Спогади...

Був холодний літній вечір,я тримала телефон в руках, наважувалась позвонити, та в голові перебирала слова, фрази як почати нашу розмову, що сказати,та в голові була лише одна навязлива думка: А чи правильно ти робиш, може не варто все це починати?
І так у цій метушні та невизначеності, почула гудок ,а потім ще один, та ці довгоочікуванні слова: "так я слухаю...."
Страх сковував все тіло,та я зробила зусиля над собою,зібравши волю у кулак, відповіла..."Привіт, я рада тебе чути. Я приїхала, давай зустрінемось?" І ці 5 секунд чекання, здались мені вічністю, але ні це були лише секунди, на щастя....
"Так, я тебе теж радий чути. Давай побачимось,сьогодні, зараз, ти не зайнята?"
Ці слова я почула у відповідь, і вони були найпрекраснішим чого я тільки могла очікувати. Але зібравшись, гордо відповіла: "Так можна, давай через годину, на нашому місці, памятаєш? " Голос тремтів, і серце також, але почувши цей доволі рідний голос, так стало приємно та тепло на душі, що хотілось залишити ці відчуття назавжди!
У відповідь почула: "Добре, моя маленька, я буду чекати тебе, я дуже скучив!"
І неймовірно, так добре, що я не знала що сказати, лише вирвалось: "Я також, я буду!", і положила слухавку, ще довго сиділа мовчки, думала чи добре що позвонила, і прийшла до неочікуваного висновку...Не важливо хто робить перший крок, головне це те, що ми його зробили один одному назустріч, і все у нас попереду - щасливе майбутнє! Живемо, радіємо, і не шкодуємо про зроблене!!!