Ранкова зiрка

Олександр Виженко

РАНКОВА ЗІРКА
П;єса-казка

Світ складається з зірок і з людей.
Еміль Верхарн

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Старий Місяць ; володар нічного неба.
Астра ; Біла зірочка.
Гнокс ; король однієї з півкуль планети Ау.
Обмер ; особистий секретар Гнокса.
Сот – король іншої півкулі Ау.
Анко – його син, хлопчик років десяти.
Водій Планети.
Віха Минулого ; старезний дід. Жовтий довгий халат, сиве волосся, заплетене в косичку, і білий посох у руці. Шкіра на жовтавому обличчі суха, а незліченні зморшки нагадують тріщини на глиняному горщику.
Небесні зірки.
Старий факельник.
Слуга Гнокса.

Сцена 1-а

ГОЛОС КАЗКАРЯ. Коли я був маленьким, я вважав, що якщо зірки всю ніч світять, то вдень вони обов’язково сплять де-небудь на верхівках засніжених гір. А зірочки, ці маленькі перлини Всесвіту, виявляється, ні вдень, ні вночі не полишають неба; ночами вони грають у піжмурки серед хмар, а світлої днини їх ховає у свою чарівну торбу тітонька Синява. Так, так! – та сама тітонька Синява, котру люблять уславлювати поети. Бідні зірочки! Цілий день вони змушені знемагати в блакитній торбі, чекаючи ночі. І тільки з настанням сутінок, коли чари тітоньки Синяви втрачають свою силу, вона розв’язує торбу, випускаючи на волю безліч сяючих полонянок.

Надхмарна височінь.   
По сцені кружляють маленькі юрливі зірочки.
Звідусіль лунають дзвінкі голоси: «У що будемо гратися?» – «В піжмурки!» – «А хто буде водити?» – «Будемо рахуватися!» Зірка, котрій випадає водити, змружує очі, а решта з веселим сміхом кидаються увсебіч.

Старий Місяць (сердито). Любі зірочки, далеко не розбігайтесь! У мене не тисяча очей. Вас багато, а я один, ; як угледіти? (Позіхає.) А ще… я дуже хочу спати. (Умощуючись на білу пухнасту хмару, він раптом помічає Білу зірочку. Вона сидить на маленькій хмаринці і щось видивляється унизу. Тихо, щоб не налякати крихітку.) Астро!  Чому ти сама? Тебе не бавлять ігри твоїх сестер?      
Астра (схвильовано). Мені хочеться знати, що робиться внизу, на великій планеті. Я чую ніжні звуки, наче хтось каже мені: «Біла зіронько, пошли мені свій промінчик, як я посилаю тобі свій!»         
Старий Місяць (приховуючи схвилювання). Донечко, цього не може бути. На Ау ніхто не цікавиться нами. Тобі це вчулося. От скажи, чи чуєш ти що-небудь зараз?      
Астра (прислуховується, зітхає). Здається, ні.       
Старый Месяц. От бачиш. Я мав рацію.
Астра.  А планета Ау красива? Я бачу мерехтіння безлічі вогників…    
Старий Місяць. Красивою вона здається тільки звідси. Краса не може панувати там, де її постійно знищують. (Трохи помисливши, суворо.)    Ти дуже низько опустилась до Ау. Це небезпечно. Якщо ти зачепишся за дах будинку або верхівку дерева – неодмінно впадеш. І якщо хоча б один сонячний промінь торкнеться тебе, ти вже ніколи не зможеш злетіти на небо. (Пауза.) Донечко, я прожив довге життя і ось що я тобі скажу. Багато зірок опускались на Ау, а дві з них так і не повернулися на небо.
Астра. Але я…       
Старий Місяць (вигукує сердито). Досить! Я знаю, про що ти хочеш мене запитати. Іншим разом я дам тобі відповідь. А зараз повертайся до своїх сестер і попроси їх вгамуватися. (Пом’якшено.) Я маю бажання трохи поспати… (Стуляє вії і закутується в тканину хмари.)   
Астра. Я  чую  музику. Чарівні звуки!  Тихі,  ніжні,  радісні  і  разом з тим печальні… 

Затемнення.

Сцена 2-а

Планета Ау. По обидва боки колоподібного, як чайне блюдечко, Блакитного озера, зручно розташувалися два палаци; один належить королю Гноксу, а другий ; королю Соту.
Палац Гнокса – строгий, з білими колонами, високими вузькими вікнами і масивним балконом, як холодний і неприступний айсберг, здіймається над озером.
Палац Сота чимось нагадує вишукану голуб’ятню з безліччю віконець і дверей; ніби кілька хатинок від більшої до меншої встановлені одна на одну, щоб, підіймаючись з однієї в іншу сходами, можна було досягти тієї височини, де починається небо, де час від часу та й пролетить невеличка в’юнка хмаринка.
Як два зачарованих велети, стоять обидва палаци один проти одного, ревно оберігаючи спокій і красу священного озера.
Особливо гарно тут на світанку, коли ласкаве сонечко розпускає над озером вогнисто-червоні промені. Цієї миті сонце неначе перетворюється на третій палац і, вступаючи в таємничий зв’язок з палацами-сторожами, замикає озеро у своєрідний магічний трикутник, де навіть птахи, які зазвичай співають о цій порі в інших місцях, змовкають від захоплення.
Але зараз на Ау панує ніч. Різнокольорові ліхтарики всіяли вулиці двох королівств і почали, розхитуючись, передражнювати одне одного. Тихо. Раптом з боку королівства Гнокса доноситься розмірений барабанний бій. Чути голос начальника стражі: «Змінити стражу! Кроком руш!..» 
Декорація змінюється. Палац Гнокса робить оберт і відкриває глядачам вид на тронну залу короля.
Гнокс сидить на троні біля вікна, обіперши голову на руку.

