Мой давний голос. Богдан-Игорь Антоныч

Как прежде пылкий, беспокойный
ловлю стекляшки слов цветные.
И терниям тоски привольно
в сердечной глубине доныне.

Хмельная свежесть спозаранку
пьянит, как прежде опьяняла.
Небес лазоревая склянка
дивить меня не перестала.

Душистый чай, как пену солнца,
зеленый морок сном колышет.
В порывах ветра у оконца,
в тиши свой давний голос слышу:

"Так сердце бедное дрожит,
не успокоить не насытить.
Устами можно в этот миг
весь хмель природы разом выпить".

____________________________

Богдан-Ігор АНТОНИЧ
МІЙ ДАВНІЙ ГОЛОС

Палкий, нічим незаспокійний,
ловлю слова, мов барвні скельця.
Як же ж я терня туги рвійне
з корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранків
п’янить, як і давніш п’янило.
Дивлюсь в блакитну призму склянки,
де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай, мов піна з сонця,
зелений морок сном колише.
Заслуханий у дружній вітер,
свій давній голос чую в тиші:

“Аж юне серце затремтить,
незаспокоєне й несите.
Устами спраглими в цю мить
всю хмільність світу хочу спити”.