от имени всемирной силы

гіркою усмішкою тебе проведу я ,
 поглядом чистим умию росою,
і подамося ми щастя шукати,
за синєє море, в багаті палати,
Раму забудемо, Варту зпихнемо,
Шіву і Вішну старими назвемо..
Подякуй мені
за подих останній
як там, на світанні
побачимось зрання.
Підемо в мандри дорогами синіми,
шляхом червоним, багряним..
смерті лякатися нам звичне діло,
хто ж не лякається жити не має права.
Подякуй мені за видовища щирі,
що правду навчили від зла відрізняти,
подякуй мені за те що на могилі..
Твоїй.
 Ніколи.
 Не будуть.
 Танцювати.
Шляхами тернистими встелена,
 Дорога між пуху й павутиння.
І очі великі, здивовані очі зеленії
широко розплющенні від раптового здивування..
Подякуй мені за той жах, який ти бачив,
за ті сни, що під покровом ночі ставали реальністю.
Дикою мрією колоніаторів.
Яка показувала як треба жити далі.
Та ні, не розплющені,
мирно її очки спочивають під тонною липкого й холодного вазеліну.
Проте боятися вона не буде ніколи.
Їй боятися нічого.
Вона ж нічого не бачить.
Слухай, а давай вивчемо східну мову,
просто так, і продовжимо мандри,
 будемо бити реальністю мрії і викреслювати з них непотрібні рядки,
що все одно колись би від нас одцуралися.
Подякую мені за проміння справедливості,
що вросло в твою душу із молоком матері
 і зосталось там.
І ніякими лешатами його не вибити.
 І не треба.
Воно просто литиметься піснею,
 і лишиться прозорим спогадом нашої уяви
приглушеної жорстокістю світу.