Щастя

  Кожен день ходиш по вулицям, їздиш в автобусах, спілкуєшся з людьми, і не помічаєш всієї неповторності дійсності.

Коли життя кожен день однакове, поки пейзаж перед очима один і той самий, я звикаю до тих вулиць, лиць. Але варто тільки покинути своє рідне місто хоча б на 2 дні і я починаю сумувати за ним, немов за батьками.

  В моєму місті особливе все, для мене місця прекраснішого не існує
Перше, коли я виходжу з задимленого автобуса, мені плавно вливається в ніздрі повітря: чисте, солодке. В ньому хочеться потонути. Таке враження що це взагалі мій перший вдих, і до цього я ще ніколи не дихала.

  Я сама виходець з міста мільйонера, я прожила там 5 років від народження, і майже нічого не запам;ятала з того періоду, так що я навіть не вважаю його своєю батьківщиною. Це звичайне місто з купою непотрібних супермаркетів, Макдональдсів, безкінечних доріг, пробок на них, звичайно ж метро і пару сотень тисяч чоловік. Які як мурахи намагаються вижити в цій однорідній масі беземоційних лиць. Ніхто нікого не знає, кожен думає лише про свою долю, всі егоїстичні і самозакохані. А повітря? Це не повітря це дим перемішаний з смогом, ароматом сміттєзвалища та сигарет.

  Я не заперечую, іноді мені теж хочеться погуляти по алеям своєї документальної батьківщини, але мене неможливо протримати там більше тижня, мені здається я помру від нестачі природи.

  В мене є теорія, що кожен повинен мати свій куточок на землі, місто де б він хотів жити. Кохання всього життя. Щоб це було життя, а не існування. Місто або село, де б душа відпочивала, а розум завжди залишався молодим і чистим.

  Місто яке обрала я, ніколи не сидить на місці, ніколи не зупиняє свій рух. Не тече за течією, але рухається вперед. І якщо хтось колись спитає мене де б я хотіла жити, то тільки б тут, і ніде більше.

  Я кохаю його навіть за деякі вулички. Це звичайні завулки в яких немає нічого особливого, тільки поодинокі будинки, яким вже близько 200 років. Коли я там іду я уявляю наче я потрапила в минуле, і ось-ось за повороту виїде карета.

  Кохаю за центральний парк. Там збирається вся молодь. Це прилив людей яким потрібен вай-фай для ноутбука, і трошки живого спілкування. Парк ніби ділиться на 3 категорії: заручники Інтернету, звичайні люди які пришли побачитись зі знайомими, мами з колисками та своїми чоловіками. Мені подобається. Він так органічно виглядає  на перехресті всіх головних доріг міста.

  У нас завжди відбуваються якісь малі концерти, або фестивалі. Коли всі люди збираються відсвяткувати щьось, або повеселитись.

  Мені подобається Будинок культури, який я періодично відвідую. Люблю навіть наш кінотеатр. Там немає жодного цілого сидіння, всі обдерті, і зимою буває холодно. Але там ти зможеш укритись він непотрібних поглядів сторонніх, нерідко я буваю сама в повному залі, ні душі, тільки я і фільм.

  Я люблю маленькі затишні кафе, в яких завжди приємно проводити час з друзями чи рідними. Вони не напрягають розум галасом, а дарують відчуття умиротворення.

  Свій двір, він окрема держава моєї душі. Це країна мого дитинства, тепер лише країна моїх спогадів. Як же я люблю цей двір, я знаю всі закутки, схованки, потайні місця, найзручніші дерева, та всі гаражі. Я знала про цей двір все, і хоч тепер він трішки і змінився, але в моїх фантазіях він такий як і був. Я можу сказати відверто. В  мене було дитинство! Тому  що в мене був цей двій, не було комп;ютерних ігор, і один канал з мультиками «Детский мир». Можливо якби не та гойдалка, не ті сходи, не та лавка не той недобудований магазин та зелена галявина, якби не та горобина яка досі стоїть вся в вирізьблених надписах моєю дитячою рукою мого ж імені. Можливо якби щось було б по іншому то я була б не я, мене такої як я є, не існувало, була б якась друга я, інша.