Гнокс (важко зітхає). Діти мої, діти! Ще донедавна я був найщасливішим батьком на планеті Ау. Тепер же моє серце розбито. В той страшний день вони пустилися в мандрівку на пошуки Невідомого, потрапили у смерч, і їх було скинуто в глибоке провалля. Всі семеро… шестеро синів і донечка Вернія. (Плаче.) Маленька, чарівна моя дівчинка Вернія! Діти мої! Без вас я став сиротою. Моє серце спустошене.

Чути шум вітру, що віє за вікном, котрий з часом перетворюється на жваві людські голоси.

(Підбігає до вікна.) Звідки вони вертаються? З театру. А куди вони прямують? На відпочинок. (Яро кричить.) Геть! Геть! Я теж хочу втішатися грою акторів! Цих кривляк і блазнів! Ні! Дайте мені спокій! Дайте й мені відпочити! (Кидається до трону, закриває мантією лице.)
Голоси вартових. Тихо! Розійдіться!

У тронну залу з підсвічником в руці входить високий, статний Обмер. Гнокс стоїть за троном і дивився на нього сповненими жаху очима.

Обмер (погладжуючи руду борідку,  доброзичливо). Король бажає відпочити? Все готове до відпочинку короля.      
Гнокс (пошепки). Це ти, Обмере?
Обмер.  Я, ваша величносте, я.      
Гнокс (насторожено озирається). Про який відпочинок ти ведеш мову? Ось-ось північ. Час вирушати на зустріч з Водієм Планети. Краще скажи, чи готовий човен?    
Обмер. Так, мій королю! Ми відчалимо від берега і рівно опівночі досягнемо центру Блакитного озера. Але…    
Гнокс (роздратовано). Що ти хочеш мені сказати?
Обмер (так само спокійно і невимушено). Я хочу сказати, що у вас не зовсім здоровий вигляд. Насмілюсь додати, мій королю, що цього разу ви могли б пропустити зустріч з Водієм Планети. Ці зустрічі…      
Гнокс (грізно). Досить! Мені вистачає розуму, щоб  не нехтувати зустрічами з ним.. Він мудрий, як сто мудреців, і благородний, як ніхто на цій планеті. Кожного разу його голос втішає мене; у кожному його слові відчувається бажання допомогти нам.         
Обмер. Дозвольте ще раз вам заперечити, мій королю. Водій Планети мудрий і благородний ; це так; але при всій своїй мудрості він до сих пір не може втямити, що всі біди на Ау йдуть від короля Сота. Як він міг допустити, щоб Жовтий птах, котрий несе смерть всьому живому, вирвався на волю з кам’яної клітки? А що, якщо Жовтий птах оселиться у нашому королівстві? Адже той, хто побачить його, ; сліпне!      
Гнокс. От у цьому ти маєш рацію, Обмере. (Ходячи вздовж вікна.) Двічі я оголошував війну Соту, щоб покінчити з ним раз і назавжди, але не я, а він обидва рази виходив з війни переможцем. Вірогідно, мені вже не взяти гору.      
Обмер. Не слід впадати у відчай, ваша величносте! Наші зброярі готують зброю, перед котрою він буде безсилий. Я вже бачу той день, коли ви матимете звання єдиного господаря планети Ау.
Гнокс. Твій оптимізм додає мені впевненості, Обмере. Але ; о, горе! ; мої діти… Я покладав на них стільки надій. Трон похитнувся!      
Обмер. У вас є на кого обіпертися. Адже я, ваш вірний слуга…
Гнокс. Ось уже третю ніч мене переслідує дивне видіння: нібито я побиваю нагайкою веселку. Хочу зрозуміти, за що її б’ю, і не можу. А тільки б’ю, б’ю, б’ю! Все дужче! дужче!..    
Обмер. Райдуга ; це ніщо, дрібниця. Якось мені приснилося, начебто я їм живу змію.    
Гнокс. Іди і приготуйся до відплиття. За хвилину я буду біля причалу.    
Обмер. Слухаюсь.

Затемнення.

Сцена 3-я

Міський майдан. Кам’яними східцями збігає король Сот. Внизу на нього вже чекає старий факельник.

Сот. Яка тиха сьогодні ніч.
Факельник. Місячна. А зірок …
Сот. Після зустрічі з Водієм Планети спробую лягти і заснути. Хоча знаю ; марне сподівання.
Факельник. Ваше величносте, нам пора. Ми не повинні запізнюватися.   

На сцені, з вигуком «Тату!», з’являється Анко.

