Сироти

/Многодетной семье, в которой
вырос мой отец посвящается/

Дев'ять пар очей дитячих
Зажурилися тай плачуть…
За віконцем цвинтарь вдалині…
Поховали батька й матір,
А дорога, наче скатерть
Білизною сяє при луні…

Старші Гришка та Микола
Все міркують коло столу:
Де той вихід? Як його знайти?
Як то далі мусить бути?
Всі роздягнені… роззуті,
Тай без їжі пухнуть животи…

То хоч жолуді збирали,
Та якусь надію мали,
А тепер аж світ в очах пливе…
Зачастила туга в гості,
А здоровья - шкіра й кості…
До весни чи кожен доживе…

Вітрюган гуде, аж виє…
Хтож то личико умиє?
Хтож в негоду вкриє нас крилом?
Ах, ти доленько лихая,
Що ж то з нас повиростає?
Чи бурьян, чи в борошно зерно?

І забув Іван про школу,
(Треба ж щось нести до столу),
Кинув книжки тай пішов у світ…
Хоч і був малий роками,
Нарівні з чоловіками
Віз тягнув і з ними йшов у слід…

Чи то їли, чи то спали,
Але ж, всі повиростали…
Ні, брешу… Василь таки помер…
Якось, в зимку провалився,
Захворів, не захистився
І немає братика тепер…

Старші сестри Надя, Кіля
Облітали все довкілля,
Милії голубоньки мої.
І, забув про вечорниці,
Як старанні дві чорниці,
Килим щастя ткали для сімьї…

Скрізь гуртом та всій родиной
Били ноги, гнули спини,
Треба ж було якось виживать…
Сестри ж Таня, Ніна, Христя
Як ті квітоньки барвисті
Не давали довго сумувать.

Не питай, чи притомились,
А пісень співать навчились.
Мама вчила, як була жива,
Посідаєм, було разом,
Хто вгорі, хто нижче басом,
Як затягнем, чути край села!..

А роки гортала доля,
І мужніли ми поволі,
Проміняли лихо на війну…
Знов ковтнув сльозу солону,
Все стерпіли, та ніколи
Не було між нами бурьяну…