Я блукав тим шляхом, де ходив мій тато,
Де любила мати моя спочивати,
Серед вічних гір, водограїв, зір,
У полоні снів і безмовних слів,
Бачив близько сонце, що питало «хто це»,
Бачив близько місяць і дививсь в обличчя,
Серед синіх рік, де стрімкий потік,
Серед довгих пут, що ламали рух,
Рахував на небі зорі без потреби,
І росу на травах у ранкових марах.
Серед душних днів я чекав на грім,
А у зливах я променів чекав.
«Чув з легенд я давніх», - Говорив мій прадід, -
«Коли був малим ще, там, де вітер свище,
Там росте трава, і цвіте вона
Тільки раз на рік, та і то вночі,
І хто квітку знайде, той щасливим стане».
Я повірив свято і шукав завзято
По ночах в лісах, поборовши страх,
Папороті цвіт, щоб змінити світ.
Так минали роки, і блукав я, доки
Не збагнув я якось, що тримаю щастя
У своїх руках, бо кохаю я,
І моя земля – це моя земля!
2013-2014 В. Пригорницький
Легенда про мою папороть
© Copyright: Виталий Пригорницкий, 2014
Свидетельство о публикации №114041806467
Свидетельство о публикации №114041806467
Рецензии