Сот (обіймаючи сина). Анко, синку! Що сталося?    
Анко. Подивіться, тату! Як ніжно і привітно ллється світло від Білої зіроньки!      
Сот. Ти ведеш мову про невеличку зірочку, що сяє над верхівками дерев, так?      
Анко. Вона зовсім поруч! Вона не схожа на інші зірки!      
Сот. Згоден з тобою… вона нагадує пташку. Та невже тільки заради цього ти кинувся мене наздоганяти?       
Анко. Мені здається, що вона хоче зі мною заговорити!         
Сот. Фантазер! Тобі ось-ось виповниться десять років, а ти, як і раніше, живеш у черевичку свого дитинства.
Анко. Яка вона гарна, тату! Якби ця  зірочка була моєю, я не розлучався б з нею ні вдень, ні вночі!          
Сот. Зірки далеко від нас, і нікому не дано ними володіти. (Подумавши.) Хто знає, мій сину, чи бува не почула тебе зірка? А може… вона вже каже тобі щось? Просто ми не розуміємо мови зірок.         
Анко. Шкода, що помер наш блазень. Він знав багато цікавих речей; він розгадав би таємничу мову зірок.         
Сот. З тих пір, як помер наш блазень, радість покинула палац. Щоденно до його могили прилітає чайка. Це добрий знак.      
Анко. А якщо нам завести нового блазня?      
Сот. Ні, Анко, я не бачу того, хто міг би його замінити. Мені потрібен блазень, а не сміхун. А тепер, мій хлопчику, повертайся до палацу і лягай спати. Я маю йти.         
Анко (рішуче і разом з тим ніжно). Дозволь мені не спати цієї ночі! Цієї ночі станеться щось надзвичайне.   
Сот. Гаразд, мій сину. Я даю тобі свій дозвіл не спати… (Анко віддаляється.) Будь обережним, Анко! Будь-якої  миті може з’явитися Жовтий птах!..      

Затемнення.

Сцена 4-а

Зіркова ніч. Місячна доріжка прокреслила озеро.
З’являється човен з Гноксом і Обмером.

Обмер (кинувши якір).  Як тихо цієї ночі!
Гнокс (озираючись). Терпіти не можу тиші. Тиша дратує мене.            
Обмер (вказуючи рукою на вогник, що наближається). Здається, нам ні хвилини не доведеться нудьгувати.
Гнокс. Запам’ятовуй усе, що буде говорити Сот; його постійні загадки я не в силах розгадати одразу.      

На кам’яному мосту, котрий уривався у центра озера, з’являються Сот і факельник.

Гнокс (сухо). Королеві Соту моє шанування!      
Сот. Радий вітати вас, вельмишановний Гноксе. Я щиро запечалений загибеллю ваших дітей. Моїй скорботі немає меж.       
Гнокс. Дякую. Адже вам теж зараз нелегко, дорогий Соте. Жовтий птах… це жахливо! (І вже без співчутливих ноток у голосі.) Сподіваюся, ви не будете заперечувати, що він загрожує й моєму королівству?          
Сот. Ця біда не знає меж! Вихопившись з клітки, птах віддалявся, і всі, хто бачив його лет, ; втрачали зір… Вони як діти. Вони зовсім беззахисні. Їм не обійтись без поводирів; як, між іншим, і мені ; я сліпну від сліз…       
Гнокс. Помилка ваша, вельмишановний Соте, і виправляти її ; вам!       
Сот. Але мені одному не під силу це зробити.      
Гнокс. Не знаю, не знаю…

Пауза.

Сот (глянувши на нічне небо). Як багато сьогодні зірок!      
Обмер (Гноксу, тихо). Це якийсь натяк.      
Гнокс. Говоріть, вельмишановний Соте, я вас уважно слухаю.         
Сот. Мої очі і моє серце ведуть мову про різне. Мій розум не в силах їх примирити.      

Гнокс і Обмер перейшли на шепіт.

Обмер. Точно ; говорить загадками.      
Гнокс. Це не піддається розумінню. Він ; хворий.      
Обмер. Він ; старий.      
Гнокс. Він ; навіжений.         
Сот. Вельмишановний Гноксе, дозвольте вас запитати: коли ви, нарешті, побудуєте свою половину мосту? Міст конче нам необхідний.      
Гнокс. Пробачте, вельмишановний Соте, але я не маю можливості що-небудь вам зараз відповісти.    
Сот (з досадою). Так ми губимо час!      
Гнокс. Нічого не вдієш, колего.    
Обмер. Я чую скрип коліс. Це ; Водій Планети.      

Прямісінько по воді, злегка поскрипуючи, котиться велетенське каретне колесо. До колеса прироблено сідельце візничого, на котрому й сидить Водій Планети. А над його головою висить великий ліхтар, що освітлює дорогу колеса. Яскраве світло дає змогу роздивитися візничого. Водій Планети ; справжнісінький велет. Його руда борода, як вогненна змія, тягнеться по озеру; очі захищають срібні дорожні окуляри. а золоті рукавички стискають кришталеве обруччя керма. Одягнутий він у темно-зелений жупан з червоними манжетами і золотими ґудзиками; сині штани заправлені у жовті гостроносі чоботи; на голові велета коричневий пом’ятий циліндр.

Гнокс і Сот (вигукують в одне). Водієві честь!   
Водій Планети (голосом схожим на скрип розсохлого колеса). Вітаю обох королів!
Гнокс. У тебе нездоровий вигляд, Водію.   
Водій Планети. Не подумайте, що я жаліюсь, але з кожним роком мені стає все важче обертати планету. Всесвіт давить на мене, наче ріка на млинове колесо.    
Сот. Ти втомився, Водію?      
Водій Планети. Що б там не було, нас, Водіїв Планет, немає кому замінити. Ми народжуємося і помираємо разом з планетою.

Колесо тим часом продовжує рух.

