Роздуми

світлий мій, закохана у тебе, мов лісова конвалія, яка чекає на сонечка промінчик, що неквапливо огортає верхівки дерев,
а до низу не дотягується , бо вже дуже темний той край, де душа її оселилась.
так кожного ранку, не розплющуючи очі перші дві хвилини, вдивляюся у власну темряву. може щось пролунає у тому солодкому потойбіччі, і краплинка надії впаде мені на губи. але ні.
примарне буття зникає із першими звуками ранку. і все, що було таким реальним: наша дружба, сварки, поцілунки, кохання до старого волосся, смерть - стають прозорими, а потім і просто разлітаються, мов пір'їнки від гучного подиху незграби.

потім приходить день. то немовби тебе водночас поливають окропом і крижаною водою з різних боків. і ти кричиш, захлинаєшься, молиш про допомогу!... але ніхто не чує. вони як під плівкою спокою і недоторканності. затьмарені очі з буденними проблемами і однаковими виразами обличчя - немов цементом залили і наказали не ворушитись.
так і ходять сивими монументами, як побачиш то й мороз по шкірі пробігає від поробленої байдужості. так все повелося: тобі байдуже на їх проблеми, а їм на твої. єдине, що залишаеться - бігти додому і ховатися під ковдрою від їхніх окрижанілих поглядів, зігріваючись думкою кольору сепії, в котрій є тільки ти.


знаєшь, темноокий, я ніколи не зможу тебе насправді покохати. бо любов - то є тендітна лоза папороті на диких полях, що так ніжно зберігає тінь над найменшою мурашкою.то є тепло, яке огортає тебе з середини та підносить до небес на своїх крилах. вона зцілює відрубані у боях кінцівки та повертає життя.
мої почуття ж, мов чорна буря, що зносить все на своєму шляху, вона нескінченна і смертоносна. не дає дихати, бо сама прагне твого дихання. прагне стати тобою і поглинути все навкруги, несучи біль і страждання. а замість тепла почуттів - згораєш у пекельному вогні до дрібного попелу скаженої наснаги. і я вже мертва, але все ще розмовляю із тобою, поодиноко дивлячись очами різного кольору на посірілу цеглу власноручної тюрми.