Рассказ ветерана

Сивий ветеран війни
Згадував жахи війни,
Змучені  слова скупі
В серці смутком ожили.

Сповідь тиха і страшна
Ледь далась старому,
Ось схилилась голова
Зі слізьми додолу.

Зціпив зуби і сказав:
- Нерви вже ні к чорту…
Пережив ті табори
І німецькі штольні…

Не забуду я ніколи:
Просто неба були…
Осінь, зиму у  полоні,   
Галявина в  дроті…

Згадаю, в душі болить:
Гори: трупи, трупи…
Ні лиця, лиш очі ті
Дивляться в нікуди….

Запах крові, гнійні рани,
Голод до нестями,
Шкіра й кості, вшивні всі
З спраглими губами…

Дощ,  морози і вітри,
Мерзлі люди в крузі…
Сніг,  а  в небі   зірочки
Дивляться навкруги.

Ями  рили як могили,
Воду брудну пили …
Раз  на день бурду давали -
Люто всі хворіли.

Не забуду! Як я вижив? 
Мене рятували,
Більш досвідчені солдати
Життя зберігали…

Вночі, у вириті могили
По троє лягали,
Між собою мене клали …
Життя   дарували.

Той хто зверху,  замерзав,
Знизу  - вже не дихав…
А  вранці  в праці трупи всі
Волоком  тягли з землі.

Та страшніші ті знущання –
Гідність, честь здирали…
Боже, Боже, все було…
Нас же катували!

Мученики, мученики
Наші всі солдати!
Чатувала смерть в чеканні -
Прощались думками…

Ми тікали. Нас ловили.
Люто, люто били,
Ми в тюрмі чекали долі -
Жити не хотіли.

 А потім були штольні
Та каменоломні …
Хто тікав, ті полонені
Смерті тут чекали:

Важко, важко працювали,
В кайданах робили,
А їх вішали в знущанні
 Та цькували псами …

Таранькою кормили,
Води не давали,
А пекучі промінці
Від жаги  вбивали…

Муки, муки надлюдські,
Звірства нелюдскії,
Мученики солдати
Мої дорогії…

Віддали своє життя
Найдорожче в світі,
Смерті не боялися,
А жити хотіли…

…Записала сповідь я
Своїми словами.
Не забуду я ніколи
Сльози ветерана.

Запитаю я у  всіх:
Нащо тії війни?!
Хай завжди лиш буде Мир,
Пам'ять з гаслом  вічним!

Перед мужністю  солдат
Схилимось в журбі ми -
Їм, низький поклін від нас,
За цей світ  вцілілий!