Будь-яка праця втомлює, і кожен повинен крутити своє колесо. Мільйони років, день у день, я воджу планету Ау її орбітою. І не нарікаю. Це моя робота. Я ; Водій Планети.      
Гнокс. Ти ніколи не скажеш: цієї ночі я бачив дивовижний сон. Ти не знаєш, що таке сон…    
Сот. Адже ніхто з мешканців Ау не може похвалитися тим, що більше, ніж ти, бачив сонячних світанків. Жодному з нас не під силу те, що робиш ти.    
Водій Планети. Хай це вас не турбує. Якщо на планеті пануватимуть мир і спокій, я ще довго обертатиму колесо, будьте певні.   
Гнокс. Біди, як метеоритна сарана, переслідують нас.       
Сот. Що нам робити? Порадь, Водію! Жовтий птах і досі на волі.         
Водій Планети. Я довго думав над тим, як нам його приборкати, і ось що придумав. (Обводить поглядом зоряне небо.) Я непогано знаю Дім Всесвіту. Подивіться на маленьке диво, що ближче за всіх розташувалося до нас. Це ; Біла зірочка, донька Старого Місяця. Тільки вона може стати нам у пригоді, щоб перемогти Жовтого птаха.    
Сот. Але як ми можемо поспілкуватися з нею?       
Водій Планети. Усе дуже просто. Треба бути таким самим чистим і відвертим, як ця зірка.         
Сот (глянувши на Білу зірку, із захопленням). Як вона гарна! Яка ловка! Мій син якось замилувався нею. У нього ніколи не було таких захоплених, сяючих очей. Мені здалося, що ця зірка торкнулася струн його серця.    
Водій Планети. Стривайте. Я ясно чую чиїсь позивні… так, так… десь народилася світлодайна мелодія. Її мотив, прорізаючи темряву, наближається до нас.       
Гнокс (іронічно). Ти маєш надзвичайний слух, Водію! Тільки щодо зірок у мене свій розсуд. Зірки ; це пшоно, розсипане у Всесвіті. Залишається знайти півня, який би склював їхнє настирне ряботиння.    
Водій Планети. Мені більше нічого вам сказати. До наступної зустрічі!      
Гнокс і Сот (одноголосно). До зустрічі, Водію!

Колесо поскрипуючи полишає сцену.

Сот (Гноксу). Ви чули, що сказав Водій Планети про Білу зірку?
Гнокс. Мені немає до цього ніякого діла. І взагалі, мне пора. (Обмеру.) Греби до берега.
Сот. Спокійної ночі, вельмишановний Гноксе!
Гнокс. Спокойної ночі, вельмишановний Соте!
Сот (після паузи). Біла зірка допоможе нам!

Затемнення.

Сцена 5-та

Розкішна зала овальної форми, де на всіх стінах розвішані дзеркала в золотих рамах.
Гнокс і Обмер.

Обмер. То будуй йому міст, то лови разом з ним Жовтого птаха…       
Гнокс. Як, ти кажеш, він висловився?    
Обмер. «Мої очі і моє серце говорять про різне. Мій розум не в силах їх примирити».      
Гнокс. Хіба це можливо пояснити? Ні, це не загадка. Це абсолютна нісенітниця!      
Обмер. Мій королю, дозвольте вам нагадати, що сказав Водій Планети.      
Гнокс. Я пам’ятаю. «Біла зірка допоможе нам…». Ти бачиш її, Обмере?      
Обмер (підходить до вікна). Бачу, мій королю.      
Гнокс. Як ти гадаєш, Обмере, там, під час зустрічі, Сот не помітив моєї цікавості до цієї зірки?    
Обмер. О, ні! Ви грали блискуче! Жоден актор не зіграв би так гарно, як ви.    
Гнокс. Мене не полишає думка: а що коли вона все-таки допоможе нам перемогти Сота?      
Обмер. О! Якби вона тільки погодилась нам допомогти! Ми очистимо планету Ау від Сота і Жовтого птаха. (Пристрасно.) Планета Ау буде належати тільки вам, мій королю! (Набік.) А, можливо, й мені.            
Гнокс. Тільки б вона погодилась нам допомогти!      
Обмер. Головне, що Сот нічого не підозрює.      
Гнокс. Хай він засне. Хай присниться йому дивовижний сон…    
Обмер. Дерево, обсипане перлами!   
Гнокс. Гора золота!      
Обмер. Синій птах! Чим прекраснішим буде сон, тим жахливішим пробудження. Рушай негайно за зіркою і без неї не повертайся!   

 Затемнення. 

Сцена 6-та

Надхмарне небо.
Старий Місяць сидить на пухкій хмарині-кріслі, змруживши вії. 
В цей час на деревину біля палацу злазить Обмер; він міцно хапається за найвищу гілку, ударяє закаблуками чобіт об стовбур. Дерево починає рости, воно все тягнеться й тягнеться вгору, стає все довшим і довшим, аж доки не досягає самого неба…

Старий Місяць (солодко потягнувшись, підводиться, оглядається). Заснув! заснув! Це ж треба! (Раптом.) Де ти, Астро?! (Побачивши Обмера, гнівно.) Стій! Стій!   

Обмер, переслідуваний володарем нічного неба, кидається бігти до рятівного дерева. Дорогою йому до рук потрапляє Блакитна зірка. Не розмірковуючи, він хапає її ; і стрибає на гілку. Старий Місяць пробує ухопити Обмєра, але той уже вдарив закаблуком чобота об стовбур; дерево тієї ж миті починає зменшуватися, доки не стає таким, як було.

