Одинока матуся стоiть у вiкнi, зажурилась

Одинока  матуся  стоїть  у  вікні,  зажурилась,
Бо  не  раз  і  не  два  вже  гіркою  сльозою  умилась.
Та  лише  Матір  Божа  одна  знає  справжню  причину,
Як  оплакувать  безвісти  зниклу  єдину  дитину.

Знову  гори  холодні  нещасній  матусі наснились,
Цього  року  летіти  таки  журавлі  припізнились,
Бо  лиш  зранку  зробили  прощальний  круг  в  чистому  полі...
Ой,  як  важко  їй   бідній  скоритися  знову  злій  долі!

Плаче  мати: “Озвися,  мій  сину!”...  заламує руки.
Серце  бідної  так  вже  болить  від  страшної  розпуки.
День  і  ніч  плаче  жінка,  невтішна  у  горі,  надривно.
А  в  цю  ніч  їй   приснився  про  сина  ще  й  сон  досить  дивний.

Просить  маму  синочок:  “Сорочку,  поший,  вишиванку!”
У  сльозах  вся  прокинулась  мати  одна  на  світанку.
Ще  змією  рушник  вишиваний  стелився  до  гаю...
“Сину  мій,  я  з  надією  в  серці  встаю  і  лягаю!”

Сон  у  руку...  приїхали  гості  до  неї  з  району,
Ще  товариш  по  службі  і  сина  друг  по   батальону.
Воєнком  хвилювався...  не  знав,   як  їй  бідній  сказати,
Що  синочок  живий,  що  приїде  до  рідної  хати.

Віднайшли  його  слід  у  Афгані...  країні   далекій,
Де  зимують  щороку  її  журавлі  і  лелеки.
Скільки  раз  вона  звістку  принести  від  сина  просила,
Та  дзвеніли  щораз  навесні   лиш  вибачливо  крила.

Стільки  років  прожив  її  син  в непривітній  країні,
Може  хоч  у  одного  з  онуків  її  очі  сині?
Є  у  нього  дружина,  свій  дім,  чужа  мова  і   слово.
Є  Аллах  у  душі...  чужий  Бог...  Чи  побачимось  знову?

Промінь  сонця  мережить  матусі  біленьку фіранку,
Очі  мами  сміються...  цілують  нову  вишиванку.
Журавлі  прилетіли,  і  листячко  сяє  зелене.
“Вилітаю.  Чекай,  я  приїду,  моя  рідна нене”.