  Недалеко від мого двору є ставок. Для  мене він великий, він не надто широкий, але довгий. Я дуже багато часу провела в роздумах на його березі. Там чудова природа, і він втілює такий спокій, просто заколисує думки, урівноважує руйнівну силу думок, і ти вже не ти, а частила цієї природи, стаю наче невидимою, відлітаю далеко за межі нашої галактики. Так в цьому ставку не можна купатись. Але звідусіль він притягує рибалок, з їхніми спінінгами. Я б назвала цей ставок умиротворіння.

  Люблю свою школу. Я провела там багато часу. Про неї я можу розповідати годинами. Про людей, про запах рідних коридорів. Це щось таке особливе, яке посіяло в душі спогади і вони ніколи не минуть і не забудуться. Там я побудувала свій світогляд.

  Обожнюю університет в якому я навчаюсь. Я ніколи не знала ким я хочу стати в майбутньому. Але завжди коли я ходила поряд нього я відчувала щось рідне, приємне, притягуюче. Мені завжди подобалась алея з ліщиною. Корпуси та оранжерея, мені завжди цікаво було там побувати, знайти місце на вікні де повідлущувалась фарба, і подивитись що ж там в середині. Я б не змогла навчатись в іншому місті. Я подавала документи тільки в цей вуз, і тільки на один факультет, в мене було б все або нічого. І я перемогла. Мої надії виправдали себе, ще й перевершили в багато разів. Я просто закохалась, це було кохання з першого погляду. Мені подобається абсолютно все. Навіть багато годинна практика, на яку нас іноді забирають. Мені подобаються яблуневі сади, в яких ми провели перших 2 тижні навчання. Я б пішла туди знову і з великою радістю. Я навіть люблю сапати, люблю довгі пари, лекції, конференції. Гуртки на які я ходила. Люблю всіх викладачів, я не знаю більше людей які б так віддавались своїй справі. Вони хочуть чогось навчити студентів, вкласти потрібний багаж знань. 

Мені все одно, що хто говорить, кому що не подобається. Я думаю якщо хочеш жити добре і радіти цьому, потрібно щось робити, а не сидіти тільки і жалітись. За рік я встигала все, ходити на студію «Алеями вічного саду», писати вірші, вишивати, танцювати, ходила на театральний гурток, співала в хорі. Допомагала з організацією «Міс університету», виступала зі статтею на науковій конференції, брала активну участь на дні факультету, декілька місяців ходила на роботу, почала навчатись на курсах екскурсовода, і при цьому в мене ще було особисте життя. Їздила на різні екскурсії по містах, побувала: в Одесі, Черкасах, Києві (навіть декілька разів), на фестивалі Степограй, в Карпатських горах, Львові, і сказати по секрету не побачила міста кращого ніж мій. Я брала участь в 4 фестивалях у рідному місті від свого ВУЗУ. І після цього всього, ви скажете що в нас нудно і нема, що робити? То це просто ледарство. Все залежить від людини, тепер я знаю це точно.

  Найголовніший подарунок готує моє місто шанувальникам старих парків в англійському стилі, який знаходиться в п’яти кроках від мого університету. Йому вже близько 220 років, і кожен день він притягує до себе тисячі поглядів туристів. Вони приїжджають з різних куточків нашої країни, і не тільки. Я також його обожнюю, він неймовірний. Коли я там, я відчуваю себе крихітною, тому що велич цих могутніх дерев вражає. Я люблю його по вечорах, коли вже всі туристи поїхали по своїх справах, і спадає спека тихо лягає ніч на верхівки дерев. Тоді так спокійно, хотілось би взяти ковдру, чашку з гарячим чаєм, і сидіти в альтанці з задушевною бесідою з природою. Іноді я так сильно відчуваю природу цього місця що хочеться плакати від прозріння. Хочеться не просто стати частиною цього клаптика світу, а залишитись там назавжди, стати лісною мавкою Софіївки. Відчувається кохання в кожній алеї. Кохання яким просто дихає парк. Коханням в ноги якої лягає цей парк. 

  Він однаково чудовий як літом так і зимою. Весною коли все починає зацвітати, він стає як маленьке царство трав і квітів. Але все ж найбільше я люблю осінь в Софіївці. Коли різнобарв;я кольорів вливається в моє життя, і здається що прекраснішої картина немає на всій землі. Тиша, спокій, велич.

Місто я тебе кохаю, ніколи тебе не залишу назавжди. Я сумую за тобою коли не відчуваю твого тепла хоча б 2 дні, не дихаю тобою. Ти назавжди для мене найрідніше, ти моя Батьківщина.