Мерзотник! (У відчаї.) Бідна моя голова! Що я наробив! Я ніколи не пробачу собі тієї хвилини, коли так нестямно заснув…

Затемнення.

Сцена 7

Сад короля Сота.
Входить Анко.

Анко. Вона впала… впала десь тут… сиділа на хмарині і раптом… (Кличе.) Зіронько, де ти? Відгукнись, зіронько!…

Яскравий спалах світла.

Вона!

Анко кидається на загадковий поклик променів, але на тому місці, звідки вони линули, він не побачив своєї зірки. Замість неї стояла маленька дівчинка в сріблястім платтячку і з довгим білим хвилястим волоссям.

Хто ти? 
Астра. Зірка.
Анко (зраділо). Біла зірочко… Я знайшов тебе! Знайшов! Це ти! ти! Це не сон! не сон!      
Астра. Будемо знайомитися. Мене звуть Астра. Я одна з тих, хто робить ніч не такою темною й страшною. А ти хто?      
Анко. Я Анко. Принц Анко.      
Астра. Принц! Красиве ім’я.   
Анко. Ти помиляєшся. Принц ; це не ім’я. Мене звуть Анко. А принц… це майбутній король.    
Астра. А хто такий король?      
Анко. Король ; це король. Глава королівства.    

Пауза.

Астра. Чому ти замовк? У тебе красивий голос.      
Анко. Я й зараз не можу повірити у те, що сталося. (Опускає голову, потім знову кидає на Астру запитливий погляд.) Скажи, ти ; яв, чи мені все це сниться?   
Астра. Говори, не мовчи. Там, серед зірок, я чітко чула такий самий голос. Здавалося, сама планета говорила твоїм голосом.    
Анко, Це був я! Я! Ти навіть не уявляєш собі, який я щасливий! Розумієш, у нас вірять, що у кожного мешканця Ау повинна бути своя зірка. Про тих, кому в житті усміхається доля, кажуть: він народився під щасливою зіркою.   
Астра. Щаслива зірка… Що таке щастя?      
Анко. Щастя ; коли здійснюються мрії! Щастя ; це коли тобі легко-легко…    
Астра (підійшовши до принца). Мені передається твоє хвилювання, так багато тепла ти випромінюєш. Дай мені свою руку.      
Анко. А ти не зникнеш, якщо я доторкнуся до тебе?    
Астра. Ні. Не бійся. (З’єднують руки.) Вона дуже тепла, твоя рука. Не кожна зірка випромінює стільки тепла.    
Анко. Ходімо, Астро! Я познайомлю тебе з моїм татом. А потім я покажу тобі Ау ; найпрекраснішу з усіх планет! (Піднесено.) Цю ніч я оголошую ніччю Білої зірки!   

Затемнення.

Сцена 8-а

Тронна зала короля Гнокса.
Гнокс один.
Входить Обмер, у руках він тримає відерце, в якому іскриться сяйним світлом Блакитна зірка.

Гнокс (сердито). Що це?   
Обмер. Це ; зірка…
Гнокс.  Я бачу, що це зірка. Але яка?      
Обмер. Блакитна, ваша величність.      
Гнокс (відчеканюючи кожне слово). А яку зірку наказав принести тобі я?
Обмер. Білу.      
Гнокс. А ти приніс?..
Обмер. Блакитну.      
Гнокс. Що слід чекати від тебе далі, якщо вже зараз ти не виконуєш волі короля?       

Пауза.

Обмер (опустив очі долу і, як учень, котрий намагається довести вчителеві свою старанність і повагу). Я роблю свою роботу чесно.
Гнокс (перейшовши на крик). Де Біла зірочка?!    
Обмер. Прошу вас вислухати мене!      

Гнокс сідає на трон і різким кивком голови дає зрозуміти, що готовий слухати його пояснення.

Обмер. Тільки-но я здерся на небо і наблизився до хмари, на якій сиділа зірка, і вже простягнув було руки, щоб схопити її, як раптом вона скочила з неї і полетіла униз. Жах охопив мене; я геть розгубився, не знаючи, що робити. Аж ось ; я відчув це спиною! ; наді мною зависла тінь Старого Місяця. Я розвернувся, доклавши чималі зусилля, відштовхнув його від себе й чимдуж побіг. Уже біля самого дерева мені й трапилася ця зірка. Я подумав: а що, коли і Блакитна зірка зможе нам допомогти у боротьбі із Сотом? От я й прихопив її із собою.      
Гнокс (трохи помовчавши). Стривай! Це означає, що Біла зірка на Ау! Ти сам сказав ; вона зіскочила з хмарини й полетіла униз. Ти бачив, куди вона впала?   
Обмер. По той бік озера…      

Не змовляючись, вони кидаються до вікна. Та що це! За вікном, наче зітканий з марева, стояв і дивився на них своїми величезними тужними очима Старий Місяць.

