Згубила нас

Навшпиньки повз вечірні ліхтарі по бідних районах
Іду босоніж вбиту душу несучи в руках.
Багато думала. Аж до тупого болю в скронях:
Чи мала шанс тоді обрати зовсім інший шлях?
А ті ховаєш свої очі, я не знаю що в них..!
Мовчиш про почуття і криєш правду по кутках.
І що є спільного? Пливли ми в різних човнах.
Але чомусь втрачати тебе маю несвідомий страх.
Люби мене, благаю! Просто... не треба кохання!
Сплелись даремно під квітневим небом у зірках.
І відтепер до тебе маю єдине прохання:
Кажи відверто! Я не хочу бути у ляльках!
Я бачила як падав сніг на твої теплі плечі...,
Як грало сонце у бурштинових очах..
Прошу, врятуй скоріше від тієї порожнечі!
Та я не чую більше сенсу у твоїх словах...

Ненавиджу за безлад в голові, за твоє лицемірство.
Ненавиджу лукаву хтивість і твою брехню!
Я сподівалась на любов, в тобі шукала чисте.
А ти спалив дитяче серце у бруднім вогню.
І моя туга для тебе — лише мала дрібничка...
Хто винен, а хто — ні, шукати марно. Все не час.
В твоїх руках уже стиха оманна запальничка.
А я між попелу розчарувань згубила нас...

і я мовчу не через те шо хочу щось довести.
Причина тому не пихатість і не зверхність, ні.
Це ти позбавлений уміння просто бути чесним,
А я приходжу висновку що мабуть ми чужі.
Не знаю задля чого ти казав все зворотнє
Та і за грубощі твої образа затиха.
Нехай лишиться в пам'яті приємне й безтурботнє,
Залишиться усе нехай, окрім твого гріха.
Не хочу дратувати більше, чуєш , турбувати...
Тобі набридли сльози, докучаня...
І твоє "забудь" а я відверто: що я можу тобі дати?
Мені не важко. Та чи треба? От у чому суть.