Псевдогражданские стихи 2002 года

Дме по вулицях червоний морозяка.
Горобець, і той не згадує весни.
Бач, друзяко: отакенна залізяка.
Ти на неї подивися та лизни.

Проти ламаної шпанської песети
Ставлю долар (він живе, він ще не вмер)  –
Як відірвешся, не вистачить касети:
Матюкатимешся, брате, наче мер.

Завивається завія далі й далі,
Звірів ліпить, виливає переляк.
Найсмішніше у касетному скандалі –
Що від сорому ніяк не трафить шляк

Тих, по-перше, хто задовгі має вуха
І забув, що підслуховувати – гріх,
А по-друге… Дужче, дужче, завірюхо!
Замела б ти їх, кумасю, геть усіх.

Розширяються судини після дози.
Розум знай собі породжує почвар,
Бо дрімає. Гей, козаче наш, Морозе
Олександре Олександровичу, вшквар!

Чи дадуть на тому світі пива-меду?
Чом не дати, як на цьому недолив.
Дорошенко поспішає попереду.
Сагайдачний вже й легені пропалив.

Притуляється завія, мов повія.
Не розніжуйся, бо крига зіб’є з ніг.
Десь виблискує вона, твоя сулія,
Що до дна ніхто допитися не зміг.

Головою до льодової долівки!
Не розіб’єшся, бо то ще не тепер.
Як підіймешся, то мало буде плівки –
Матюкатимешся, брате, як той мер.