Обмер. Він переслідує мене! Я відучу його з’являтися тут… (Кидається до найближчого підсвічника, забувши на якусь мить про Блакитну зірку, а вона, наче пташка, випурхнув з відерця, кружляє залою, ударяється об скло, котре одразу ж розбивається на безліч блакитних скалок, і вилітає на простір.)
Гнокс (кричить на Старого Місяця). Ти вже отримав те, що хотів! Більше у нас нічого немає! Забирайся! Забирайся геть!..      
Обмер (зашторюючи вікно, перейшовши на шепіт). Старий Місяць веде себе зухвало.
Гнокс (також знизивши голос). Отже, нікчемо, спочатку ти невдало полював на одну зірку, тепер другу…    
Обмер. Я знайду її. Я знайду Білу зірку, чого б це мені не коштувало. Не мине й години, як я приведу її до вас, мій королю!      
Гнокс. Сподіваюсь.    

Затемнення.

Сцена 9-та 

Велика світла зала в палаці короля Сота.
Стелю зали підтримують золоті колони, а між ними звисають до самої підлоги гірлянди з квітів. Усі ребра зводів сходяться в середині стелі, і звідти на золотому ланцюгові звисає величезна люстра. Зала розкішно вбрана; вздовж бокових стін вишикувались перламутрові столики і м’які зелені крісла; а в самому кінці її, осяяна променем світла, стоїть кришталева гармоніка.
Анко і Астра.

Астра (озираючись). Що це за різнобарвні живі стрічки?   
Анко. Це ж квіти! Покажи мені, котра з них сподобалася тобі над усе.      
Астра (вказуючи на велику червону троянду). Ось ця…   

Анко зриває квітку й протягує її Астрі.

Астра (притискає троянду до грудей, з ніжністю). Якщо на Ау ростуть такі чарівні квіти ; в усьому Всесвіті не знайдеш планети, красивішої, ніж ваша.      
Сот (вже кілька хвилин спостерігає за дітьми). У нашому роду здавна любили квіти.
Анко (підбігає до короля). А ось і мій татусь! (Cоту.) Тату, ти знаєш хто ця чарівна дівчинка?
Сот. Здогадуюсь. Це ; Біла зірочка. (Астрі.) Тільки-но я побачив вас, одразу ж відчув душевну піднесення, і був би несказанно радий подружитися з вами.      
Астра (ввічливо вклоняється Соту). Я теж. А тут я саме тому, що вже давно мрію дізнатися якомога більше про вашу планету.      
Анко. Цієї ночі, Астро, твоє бажання здійснилося тому, що цього хотів я. У мене такий гарний настрій, що хочеться веселитися, веселитися! (Соту.) І от що я пропоную: а чи не влаштувати нам на честь Астри святковий бал?    
Сот.  Бал? Серед ночі? О, ні-і…    
Анко. Але чому? Свято ; це ж так прекрасно!      
Сот. Не заперечую. Але, сину мій, на все має бути свій час. І якщо наша гостя не проти, ми перенесемо наше свято на завтрашній вечір. А поки що…      
Астра. Перш, ніж зійде сонце, я маю конче повернутися до своїх сестер. Один єдиний, хай навіть найтонший, промінчик Сонця, спалить мене.    
Анко. Є вихід. Удень ми заховаємо тебе від сонячних променів, а увечері…
Астра. Ні, ні, ні! Рано-вранці я обов’язково повинна повернутися на небо.    
Анко. Який жаль! Тату, якщо неможливо влаштувати бал, тоді хоча б заспіваймо для неї улюблену пісеньку нашого блазня.      
Сот. Але ми не співали її з того самого дня…      
Анко. Ми заспіваємо її на честь Астри.      
Сот. Що ж, я згоден.    

Сот підходить до кришталевої гармоніки, Анко бере легкі сріблясті брязкальця, обидва співають:

Кінь співає у садочку,
Як він любить огірочки.
Соловейка заздрість взяла,
Він мерщій наївся сала,
Скочив хутко на теля
І помчав до коваля.
; Ти підкуй мене, ковалю,
Все віддам тобі, що маю.
; Що ж ти маєш?
; Землю й Небо.
; Саме це мені і треба.
Нумо, лапку підставляй.
«Цюк, цюк!» Другу… Прощавай!..
Поскакав наш соловій,
Наче вітер-буревій:
Лісом, гаєм, байраком,
Болотами і садком…
Десь на хмарі заспівав:
; Кінь мене переспівав.
Я коня перескакав!

Всі радісно сміються.
Раптом Астра помічає як за вікном, з глибини ночі на неї дивиться Старий Місяць.

Анко. Що з тобою, Астро? (Зашторює вікно.) Ходімо! Я покажу тобі наш палац!..    
Сот. Стривай, мій сину! Мені треба конче поговорити з Астрою.      
Анко. Але, тату!   
Сот. Утішся! За годину ви знову будете разом.    
Анко. Та як, та що…      
Сот. Яскравосяйна дівчинко, ви наша гостя, але я змушений звернутися до вам з важливим питанням…   
Анко (взявши Астру за руку). Вибач, тільки я не можу чекати ані хвилини. Ніч така коротка. А мені ще так багато треба їй показати!      

Анко и Астра виходять.
Затемнення.

Сцена 10-та

Зелений гай у володінні короля Сота. Входить озираючись Обмер, почувши за сценою шум ; ховається.
Входять  Анко і Астра.

