Питання

Нащо тобі вичурні фрази, грайливі вії та 50 мл кави за кожним відвертим словом, коли в тебе душа відімкнена усіма моживими ключами та очі, сповнені глибинними архаїчними чудовиськами старих морей? Коли в твоєму погляді, рухах та подихах - усі герої Достоєвського та чари лісних мешканців української поетеси? Коли ти так таємничо посміхаєшся і ті, хто розуміють — втішаються, а ті, хто не звертають уваги, втрачають секунди найдорожчої насолоди, а я просто відчуваю твій біль.

Що коїться з тобою, жінка?

Чому відвернулася від тебе дівчинка у гімназистській сукенці та легким диханням? Вона розірвана на шмаття, але дихає ще гибше, на повний розмах крил. Чому віднині мовчання — особивий та найганебніший вид брехні, в якому мало залишилося від золота та інших м'яких металів?

Звідки така пертурбація, що зносить з ніг та зшиває з подушкою тягарем власних думок? Чому зима стала настільки руйнівною і ти втрачаєш властивість відчувати, коли болить, гріє або колить? Тільки несамовита втома та байдужість, прикріплена терпким вином, від якого пече як при укусі тропічних комах, сиром, смак якого ти ненавидиш, та кінематографом, який тільки спустошує, не надихаючи.

Чому в тобі, такій юній та захопеній, стільки чорного, правдивого та гострого, що ніяких берегів недостатньо аби втримати ці бризи, що переходять у шторми шохвилинно, якщо не зовні, то в середині?

Мабуть тому, що ти щось розумієш. Тому посміхайся, люба.