Раз i назавжди

                РАЗ І НАЗАВЖДИ

       У Федорки була довга русява коса. І карі очі. Пухкенькі губи нагадували стиглі соковиті черешеньки. Прикусивши сором’язливо нижню губу, дівчина ховала свій погляд від надокучливих очей парубків. Їй ще не було і сімнадцяти, а вона вже квітувала скоростиглою трояндою.
       От і сьогодні, коли йшла до криниці по воду, із-за сусідського тину виглядав розшарілий Микола. Хотів поговорити з нею. Та ні... Пішла Федорка легкою ходою. Пішла як цариця. На плечах коромисло. Погойдувалися цеберки, погойдувався ніжний дівочий стан... А далі, по дорозі, зустрівся Кузьма. Їхав на волах. Ледь не випав з брички як побачив її. Аж присвиснув услід. Та де там – пішла, як завжди... попливла…
          Коло криниці людно. Ще і Степан, як в’юн коло неї. Зухвалий Степан
не давав юнці проходу. Настирний. Аж на п’яті крутився. Гарний був, чорнявий. Та тільки не милий для Федорки, не любий, тому і відводила погляд від ясноокого красеня. Прохолодна вода хлюпала з переповнених цебрів, зрошуючи запилені босі ноги. Білосніжні стрункі литки грайливо виглядали з поміж розпорішок полотняної сорочки, засліплюючи застиглі очі Степана. Пішла… Попливла…
          Ось там, за кущем розлогого бузку і хата вже видніється. Федорка ступила ще крок...і завмерла. Назустріч ішов Нестор. Ні, вона вже не йшла, вона вже летіла. Дивовижні невидимі крила несли її над землею. Серце ледве не вискакувало з грудей. Нестор... О, як же його любила! Любов пронизувала кожну  клітиночку. Раніше у них було все  добре. Думали побратися. Та тільки після останнього побачення серце Федорки поранено...
           Порівнявшись, вони зупинились. Стояла німа. І він німий. Очі говорили... очі любили... очі цілували... Пройшла хвилина, а може дві, а може вічність.  І... розійшлися...
           Ледь дійшовши до хатини, не відчуваючи себе, Федорка побрела у сад. Упала ниць на густу траву, впилася тоненькими пальчиками в землю. Розплетена русява коса золотим шовком розсипалася на килим яскравих кульбаб. Плакала. Довго плакала. Думки зграями кружляли над нею – перше побачення... перший доторк вуст... перший хміль від поцілунку... О, яке то щастя кохати і бути коханою! Повна пригірщ соковитих черешень, для неї, для єдиної... Кружляння під зорями, у танку. З ним, з єдиним...
            Ні, не картала його. Він не винен ні в чому. Мати йому не дозволила – Федорка бідна, а Лукерія  багата. Поберуться. Скоро весілля. От і все...
            Сонце ліниво перекотилося через хату. Сліз вже не було. Всі виплакала.
Захотілося чомусь подивитись на небо. Лежала на траві горілиць, розкинувши широко руки. Дивилася на небо. А небо дивилось на неї очима білих хмаринок. Летіли хмарки, летіло життя...
            Багато часу спливло з тих днів. Стара хатинка стоїть посеред села. Чепурний двір, зелена травиця, веселі жоржини... Бабуся Федора порається коло хати. Одна. Нема онуків, бо немає дітей. Заміж так і не вийшла, бо любила одного єдиного – раз і назавжди.
           ...А за хатою росте черешня, садок усох, а вона кожну весну вряджається білим квітом. Достиглі черешні солодкі, соковиті, з присмаком журби, з присмаком любові...

2009