У плацкарт набивається більше, ніж можна, сп’янілих тіл,
Але тісно не їм – душам, що у тіла опинились зашитими.
Вже не з других полиць, а з третіх зсипають тобі на стіл
Такі чужі почуття сусіди, за валізами ледве видимі.
І останній вагон – не інакше гротескна алюзія на життя,
Був-бо першим, але десь у Жмеринці різко перечепили;
Був-бо чистим колись, та за рейками стрімко роки летять,
А його прибирати ні в кого й ніколи не вистачає сили.
Твоя вдача така ж: одвічно запізнюватись на станції
Або інколи зовсім на них не втрапляти через сніги й дощі.
Та щоденна позбавлена сенсу твоєї душі міграція,
Бо чужі почуття будуть завжди із третіх полиць кришить;
Бо із других, здригаючи світ, лунатиме знов хропіння;
Бо обурена провідниця обірве найяскравіший сон.
Цей плацкартний вагон, як і власне твоє терпіння,
Переповнений зайве зрештою вихлюпне на перон.
08.01.14
Плацкартний вагон
© Copyright: Ульяна Кривохатько, 2014
Свидетельство о публикации №114010805105
Свидетельство о публикации №114010805105
Рецензии
