Боюсь сполохати цей тихий шепіт вітру.
Дарма, що він погладив ледь шоку.
Я з пам’яті усі печалі витру ,
Рубці від болю перетру в муку.
Розвію вдосвіта над озером в тумані,
Аби ніхто підгледіти не смів,
Як я боюсь, що знов зумисне ранять
Мою надію на пташиний спів.
На щиру сповідь,що омиє душу,
На тиху радість,що на мене ждеш…
Втомилася чекати незворушно.
Бо прагну сонця. Почуттів без меж.
Без застороги,осуду і бруду.
Без втрат гірких і щему від розлук…
Невиліковна мрійниця. Я буду
Завжди боятись некоханих рук.
Боюсь...
© Copyright: Наталья Билей, 2014
Свидетельство о публикации №114012808579
Свидетельство о публикации №114012808579
Рецензии
