Мост через речку Лиффи. Из Шона Маклеха...

Ш О Н  М А К Л Е Х


Мiст через рiчку Лiффi (http://www.stihi.ru/2013/12/24/11105)

                «…Під мостом Мірабо хай Сена плине
                Хай б’є годинник, ніч настає
                Минають дні, а я ще є.»
                (Гійом Аполлінер)

Колись давно я стояв на дерев’яному мосту над річкою Ліффі – потоком нашої долі і довго дивився зачаровано в глибини чи то води чи то буття, яке теж є потоком і подумав, що все минає, окрім Ірландії. І тоді згадавши і «Міст через річку Куай», і «Міст Мірабо» я написав таке:

На мосту дерев’яному*
Між двома берегами
Мого розхристаного «Я»,
Між двома кудлатими пагорбами**
Рудої, як сонце Гібернії
І двома способами бути
Невловиме сплетіння
Ниток буття
Зобразило ілюзію,
Яку звемо своєю свідомістю.
Пастух отар помислів,***
Вівчар старий полонин неба
Сказав мені ненароком, що
Ірландія – це сплетення доріг,
Де мости тичуться
Вказівними пальцями поручнів
У велике «Ніщо» історії,
Де кожна дорога
Без початку і кінця
А кожна стежина
Протоптана сліпими музиками.
Ми вічно стоїмо на мосту,
Зазираємо у глибину ріки часу,
Шукаємо дно цього потоку
Темного, як крук короля Коннахту.****
Зимовий дощ. Краплі.

Примітки:

* - а колись через річку Ліффі сві мости були деревяні. Це потім зрозуміли, що камінь – це кістяк, а з дерева можна робити тільки музичні інструменти і гільйотини. Тому, коли міст роблять з дерева – він автоматично стає музичним інструментом. Не грайте на ньому свої сумні мелодії…

** - а в Ірландії можна бути тільки між двома пагорбами. Навіть коли стоїш на вершині гори святого Патріка – все одно відчуваєш, що ти між двома пагорбами. Тільки не зазирайте в середину цих пагорбів – не треба…

*** - він гарний співбесідник. Певно, найкращий співбесідник. Якщо хочете поговорити про час – то тільки з ним.

**** - а колись був в Ірландії ще чорніший крук, він називався Сathanna Fhiaigh. Але не згадуйте про нього намарно…




                «...Под мостом Мирабо пусть течет Сена
                Пусть бьют часы, ночь настаёт
                Проходят дни, а я еще есть.»
                (Гийом Аполлинер)

Когда-то давно я стоял на деревянном мосту над рекой Лиффи - потоком нашей судьбы и долго смотрел зачарованно в глубины или воды, или бытия, которое тоже является потоком, и подумал, что все проходит, кроме Ирландии. И тогда, вспомнив и «Мост через реку Куай», и «Мост Мирабо», я написал такое:

На мосту деревянном
Между двумя берегами
Моего небрежного «Я»,
Меж двумя нечёсанными холмами,**
Рыжей, как солнце, Гибернии ,
Жизни способами  двумя -
Неуловимое сплетение
Нитей бытия

Изобразило иллюзию,
Которую сознанием  мы называем своим .
Пастух отар говорил,***
Старый пастух небесных долин
Сказал мне невзначай, бог,
Ирландия - это сплетение дорог,
Где  тычут все мосты
Указательными пальцами перил
В большое истории «Ничто» ...

Без начала и конца
Каждая дорога тут,
Да и каждая тропка
Слепыми музыкантами протоптана.
Мы вечно стоим на мосту,
Заглядываем в реку времени, в глубину,
Ищем дно потока - не так ли?-
Темного, как ворон короля Коннахту.****
Дождь зимний . Капли.

Примечания:

* - а когда-то через реку Лиффи все мосты были деревянные. Это потом поняли, что камень - это скелет, а из дерева можно делать только музыкальные инструменты и гильотины. Поэтому, когда мост делают из дерева - он автоматически становится музыкальным инструментом. Не играйте на нем свои грустные мелодии...

** - а в Ирландии можно быть только между двумя холмами. Даже когда стоишь на вершине горы святого Патрика - все равно чувствуешь, что ты между двумя холмами. Только не заглядывайте в середину этих холмов - не надо...

*** - он хороший собеседник. Вероятно, лучший собеседник. Если хотите поговорить о времени - то только с ним.

**** - а когда-то был в Ирландии еще более чёрный ворон, он назывался Сathanna Fhiaigh. Но не упоминайте о нем напрасно...