Осінню серця мого
Дощем з очей сипались вії:
Вже не буде моменту того,
Що присвятили йому свої мрії.
На крилах несе у далеку блакить
Снів корабель, як хотіла.
Та пам’яті все залишаться мить:
Спогад, що розрива ті вітрила.
На нашім шляху, що був таким тихим, спокійним,
Ми не вгледіли ані хмаринки,
Ми не чули нічого за співом пташиним,
Та тепер - в очах сльози-жаринки.
Опіка все поволі
Твій подих і запах волосся.
Задихаюсь, не можу у цій я неволі,
Я - колосок, а навколо - колосся.
Уві сні завжди легше,
У тих ніжних обіймах Морфея,
А уранці - мов рождаєшся вперше
Сон - то моя панацея.
Сон - то моя панацея
© Copyright: Юлия Двойнос, 2014
Свидетельство о публикации №114050506459
Свидетельство о публикации №114050506459
Рецензии
