Цвинтарнi суницi

Мені п'ять років.
Мене загубили на цвинтарі.
На старому занедбаному цвинтарі в чужому місті.
Розтелепи бабуся і тітка пішли звідувати могилки дорогої родини,
А я вчилася читати, складаючи докупки літери на надгробках.
Потім тітка подумала, що я з бабцею,
А бабця – що з тіткою,
І я залишилась сама.
Не було страшно.
Сонце світило ласкаво й привітно,
Пташки літали,
На старих могилах червоніли суниці.

Їх пам'ятаю найбільше.
Вабливі, буцім едемські плоди,
Вони кликали до гріха.
«Узяти чуже – це ж таки гріх», -
Розсудливо міркувала я, ковтаючи слинку –
І терпіла.
Йшлось до обіду, мене ніхто не знаходив,
Суниці пропікали очі.

А тоді я придумала – а що як по-про-си-ти?
Підходила до могилок,
а що вже вміла читати по складах,
то віталася чемно, мовляв, доброго дня,
Ві-ро Сте-па-нів-но Жук,
Як ся маєте, чи можна мені пригоститися? –
Сідала на теплу землю – і дзьобала ягоди.
Тоді чемно дякувала – і йшла до наступного –
Доброго дня, І-ва-не Пет-ро-ви-чу Ко-ро-їд,
Ой, а  на вас отакенні суниці вродили!

Уявляла,
як невідомі Віра Степанівна та Іван Петрович
посміхаюся мені з неба,
мовляв, пригощайся, мала, не питання,
 і я балакала з ними про те-про се,
бо, погодьтеся, це нечемно –
прийти в гості, наїстися –
і мовчки звалити.