Клен

Я йду по вулиці. Такій доволі знайомій і рідній вулиці. Зараз цікава пора, пора сліз, пора депресії і спогадів. Хоча сьогодні я нічого не згадую, я йду і відчуваю спокій. Холодний, крижаний подих вітру який огортає мене і лялечку. Лялечку людини якою я скоро стану. Зовсім скоро я повинна буду зробити вибір, який буде зі мною все життя. Коли я вирішу в мене буде два шляхи або жити щасливо, або повільно помирати.
Я йду на пів жива і холодна, вітер вже не на вулиці, він в мені, немає жодної щілинки в яку б він не заліз. Він в вушній раковині, очах. Волоссі, заліз в рукав і навіть сапожки. Здається, що я сама повільно стаю вітром, ще мить і злечу.
Вітер турбує не тільки мене, це помітно відразу. Він без жалю рве всі дерева і кущі. Він як Беркут який б*є негідника, а з нього сипиться дрантя. Але це ж не негідник, а Клен, великий і могучий клен, який навіть він не може сподобатись від віру. Що ж казати про мене. Ось зірвалась кучугура листя і летить в мою сторону, але долетів тільки один. Він мені церемонно опустився на плече. Я відчула поклик клена, він к старий чоловік покликав свою долоню на плече і просить на допомогу, спасти від вітру. Я дивлюсь на нього з розумінням і показую, що я в тому самому положенні. Він все розуміє і могуче загудівши вітвями шумить мені «тікай». Я наче дійсно почула «тікай я беру його на себе, рятуйся, біжи». І я біжу, біжу туди де я буду щасливою і теплою, де все добре, я просто тікаю від свого поганого життя. Життя яке могло б бути. Тікаю в кращий світ.