Почти буколики. Василина Иванина

…Уж начали краснеть  калины гроздья –
на осень повернул Чумацкий Шлях*.
И воздух терпкой горечью пропах.
Сорочий стрёкот сверху раздаётся.
Нам об опасности вещают с сосен
сороки, но ведь сплетницы они.
Покой наш не нарушат (мы - одни)
ничьи шаги в глуши лесной, не бойся.
Высь мелкий дождик заволок завесой.
Вершины гор безлесые пусты.
Навешал ветер сплетни на хвосты
сорокам. Тут же разнесли по лесу,
что ведьмины сестрицы – поветрули**
заманят в дебри паренька, «любя».
Чугайстер** ли придёт спасти тебя,
под ёлкой посидит, покараулит…
Ну, не смешно ль? От глаз людских укрылись
любовники, отключен телефон.
Реальность каждая имеет свой закон:
и прячемся от холода... Застыли…
А вечером – шалаш, костёр... Мы дружно
одежду сушим, травы и грибы...
Ты коломыйки*** слушать полюбил,
сказал, что речь учить лишь так и нужно.
И день прошёл, и два, и три уплыли…
Всё - непогодь: то ветер, то дожди.
Хозяйствуем тут, впрочем,  не ахти,
но стайки птиц у нас гостями были.
Орехи поспевают…  Утром  будят
чащобу птицы, тихий родничок…
Теперь калины горечь предпочтёт
судьба за счастье у любви в приюте?
Да что  нам о грядущем быть в  печали?!
Не удержать  лучей  в горсти, друг  мой.
Сулил  кораллы из калины той.
Глянь, ягодки-то воробьи склевали…

*Чумацкий Шлях – Млечный Путь.
**Поветрули – лесные  феи (мавки).
**Чугайстер – персонаж укр. мифологии, весёлый, жизнерадостный, обросший чёрной или белой шерстью  лесной человек с голубыми глазами, который танцует, поёт и охотится за мавками, которые заманивают молодых лесорубов и пастухов в чащу и губят их.
***Коломыйки – здесь песенки-припевки…


 Оригинал

Майже буколічне...
                Любому ВОРОНУ
... Вже рум’яніє на кущі калина –
на осінь повернув Чумацький Шлях.
Здається, наче світ увесь пропах
смолистою гіркавістю. Долинув
сорочий скрекіт з верховіть узлісся –
та це всього лиш лісові плітки,
не скаламутять спокій наш плиткий
нічиї кроки в глушині, не бійся.
Грунь оповили сиві хмари. Мряка.
Сльота й сльота. І кичери пусті.
Сорока щось принесла на хвості,
чей, нашептав їй вітер-розбишака,
що повітрулі – лісові сестриці –
заманять в дебрі, бідного, тебе,
або ж чугайстер часом прибреде,
посидить під смерекою на глиці...
От сміхота! Сховалися від світу,
романтики... (Ти вимкнув телефон?)
Реальність кожна має свій закон:
ховаймося від студені і вітру...
Увечері в колибі коло ватри
сушили одяг, трави і гриби.
Ти коломийки слухати любив,
мовляв, лиш так цю мову вчити варто.
Вже й день минув. І два. І три поволі
спливли собі. То вітер, то дощі.
Газдуємо потиху. На кущі
сіреньке птаство бенкетує вволю.
Горіхи пристигають ліщанкові,
сльозиться поруч тихе джерельце...
Чим долі ми віддячимо за цей
сльотавий тиждень в прихистку любові?
Та що журитись, як там буде далі:
не втримаєш проміння в кулаці.
Глянь – ягідки склювали горобці,
ти ж обіцяв калинові коралі...

Иллюстрация из Интернета.