Крилата

Вона собі придумала забаву:
Стрибати із моста, що над Дніпром.
І синіх хвиль бурхливую заграву
Торкати злегка голубим крилом.

І так вона літала під блакиттю,
Й сама була немов ота блакить
Стиралися години, дні і миті,
Здавалося, що вічність так летить.

Крилата! – простягали руки в небо.
Безумная… - хтось просто заздрив їй.
Не треба! Їй всього цього не треба!
У неї є вже дикі крила мрій.

А він стояв і, опустивши плечі,
Вдивлявся у ріки тугу глибінь.
Йому були ті крила не до речі
І не до речі навіть височінь…

Вона його покликать так хотіла
У дивний світ - політ їх диких снів!
«Я не люблю …» - із уст його злетіло
І враз погасли тисячі вогнів.

Вона тоді, нестямившись від болю,
Й підхоплена вітрами без зусиль,
Забувши про свою щасливу долю,
Зірвалася в п’янку безмежність хвиль.

Не бачив він, як танула у водах,
І про прощення навіть не благав
За те, що погубив дівочу вроду,
За те, що він їй крила обрубав!!!

Та раптом із Дніпра ледь-ледь, поволі,
З’явилась птаха, ніби дивина.
Все виривалась з хвиль міцних неволі,
Така крилата!.. То була вона.

Вона до мене й досі прилітає,
І за собою кличе у блакить.
І крилами так пристрасно махає,
Так гаряче, так дико тріпотить!