Схилялася верба, та коси свої розплетала вітрами
І цілувала холодну та швидкую течію,
Я під той вербою Долю про тебе питала:
Де ти? Чи мій? Або я наречена вже відчаю?
"Ластівко моя...", - хтось шепотів серед листя,
А може то просто зірвалися думи у мрію,
Вітер з журбою мені дарували намисто,
Що тягне до самого темного-темного виру.
Та врятували розумні і лагідні очі,
Лише наковталася сліз: гірких та солоних,
Долоні твої обімають мрії дівочі
І тане мій сум у твоєму чуттевім полоні.
Зустрівши світанок з тобою - коханням єдиним,
Я поцілунками щастя нам вистелю долю,
Ти в променях сонця усміхнений, ніжний, звабливий,
Лікуєш журбой поневічені пристрасть та волю.
Схилялася верба, та коси свої розплетала вітрами
І цілувала холодну та швидкую течію,
Я під той вербою Щастя про тебе питала:
Назавжди зі мною? Чи заперті двері до відчаю?
Схилялася верба...
© Copyright: Светлана Подшивалова, 2014
Свидетельство о публикации №114031111149
Свидетельство о публикации №114031111149
Рецензии