Дума перевод на украинский

Печально я гляжу на наше поколенье!
Его грядущее - иль пусто, иль темно,
Меж тем, под бременем познанья и сомненья,
В бездействии состарится оно.
Богаты мы, едва из колыбели,
Ошибками отцов и поздним их умом,
И жизнь уж нас томит, как ровный путь без цели,
Как пир на празднике чужом.
К добру и злу постыдно равнодушны,
В начале поприща мы вянем без борьбы;
Перед опасностью позорно малодушны
И перед властию - презренные рабы.
Так тощий плод, до времени созрелый,
Ни вкуса нашего не радуя, ни глаз,
Висит между цветов, пришлец осиротелый,
И час их красоты - его паденья час!
Мы иссушили ум наукою бесплодной,
Тая завистливо от ближних и друзей
Надежды лучшие и голос благородный
Неверием осмеянных страстей.
Едва касались мы до чаши наслажденья,
Но юных сил мы тем не сберегли;
Из каждой радости, бояся пресыщенья,
Мы лучший сок навеки извлекли.
Мечты поэзии, создания искусства
Восторгом сладостным наш ум не шевелят;
Мы жадно бережем в груди остаток чувства -
Зарытый скупостью и бесполезный клад.
И ненавидим мы, и любим мы случайно,
Ничем не жертвуя ни злобе, ни любви,
И царствует в душе какой-то холод тайный,
Когда огонь кипит в крови.
И предков скучны нам роскошные забавы,
Их добросовестный, ребяческий разврат;
И к гробу мы спешим без счастья и без славы,
Глядя насмешливо назад.
Толпой угрюмою и скоро позабытой
Над миром мы пройдем без шума и следа,
Не бросивши векам ни мысли плодовитой,
Ни гением начатого труда.
И прах наш, с строгостью судьи и гражданина,
Потомок оскорбит презрительным стихом,
Насмешкой горькою обманутого сына
Над промотавшимся отцом.

ДУМА (вільний переклад П.Голубкова)

Дивлюся сумно я на наше покоління!
Його майбутнє - порожньо, темнО,
Під тягарем пізнання, що сумнівне,
Старіє в бездіяльності воно.

Багаті ми, колиску ледь покинем,
Помилками батьків, завдячуючи їм,
Й життя томить, як рівний шлях безцільний,
Наче бенкет на святі не своїм.

До зла й добра ганебно так байдужі,
Ми в'янемо вже, ще без боротьби;
У небезпеці - так ганебно малодушні,
І перед владою - мерзенні ми раби.

Так плід худий, до часу ще дозрілий,
Він смаком не приваблює ще нас,
Висить між квітів, як осиротілий,
Час їх краси - його падіння час!

Ссушили розум тлом наук безплотних,
Ховаючи від ближніх всіх людей
Надії кращі й голос благородний
Осміяних невір'ям пристрастей.

До чаші насолоди ледь торкались,
А юних сил ми тим не зберегли;
Псуючи пересиченістю радість,
Ми кращий сік вже витягти змогли.

Мрії поезії, всі створення богеми,
Не ворушать наш розум барви фарб;
Скарб почуттів ми в грудях бережемо -
Заритий скупістю і вже даремний скарб.
Ми ненавидимо, і любимо даремно,
Нічим ні злість не зичим, ні любов,
Царює в душах холод в нас якийсь таємний,
Коли вогонь вирує нашу кров.
Нудні розкішні предків стали нам забави,
І їх розпуста, так сумлінна, як в дитя;
Йдемо до трун ми і без щастя, і без слави,
Глузливо дивлячись  в минулого буття.

Похмурим натовпом, невдовзі вже забутим,
Над світом пройдемо без шуму і слідів,
Ні дум значних не кинувши в майбутнє,
Ні розпочатих генієм трудів.
І прах наш, з строгістю судді й громадянина,
Віршем презирливим образить нас земля,
Гіркою фразою обдуреного сина
Над батьком, промотавши все і вся.