Знову ти реальн сть, що вбива

І знову ти – реальність, що вбиває.
І знову біль. Навіщо ж стільки сліз?
І знову бачу навкруги лиш сірі тіні.
І знову я пливу назустріч небутті.

Мій човен вже брудний, розбитий,
Але пливе… пливе назустріч дню.
Здається, що життя вже потонуло,
А це насправді лиш початок бід.

А море все кричить, кидає й обіймає.
І хоче, щоб залишилися в ньому ми.
Свої він хвилі високо так підіймає
І б’є об бортик човника... жахи.

Потрібно вистояти нам в цій бурі.
Потрібно нам до берега доплить.
Як жадана країна мила й чудна,
Як хочеться забути про жалі.

Ми витрачаємо свій час даремно.
Ми так живемо, ніби безкінечний час.
А смерть… вона позаду ходе. Не далеко.
Ти привід дай, і вже тебе нема.

Коли твоя хвилина вже настане?
Коли ти підеш в Вічний Край?
Коли твій човен втратить рівновагу?
Повір, це скоро буде. Вже зима.

Втрачати близьких – це дуже жахливо.
Адже живеш ти так буденно, непримітно.
А час прийшов, й тебе не зачекає.
Не запитає: «Можна вже? Чи це ще рано?»

Лиш зранку бачила усміхнене обличчя.
А вже увечері лиш тіло бездиханне.
Ще вранці цілувала калинові губки,
А ввечері холодні щоки й руки.

І все. Тепер не в змозі ти нічого вже зробити.
Тепер ти теж приречений жаліти.
Тепер ти можеш плакать, відвертатись.
Та не повернеться життя, ось це вже крапка.

Цінуйте близьких, дорогих людей.
Ви часу не жалкуйте, щоб відвідать.
Не говоріть, що ще багато часу.
Прийде вже смерть, й не вернешся назад.