Никола Вапцаров. Пiсня про людину

Никола Вапцаров
ПІСНЯ ПРО ЛЮДИНУ


Ми
      з пані банальні
                знімали розмови:
«Людина і час» – про це знову.

А пані сердита, ногами тупоче –
нервує, ба й хлипа
                потроху.
Нестримним словесним потоком
                лопоче
мені про сучасну
                епоху.

До неї звертаюся чемно: – Стривайте!..
А пані несила мовчати:
– Людину ненавиджу я!
                Й не вмовляйте!
І годі її захищати!

Про те, як один
                вбив сокирою брата,
читати мені довелося.
Змив руки –
                й до церкви за прощею.
Кату
прощення? Не втямлю і досі.

Збентежився я, сторопів. Розумію:
накульгую
            трохи
                в теорії,
і вирішив тихо,
                без люті,
                як вмію,
таку оповісти історію. –

Це сталось в селі (називають Могила).
Був батько
               грошей приховав.
Про те син дізнався,
                забрав їх над силу
і вбивцею батьковим став.

За місяць вже,
                може й скоріше – не знаю,
над злодієм суд – то нехай.
Суд – справа серйозна,
                я вам нагадаю.
А вирок – до страти і край!

Злочинця – до вежі,
                тепер він за дротом
сидіти за злочин свій мав.
Людей
        у холодній
                він стрінув і згодом
л ю д и н о ю
                став.

Не знаю,
            якої він був уже вдачі,
Від щедрої долі
                здобувши,
про жереб свій
                все зрозумів він неначе,
якоїсь там пісні зачувши.

Пояснював потім:
                «Я зло заподіяв,
вже й плаче мотузка
                за мною.
Тут думав, як вижить,
                про більше
                й не мріяв... –
тепер накладу головою.
Чекаєш ти, наче в різниці
                скотина
ножа
           й позираєш тривожно.
Ех,
   гірко на світі
                ведеться людині!
А мо’, по-інакшому можна...»

Тоді він заспівував
пісні своєї,
заспівував бавно і тихо.
Ввижалася
             доля щаслива від неї,
і наче
       відходило
                лихо...

У коридорі
           тихо говорять.
Тиша гнітюча. Стій.
Хтось відтулив потихесеньку двері.
Море людей. Вартовий.
З натовпу мовили
до вартового
боязко й глухо:
                «Ставай!»
В стінах сирих
                серед люду тривога
схлюпувала через край.

В камері вволю
                на полу про долю
він думав... До смерті
вже звик.
Лоба спітнілого втер мимоволі
і зиркнув очима,
                мов бик.

Та мало-помалу
                уняла людина,
що смерть не минеш...
                Поміж тим
одразу й розтанула
                в серці льодина.
– Що вдієш тут? – мовив.
                – Ходім.

Пішов він. За ним
                конвоїри з темниці,
що бачили страху межу.
Промовив солдат:
                «Це миттєво скінчиться...
Ну, скочив ти, брате, скажу».

У коридорі
            тихо говорять.
Морок кутками снує.
Вийшли до двору –
                світатиме скоро,
день вже новий настає.
Неначе дивився востаннє,
                як зрання
у ріднім зоріло краю,
про власну він думав
     про волю
               і долю,
                безоку,
                жорстоку
                свою.

«Кінець. На мотузці
                висітиму, звісно...
Без мене чи буде
                ясний
світ Божий? – Життя буде кращим
                за пісню
миліше за день весняний...»
Про пісню згадав
                і подумав: не лячно.
В очах його пломінь заграв.
Всміхувся він тепло, відверто і
                вдячно,
рвонувся і враз заспівав.

Гадаєте, що
               істеричній людині
пристало поводитись так?
Як хочете, пані, міркуйте,
                а нині
не згоджуся з вами ніяк.
А він спокійнісінько, слово
                по слову
упевнено пісню співав.
Хтось з жахом дививсь
                на сердешного знову,
хтось страшко на це споглядав.

Здригнулася ницо
                жахлива темниця,
і морок розвіявся враз.
Зачувши цю пісню, у небі зірниці
всі «Браво!» кричали
                в цей час.
А далі все ясно. Огорнуто
                вправно
мотузкою шию –
                і смерть.
А пісня, затиснута
в горлі кривавім,
весь простір заповнила вщерть.

Читачу, вже край мого оповідання.
Яка б твоя думка була?
До сліз удалася збентежена
                пані
й кричати вона почала.
«Нестерпно вже слухати
                жах цей невпинний! –
Ви бачили все те – ганьба!»...
До чого тут жах?! –
                Це співала людина. –
А це не прекрасно хіба?