Анко (обходячи навколо невеличкого горбочка). Бачиш, Астро, це ; мурашник. А це (поряд з пагорбом здіймається маленька копія палацу Сота) ; мурашиний палац. Одного дня я побачив тут страшного звіра, волохатого, на коротеньких лапах і з витягнутою головою. Зруйнувавши дощенту мурашник, він заходився поїдати беззахисних мурашок. Шкода, що ти не можеш їх побачити, вони зараз сплять. Прогнавши волохате чудовисько, я побудував для них цей палац. Але жодна мурашка не поселилася в нім. На місці старого мурашника вони побудували новий і продовжують там жити.         
Обмер (позначаючи себе, до Анко). Напевне, їм чимось не сподобалося твоє житло. (До Астри.) Ти ; Біла зірка. Я впізнав тебе за блиском твоїх оченят, котрі бачив напередодні. Ходімо зі мною, я покажу тобі інший мурашник.      
Анко. Не підходь до неї! Як ти посмів з’явитися в нашім королівстві?!      
Обмер (єхидно посміхаючись). Річ у тім, що я відчуваю до зірок особливий інтерес. А інтереси не знають меж. Віддай мені зірку.      
Анко. Забирайся геть! 
Обмер. Ця зірка ; моя.      

Анко кидається під ноги велетню. Обмер піднімає його над головою, аж раптом тричі лунає віддалений громоподібний оклик: «Зупинись!».
Невимовний жах охоплює Обмера. Якась сила змушує його опустити Анко.
На сцені з’являється Віха Минулого.

Віха Минулого (до Обмера). Ти хотів позбавити його життя. Чому? (Не дочекавшись відповіді.) Життя живого належить живому, й ніхто не має права  спокушатися на живе.      
Анко. Мій спасителю, хто ти?    
Віха Минулого. Я ; Віха Минулого. (Перевівши погляд на Астру.) Я бачу поруч з тобою зірку. Так і має бути. Ти і вона ; ви крила одного птаха. (Обмерові.) Чому ти мовчиш? (Обмер намагається заговорити, але йому вдається тільки пробурмотіти щось недоладне.) Заспокойся і послухай, що говорить твоє серце. Ну?      
Обмер (хрипкуватим голосом). Ти оживив пам’ять мого серця. Та я не знаю, що відповісти тобі, старче.         
Анко. Повідай, чим жила планета раніше?      
Віха Минулого. Правдою й брехнею. Відвагою й страхом. Будуючи і руйнуючи. Все як завжди. Я бачив пустелі, перетворені на сади, і бачив сади, перетворені на пустелі.   
Астра (принцу). Про що він говорить? Я нічого не можу зрозуміти.      
Анко. Він говорить про минуле. Він дуже мудрий, цей дідусь.    
Обмер (плаче). Якось я вирубав квітучий садок. Безліч дерев поклав мій меч.      
Віха Минулого. Про що ти думав, зрубуючи красу?   
Обмер. Я думав, що здійснюю подвиг.
Віха Минулого. Ти вважаєш, що був тоді правий?       
Обмер. Я зробив непоправне: винищив сад.    
Віха Минулого. Бажаєш, щоб я відвів тебе до того саду? Не поспішай відповідати. Ти повернешся в той чорний далекий день і побачиш, що дорога, якою ти йдеш, була для тебе не єдиною дорогою.   
Обмер. Я піду за тобою. Я хочу побачити сад, сповнений цвіту і пахощів… якщо це можливо. Я піду за тобою, старче!   
Віха Минулого. Але знай: сюди ти вже не повернешся.    
Обмер. Верни мені квітучий сад! Я піду за тобою. Ти пробудив у мені те, що я так старанно намагався приспати всі ці роки.  (Віддаляється.)    
Віха Минулого. Куди ж ти?    
Обмер. За королівським мечем. Він послугує мені востаннє, він допоможе мені розрубати кайдани Сумного Кола. (Іде.)    
Віха Минулого (Астрі). Чи знаєш ти, що деякі з твоїх сестер відвідували Ау?      
Астра. Знаю.    
Віха Минулого. А чи знаєш ти, що дві з них не повернулися до себе на небо?         
Астра. Ні. Мій татусь не розповідав мені про це. Та й старші сестри нічого мені не говорили.      
Віха Минулого. Кожного разу це ставалося у дні найтяжчих випробувань для Ау, коли, здавалось, уже ніщо не могло врятувати планету від великої біди. Вони залишилися тут назавжди, вертаючи планеті спокій. (Пауза.) По дорозі з Минулого я обігнав велику зграю паперових журавликів. Там, звідки вони летять, дуже холодно. Вони летять сюди…      
Астра (підійшовши до Віхи Минулого, схвилювало). Дайте мені відповідь, де я можу побачити своїх сестер?    
Віха Минулого. Я знаю, що до сходу сонця ти повинна повернутися на небо. Я не смію затримувати вас. Час не жде. (Іде.)   
Астра. (уздогін йому). Але ви не відповіли мені, де я можу побачити своїх сестер?!  (Сумно.) Він не відповів мені.      
Анко. Не біда. Ми самі спробуємо їх знайти. Ходімо швидше! Адже до світанку залишилося дуже мало часу.      

Ідуть.

Затемнення.

Сцена 11-та

Гнокса на балконі свого палацу; він явно стривожений, сновигає туди-сюди, час від часу зупиняючись і вдивляючись у бік озера.
Обмер з’являється несподівано. Не глянувши  на Гнокса, він входить до палацу, і вже за мить виходить, несучи на плечах великий меч, лезо котрого поблискує при світлі зірок. Іде.
Гнокс (здивований, кричить). Обмере! Куди ти?! Стій! Обме-ере!!            

На сцені з’являється Віха Минулого, він крокує  за Обмером. Розмірено постукує його білий посох: тук-тук-тук…

(Гірко.) Він кинув мене… Він узяв мого меча!.. Боягуз!… Негідник! Я сам вирушу на пошуки Білої зірки.

