Дивно, та не марно...

Дивно, та не марно жити хочеться але болить,
Роки страждань, темряви та страху це не мить,
Закон життя чи стиль - хто нав’язав?
Чужими долями ходити - хто зобов’язав?
Аби питаннями не руйнували темряву ті,
Хто світ ілюзій творить на самоті,
Чи в купі?  Смердить цей світ - всі живемо в дупі,
Робимо вигляд, що щасливі. Сміття ловимо у супі.
Погляд той, що від болю шукає порятунку,
Подих затамований від страху, шлунку
Не всерівно, що до рота лізе аби мовчав,
Смердить навіть думка, як би ти Бога не благав.
Надія - це те болото, що першим тіло обіймає,
Любов у ньому не горить, тліє й згасає,
Не народивши собі подібних звірів зла
Та смутку, Віра закриє на завжди. Козла
Знайдете, лупцюватимете завзято й щиро,
Куди ж ти завела це людство сліпа Віро?
Дощ  пил та бруд з Землі миє
З усього живого, та не з тебе людино. Тліє
Та не горить твоє життя, сто літ це мить,
Бруд залишається від нього - Землі болить.
Темрява ночі то пусте, день настане,
Змінить все, не змінною людина є. Не перестане
Руйнувати світло, своїм життям в ілюзіях. Багнюка
Створена стражданнями - тепла не дасть гадюка.
Надії гниють в тобі - сміх чи то сльози,
Все дарма, не нищить, а родить біль. Грози
Боятися не варто, несе в собі порятунок всім,
Тільки не тобі людська скорбота, блискавка та грім.
Що ж повинна знати мати?  Аби не творити
Те, що не гниє, не тоне, нічим  палити.
Бо вогонь сил не видимих не має змоги,
Лишень секс та гормони  руйнують гнилі дороги.
Але це гріх, не можна рвати пута,
Якими душа в тілі на віки прикута,
Аби тихо людьми володіти - бо вони зграя.
Овечкою стати легко, волі нема й вогню тілесного, Майя
Весь світ в минуле тягне, аби не жити.
Бо вільною людиною не можливо володіти.
От і все, що мала  казати, чи то волала боячись
Болю та страждань. Тепер  вони померли. Житиму сміючись
Як в дитинстві. чи то сумнів володів багнюкою?
Та дарма хто, та як, аби самій не стати гадюкою.




Всі страхи, що створені в уяві,
Як мильні кульки в світі Наві,
Лопають одночасно і в мить,
В моменти коли життя страшить.
Все те, що не відомістю зветься,
Нехай страх на шматочки рветься,
Я вільна та вільні діти,
Довго ж не знала куди  його подіти,
Як розірвати пута якими до страху прикута.
На жаль не вбиває їх спокута.
Лишень чіткий розуму шлях
Без ілюзій, страхів та обману, в прах
Через вогонь та воду, знищую пута,
Що до світу Наві прикута.
Була ще з дитинства, а тепер
Страх в мені   помер.
Мечем світу Яві відсікаю світ Наві,
Житиму в щасті тоді і тепер, світом Праві
Йтиму, меч Яві нестиму відкрито,
Тепер все зло буде побито.



«Ти бачиш світ, що межам не слугує,
Вічність, вона в тобі вирує,
Цей шлях пройти не кожен зможе,
Вічність не всім допоможе.
Розуму кордони не потрібні і душі,
Розкривати очі, серце іншим не спіши,
Воно життя гірке, п’янке та темне,
Не всім до смаку та приємне».


«Не вірте у квітку надії,
Горе несуть такі мрії.
Чому ти спиш людино й по нині?
Що ранку росою плачуть  маргаритки сині.
Тиша шовком обвила плечі». Що зі мною? Як розуміти? ……
Розум не цікавий тиша не приваблює. Відключена.
Тук. Тук. Де ти моє Я? відгукнися. Не розлючена. Жити, жити…
Воду, сили життя пити.. пити.. я не одна, мільйони таких по світу
Блукають, в пітьмі старого плану життя, себе в цій багнюці шукають.
«Від болю душі страждають, в рамки минулого не вміщається їхня сила,
Мати не того бога молила, коли крила відмовляли летіти,
В старі міхи молоде вино не варто лити,
Її здатен розуміти той хто раніше почав жити.
Індиго, розумом  світу старого, жити навчають сліпі та померлі,
Читати намагаються їхні долі, живучи в темній неволі».




