилася третя дитина -
І вирок, що нежиттєздатна
І, мабуть, помре за хвилину.
Тоді і покликали тата.
А він розписався в журналі,
Забрав до лікарні дитину,
Життя удмухнув, як  сказали.
Батьки були вдячні безмірно.
Були невимовно щасливі,
Від щастя неначе літали
І свого єдиного сина
В честь тата Борисом назвали.

Було це у шестидесяті,
А час, він спливає нестримно.
Привезли в лікарню до тата
 Ми нашого хворого сина.
Від Балти далеко ми жили,
Півдня на таксі діставались.
Дитина від жару горіла
І в кашлі щораз захлиналась.
Заходжу, ковтаючи сльози:
-На тебе остання надія!
-Сідайте, втомились в дорозі, -
Це лікар говорить спокійно. –
-Подивимось, сталося що тут, -
І він оглядає онука.
Я бачу зворушливий погляд,
Упевнені, лагідні руки.
-Не думайте ви про погане,
За тиждень хвороба минеться,
А жару вже завтра не стане,
Наш хлопчик на ніжки зведеться.

Він ставився так до онуків,
До рідних дітей і чужих.
Насамперед  - справа, наука
І впевненість в діях своїх.
Він клятву давав Гіппократа,
Не зрадив ніколи в житті.
Здоров’я  усім повертати -
І краще мети не знайти!

Відомо, що лікар звичайний
В лікарні уважний до хворих,
Коли ж їх у місті стрічає,
Ніколи до них не говорить.
Та ні, не таким був мій тато,
Довгенько ішов він додому,
Бо було із ким розмовляти,
 І він не відмовив нікому.
Бувало, про все розпитає,
Порадить і дасть допомогу.
І лагідно так розмовляє,
Ніколи не скривдить нікого.
               
Але ж пригадалось, одначе,
 Бував він і грізно сердитим,
Коли невігластво він бачив,
Чи те, що зашкодило б дітям.
Ось він на трибуні, мій тато.
Говорить про звички шкідливі.
Були б здоровіш набагато,
Якби не палили, не пили.

Його переконливе слово,
Як алкоголь шкодить здоров’ю,
В газеті побачила знову,
В статті, наче писаній кров’ю.
І найзаповітніша мрія,
І радість найбільша у світі,
Якби вже закон такий діяв,
Що всім заборонено пити.

Обрали його депутатом
І вісім разів обирали.
Для Балти зробив він багато,
І слово його поважали.
Він тут народився і виріс,
Всі сили віддав Батьківщині,
Звання заслужив недаремно
Почесного Громадянина.
Хай справа його не загине,
Життя його прикладом буде,
Творив бо в ім’я Батьківщини.
Його пам’ятатимуть люди!

Щаслива я, доживши до сивин,
Усе життя пишатися батьками.
Вони життєвим подвигом своїм
І власним прикладом навічно будуть з нами.
      
                * * *
Тремтять листочки на деревах
У сквері з іменем твоїм…
Мій тато! Ти прожив, як треба,
І в нашій пам’яті залишишся живим.