Усе, що я бачу - моя це країна.
Яка ти красива, для мене єдина.
Коли ручаї гомонять незрадливо.
Поля і діброви, так схожі на диво.
Бузок зацвітає під світлим віконцем.
Його розважає вже теплеє сонце.
Лелеки на хаті стоять на сторожі.
Курчатка жовтенькі пищать в огорожі.
А вітер, здається, нас всіх обнімає.
Так ніжно і тихо калину гойдає.
Чого ж заболіло у мене серденько?
Хіба ти не знаєш, країнонько-ненько?
Озброїлись люди, ідуть брат на брата,
очікує людство єднання, чи страта.
А може вже досить лобами стикати.
Потрібно країну скоріше єднати.
Щоб синіє небо не вкрили знов хмари,
а жито вродило, навіщо нам рани.
Щоб мами спокійно синів виглядали.
З дороги додому, щоб всі повертали.
Усе, що я бачу - моя це краiна
© Copyright: Любовь Постникова, 2014
Свидетельство о публикации №114041510232
Свидетельство о публикации №114041510232
Рецензии