У ту мить, коли неба не стане
І останні зірки відблищать,
Я все це відшукаю, коханий,
У твоїх сумовитих очах.
Як птахи замовчать у квітні
І на Всесвіт впаде тишина,
Я з тобою почну говорити.
(Лиш би голос ти мій упізнав!)
І нехай накладуть на відвертість
Сотні вето й мільйони табу,
Я свою гартуватиму впертість
І скажу, як відріжу, мабуть,
Що не можна ховати у грудях
Голос Всесвіту й небо – в очах.
Це виносити треба на люди
Чи ж пускати їх в себе хоча б.
11.03.14
У ту мить, коли неба не стане...
© Copyright: Ульяна Кривохатько, 2014
Свидетельство о публикации №114031111037
Свидетельство о публикации №114031111037
Рецензии