Полинова казка

Чи пам’ятаєш ти? Шуміла злива
І блискавки цвіли на небосхилі
Мов папороті квіт. Журливо
Дощ шепотів про нас обох, безкрилих,
Із мрією дітей про небо синє.

А я карбуючи за словом слово,
За кроком крок ламаючи мости,
Казала сиву казку. Полиново
Обом від неї. Правди гіркоти
Знать не хотів ніхто із нас донині

Звикли вже на пікселі та байти
Ділити простір, розбивати слово
І вірити у те, що бог не бачить,
Або не заздрить. Біле мармурове
Твоє обличчя у нічних жахіттях…

Старий годинник відбивав опівніч.
Спинився час і світ навкруг спинився.
Допоки не співали треті півні
Не намагайся що-небудь змінити.
Чи згадуєш, як сотню літ назад

Тебе благало слізно я? Даремно
Кленовим листям опадали зорі.               
Чи солом’яна лялька, чи Марена,
А чи твоя мара лишень? В мінорі
Ридала скрипка і хилила віти

Верба в зажурі, бо слова – лиш вітер.
О брате мій, в якому із народжень,
Тебе зустріну знов? Шляхом, що квіти
Зів’ялі встелюють і терни перероджень,
Повернемось удвох в Едемський сад?


10.02.2014