Скажи, для чого вічна війна?
Від цього в мене доля сумна й не веселе життя.
Краде надія на спокій, чи до війни веде вона того, хто нею жити бажає?
Щасливим бути хто заважає?
Чи є десь інші дороги де не живуть Демони і Боги?
Реальність тепер різноока.
У війні – життя кособоке.
Як зупинити ті сили, що рвуть на куски життя людське?
У творчість шляхи вузькі,
Та й на них перешкоди щомиті виникають,
Бо потвори ще не ситі.
Та й зупинить їх хто?
Зняти б з плечей війни пальто...
Творчість грайлива, весела, щаслива.
Юність довірлива, ніжна, вродлива.
Так би до смерті в таких потоках жити…
Досить одне на одного бруд лити!


*
«Від потреб чужих звільнившись,
Тихо Ладі помолившись,
Піднімешся й підеш,
Туди де своє щастя знайдеш.
Станеться тобі в нагоді
Минуле, знадобиться в пригоді,
Шалений біг життя, що був колись,
Вітрам забутим помолись.
Задовольняти потреби чужі,
Це жити на межі,
Між двох світів, що людство творить,
Сміття звалище хвороб, думок та слів, що вмить
Нищить все живе й щасливе, туман в очах
Чужих потреб, а не свого життя, там тільки страх,
Що ніколи з допомогою чужих зусиль,
Не полишить світ з поміж світів. То стиль
В якому нема життя, а тільки гнів,
Велетні дурману, та лайливих слів.
Шлях, що поміж світів веде у вічний
Сморід, та блукання де ранок не для всіх
Радістю лунає, не для них дитячий сміх.
Туман - то стиль життя в смороді та гній
В очах, сльозою не омити не кричи даремно, стій,
Бо то зомбованих ланцюги, що крок
За кроком вічно йдуть у протилежний бік. Замок
В мізках, страх в очах та й на ногах кайдани вічно сірі,
Вони закуті, приречені слугувати чужій вірі.
Крізь туман ілюзії святої,
Шляхи ведуть до землі чужої,
Де місце не для тих хто в вічній темноті. Покої
Чужих богів не для ваших ніг будовані,
Долі ваші то ваша справа, вони змарновані.
Для ваших цілей та й життя,
Вічний біль, горе, сум та каяття».
Лада прийди, люд свій виведи з біди.
А я від чужих потреб звільнилась, йду туди,
Де щастя своє знайду, я знаю,
Лель та Полель, моє буття вам довіряю.



*
Чужу напастину,
І злую годину,
В чуже поле відправляю,
Тому хто її сотворяє.
Там напастині на віки
Спочити й закрити повіки,
Творець всесвіту поспішає,
Він знає, що з нею вчиняє.
Я вільна, й моя родина,
З’їла моє життя чужа напастина,
Була довгою чорна година,
Страждала не тільки моя родина,
Тепер страждати не буду,
Ту довгу годину забуду.
Роки повернути не сила,
Їх проковтнула чужа напастина.
Страждали від цього донька і син,
Між нами був чорний тин.
Тепер світлим сяйвом дороги
Освічує Сонце, палить пороги
Чужої години - вітер у вороже поле
Напастину  заганяє. Вільна моя доле,
Сповіщає співом пташиним
Творець, будь моїм Богом єдиним.
Сонце світить віками,
Від горя страждають роками,
Люди, що життю радіти повинні,
Вороги в їхньому горі не винні.
Ті кому  свого життя замало,
Батькам їхнім розуму бракувало,
Тепер і тоді, звідки бере початок
Ріка злої біди?  Брехні зачаток.
Ті кому розуму бракувало,
Військом червоним крокувало
По світу, ріки болю і страждання,
З чорним злом утворили змагання,
Хто більше і зліше горе збудує,
Чужі душі й долі змарнує,
Той героєм стати повинен,
В смертях інших, вже не винен.
Така духовність зверхня,
Чорна душа - світла поверхня.
Духи Сонця - НАСТАЛА ВАША ГОДИНА,
Хай буде щасливою моя родина,
Віддаю ті болі й страждання,
Що в мені вирували, дідів бажання
Звільнитись, помститись за знущання.
Духи Сонця - вони ваші з вечора й до рання,
В днину світлу, аж в момент творіння
Злої сили, брехні, в початок гоніння.
Час звернутись в початок, повернутись
Настала година, пора схаменутись
Тому, кого розумом Творець наділив,
Не до того Бога  звертався, не про те молив.
Відвернути чужу напастину,
Досить топтати рідну Україну
Чужими чоботями старших братів,
Що в сірих одежах, вовчі очі, хортів.
Всі землі вам підкорити не сила.
Ангели світла настала ваша днина, просила
Я і  кожна родина від початку кінця,
Що колись і тепер кожного українця,
Чорне море й Карпати, де бере початок,
Звільнити прохаємо, хлопчиків і дівчаток.
Паліть сяйвом чуму і горя по вінця,
Творча сила відкрила віконця,
Пора життя жити своє,
Чужому чуже, а мені моє.