(переклад з болгарської – Любов Цай)

***


Оригінал

Никола Вапцаров
ПЕСЕН ЗА ЧОВЕКА


Ние спориме
              двама със дама
                на тема:
«Човекът във новото време».

А дамата сопната, знаете –
тропа, нервира се,
                даже проплаква.
Залива ме с кални потоци
                от ропот
и град от словесна
                атака.

– Почакайте – казвам, – почакайте, нека… –
Но тя ме прекъсва сърдито:
– Ах, моля, запрете!
                Аз мразя човека.
Не струва той вашта защита.

Аз четох как някой
                насякъл с секира,
насякъл сам брат си, човека.
Измил се,
          на черква отишъл
                подире
и… после му станало леко. –

Смутено потръпнах. И стана ми тежко.
Но аз
       понакуцвам
                в теория
и рекох полека,
               без злоба,
                човешки,
да пробвам със тази история. –

Тя, случката, станала в село Могила.
Бащата бил скътал
                пари.
Синът ги подушил,
                вземал ги насила
и после баща си затрил.

Но в месец, или пък
                във седмица само
властта го открила и… съд.
Ала във съдът
                не потупват по рамото,
а го осъждат на смърт.

Отвели тогава злодея
                злосторен,
затворили този субект.
Но
    във затвора
                попаднал на хора
и станал
          ч о в е к.

Не зная с каква е
                закваса заквасен,
не зная и как е
                замесен,
но своята участ
                от книга по-ясна
му станала с някаква песен.

И после разправял:
                «Брей, как се обърках
и ето ти тебе
              бесило.
Не стига ти хлеба,
                залитнеш
                от мъка
и стъпиш в погрешност на гнило.
И чакаш така като скот
                в скотобойна,
въртиш се, в очите ти –
                ножа.
Ех, лошо,
           ех, лошо
                светът е устроен!
А може, по-иначе може…»

Тогава запявал той
своята песен,
запявал я бавно и тихо.
Пред него живота
                изплаввал чудесен –
и после
         заспивал
                усмихнат…

Но в коридора
               тихо говорят.
Сетне секунда покой.
Някой полека вратата отворил. –
Хора. Зад тях часовой.
Някой от групата,
плахо и глухо,
казал му:
          «Хайде, стани».
Гледали хората
                тъпо и кухо
сивите, влажни стени.

Онзи в леглото
                разбрал, че живота
е свършен за него,
и в миг
скочил, избърсал потта от челото
и гледал с див поглед
                на бик.

Но лека-полека
               човека се сетил –
страхът е без полза,
                ще мре.
И някак в душата му
                станало светло.
– Да тръгнем ли? – казал.
                – Добре.

Той тръгнал. След него
                те тръгнали също
и чувствали някакъв хлад.
Войникът си казал:
                «Веднъж да се свърши…
Загазил си здравата, брат».

Във коридора
               тихо говорят.
Мрак се в ъглите таи.
Слезнали после на двора,
                а горе
вече зората блести.
Човекът погледнал зората,
                в която
се къпела с блясък звезда,
и мислел за своята
      тежка,
            човешка,
                жестока,
                безока
                съдба.

«Тя – моята – свърши…
                Ще висна обесен.
Но белким се свършва
                със мен?
Животът ще дойде по-хубав
                от песен,
по-хубав от пролетен ден…»
Споменал за песен
                и нещо се сетил.
В очите му пламък цъфтял.
Усмихнал се топло, широко и
                светло,
отдръпнал се, после запял.

Как мислите, може би
                тука се крие
един истеричен комплекс?
Мислете тъй както си щете,
                но вие
грешите, приятелко, днес. –
Човекът спокойно, тъй – дума
                след дума
и твърдо редил песента.
Онези го гледали
                с поглед безумен,
онези го гледали с страх.

Дори и затвора
                треперел позорно,
и мрака ударил на бег.
Усмихнати чули звездите отгоре
и викнали:
           «Браво, човек!»
Нататък е ясно. Въжето
                изкусно
през шията, после –
                смъртта.
Но там в разкривените,
в сините устни
напирала пак песента.

И тука започва развръзката, значи.
Как мислиш, читателю, ти? –
Тя, бедната дама, започна
                да плаче,
започна във транс да крещи:
«Ужасно! Ужасно! – Разказвате,
                сякаш
като че там сте били!»…
Какъв ти тук ужас?! –
                Той пеел човека. –
Това е прекрасно, нали?



Източник:

Издание Никола Вапцаров. Съчинения, „Български писател“, С. 1979, под редакцията на Бойка Вапцарова