О том, что беспокоит

Чому так часто кажемо собі,
Що все мине, потрібен тільки час.
Вважаєм зазвичай, що на Землі
Нікому не погано, окрім нас.
Кохаємо себе ми до безтями,
Не думаєм, що комусь також зле.
Ми іншим риємо оці байдужі ями,
Вбиваємо добро своїм «але».
Ми безліч маємо на все відмовок –
Усі ці «мабуть», «якщо» і «як би».
Не кажемо простой людською мовой,
Не відкриваємо своєй журби.
А час летить, і справді, все минає:
І смутки, і печаль, і злість.
Але крім нас-то нас ніхто не знає,
І до душі не завітає гість.
Йдемо по світу, в серці все ховаєм.
Не обертаючись, кудись ідем.
Не бачимо нічого, та не знаєм,
Чи знову втратимо, чи щось знайдем.
Ми боїмося часто душ відкритих,
Свою приховуємо зазвичай,
Не знаючи, що стільки доль розбитих.
Нема кого покликати на чай.
Самотність сковує твою довіру,
А щирість погляди людські ламають.
За тінню спогадів не видно миру,
В думках надія тихо помирає.
Усе мине, завжди усе минає.
Хороший лікар, добрий вчитель – час.
Немає пекла і немає раю,
Ми на Землі, вона – усе для нас.
Чому тоді ідемо і не бачим?
Не помічаємо барвів життя.
Чому не сміємось, а завжди плачем?
Зухвалістю скриваєм каяття.
Усе, що треба – трохи безкористі,
Довіри більше, оптимізму, ласки.
Лише з умом не стояти на місці,
Людиной бути – не потрібні маски.

03.11.2013