Думи моi, думи

Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!
Нащо стали на папері сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?..
                Т.Г.Шевченко

Думи мої, думи, лихо мені з вами.
Не дають спокою ні вдень, ні ночами.
Думи про Вкраїну душу все лоскочуть,
Долю нещасливу, хто їй напророчив.
Не одне століття ляхи та татари
Лізли в Україну, ніби чорні хмари.
Люд в крові топили, різали мечами,
Море сліз пролили люті  яничари.
А пізніше німці, скубли як хотіли,
Незагойні рани по усьому тілу.
І ти, Московщина, хоч звешся сестрою,
Ніколи з тобою не було спокою.
Тобі Україна ніби в горлі кістка,
Як лихій свекрусі молода невістка.
Отака ти сестро, скільки б не давали,
Забереш останнє, бо тобі все мало.
Думи мої, думи, де вас скільки взялось?
Чому Україні «більше всіх дісталось»?
Хліб в полях збирала, сипала в комори,
Ледве пережила два голодомори.
В хлібній Україні не було що їсти,
То так керували кляті  комуністи.
Думи мої, думи, думи невеселі.
Чому в Україні вимирають села?
Тільки старі люди в селах  зосталися,
А хто помолодший, в найми подалися.
Чому наші люди по світу батрачать?
Думи мої, думи, хто вас розтлумачить?
Ніби й незалежна, Україно мила,
Що ж так з президентом тобі не щастило?
Як вони посміли тебе зґвалтувати?
Як останню хвойду, та ти ж їм як мати.
Що їм Україна і народ зробили,
Що перед всім світом, так тебе зганьбили?
Земле Українська, скільки пережито?
Від краю до краю кров’ю ти полита.
Було споконвіку у лиху годину,
Боронили разом неньку Україну.
Та немає гірше, коли свої ж люди,
Ділять Україну, що ж то далі буде.
Від чужої волі скільки ще страждати?
Час настав і треба крила розправляти.
Досить вже чекати, досить вже терпіти.
Думи мої, думи, куди вас подіти?
18.04.02014.