В длуння кохання

Загартована болем, хвилинами розпачу й суму,
Як розпечене вістря безжального горе-меча,
Я блукаю світами, де вітер гірку свою думу
Загнуздав, як коня, і хмари несе на плечах.

Вітре, вітре! Мій буйний стривожений вершник!
Скільки бачив обіцянок щит твій – кохати навік?
Хтось же з них таки вірив, коли говорив це уперше!
Скажи мені, вітре, це ти їх збрехати прирік?

Не в ту сторону мчав, їхній парус без тебе пов’янув,
Погляд гаснув і руки не рвалися в штурм,
І став місяць їм схожий на тарілку стару полив’яну,
На якій уже розпач грає фінальний ноктюрн.

Голод тактильний перетворюється у тактовність,
Наступають бажанням на горло сумніви й біль.
Між двома поступово зароджується двомовність,
І сварки, як дощі, просочуються звідусіль.

О, ці миті, як вічність, повір мені, вітре! Я знаю!
Я жива до цих пір, бо мене мабуть Бог береже.
А кохання – світанок, і я разом з ним світала,
Відчуваючи в серці солодкий невимовний щем.

Все було як в людей – сміх і радість, щастя, і друзі,
І кульбаби в волоссі, як лавровий той вінок.
Пристрасні ночі, що були такі білі, як в Петербурзі,
І голос його, що для мене уже замовк.

Всі думки про майбутнє водночас стали невчасні,
Пам'ять завше карбує те, що забути пора б.
Одна лише мить – і люди стають нещасними,
Одна лиш людина – і хтось уже спогадів раб.

Я не хочу бути рабою, як сотні до мене і після,
Думка рідко буває швидше за наш невблаганний час.
Але поки у серці лунає надії чарівна пісня,
То нехай вона будить Людину у кожному з нас!

_____________________

картинка с инета