Затемнення.

Сцена 12-та

Лісова галявина. Входить Гнокс і швидко ховається за кущем.
Чути тупіт кінських копит.

Гнокс. Жах! Ці вершники розшукують Білу зірку і, напевне, знайдуть її. Я йшов сюди на дзвінкі дитячі голоси і не міг помилитися… (Знову ховається.)    

Входять Анко і Астра.

Астра. Він дуже добрий, твій тато. Він веселився разом з нами. І я відчуваю, що завинила перед ним. Адже він хотів мене про щось запитати. Дивись, Анко, що це за вогники мерехтять у темряві? Ось, ось… ось іще один… і ще… ще…    
Анко. Ця галявина ; царство нічних світляків! Їх можна побачити тут кожної ночі. Та ледь на сході зажевріє зоря, світлячки стануть невидимими й зникнуть. Коли я вирушаю у нічні прогулянки, то збираю їх у кришталевий кубок, котрий слугує мені замість ліхтаря.    
Астра (озираючи галявину). А мені здається, що це й не світлячки зовсім, а зірочки; наче б то вони злетілися на цю галявину, щоб трохи погратися в траві!   
Анко (звівши голову до неба). По-твоєму виходить, що на небі замість зірок ; світляки? Чарівне перевтілення, як у казці!    
Астра. Сестри, милі мої сестри!
Анко (гучно). Зірки, ви чуєте нас?! Зі-ірки-и-и!!   
 (Падаючи в траву.) Знаєш, я можу годинами лежати в траві, роздивляючись зіркове небо. Лежачи ось так, як зараз, я побачив тебе, Астро. (Астра сідає на травицю поруч із ним.) Прилітай до мене завтра.    
Астра. За законом зірок, кожна з нас може лише один-єдиний раз опуститися на Ау. Скоро я покину тебе, щоб ніколи більше не повертатися сюди.    
Анко. Невже це перша й остання наша зустріч?!    
Астра. Так, Анко.   
Анко. Але я не хочу з тобою розлучатися! О, якби я міг перетворитися на пушинку, на каблучку, на одного з цих маленьких світлячків, ; тоді я подався б з тобою туди! туди! туди! (Підводиться, руки його мимоволі тягнуться угору.)      
Астра. Озирнись, ніч втрачає свою силу!   
Анко. Ноче! Царице снів! Я прошу тебе, не відступай!    

Чути пташиний спів.    

Астра. Що це?   
Анко. Пташки. Вони прокинулись і співають гімн новому дню…      
Астра. Що таке пташки?    
Анко. Пташки… це як квіти… Вони такі ж прекрасні, як троянди. Вони кращі од троянд. Пташки уміють літати й співати…    

Анко і Астра завмирають, слухаючи пташиний спів.

Гнокс (зачаровано, на бік). Зіронько, я бачу тебе зовсім близько. Ти так схожа на мою донечку Вернію. Вона дружила б з тобою, тому що була дуже чуйною і привітною дівчинкою. Зірки, як діти… Донечко!..

Сліпучо-яскравий спалах світла.
Притуливши долоні до обличчя, з криком сповненим болю, Гнокс стрімко біжить до лісу, падає, підводиться й знову біжить.

Анко (з жахом кричить). Жовтий птах! Жовтий птах! Не дивись туди! Змруж очі!!      

Не розуміючи, що відбувається, Астра так і зосталася стояти, дивлячись на світило, що наближалося. І раптом ; диво! ; воно розсипалося розкішним віялом вогняних іскор й згасло, не торкаючись галявини.
Знову стало темно й тихо.
Відкривши очі і переконавшись, що Астра ціла і неушкоджена, Анко кидається до неї.

Анко (радісно). Ти врятувала нас від Жовтого птаха! Ти повернула на Ау спокій!      

Затемнення.

Сцена 13-та

На краю мосту, там, де опівночі стояв король Сот під час зустрічі з Гноксом і Водієм Планети, сидять Анко і Астра.
Анко мовчить, понуривши голову. Астра задумливо дивиться на воду.

Анко  (взявши Астру за руку). Шкода, що тут немає човна, я б покатав тебе водною гладдю.      
Астра (тихо). Мені сумно.      
Анко. Мені теж. (Пауза.) Придумав! Пограймо в таку гру, наче нам весело й легко.      
Астра. А хіба є така гра?
Анко. Напевне, немає.    
Астра. Небо світлішає.      
Анко. Ще трохи, і ми розлучимось… Даю тобі слово принца, що скоро я прилечу до тебе, Астро!    
Астра. Ти відкрив мені красу Ау. Я розкажу про вас зіркам і знаю ; вони ще яскравіше будуть освітлювати вашу путь.         
Анко. Я хочу сказати тобі…    
Астра. Швидше! Перший промінчик уже розрізав небо навпіл!      
Анко. Я хочу сказати…    
Астра (раптом). Троянда! Де моя троянда? Я забула її на галявині…   
Анко. Чекай мене тут! Я принесу квітку!         
Астра (уздогін). Стривай! (Анко зупиняється; якийсь час вони дивляться один на одного.) Тепер біжи! Біжи, Анко! 

Анко зникає. Астра залишається одна.
Все навколо неї починає змінювати свій колір ; спочатку стає сірим, потім блідо-рожевим…

Чому ж я не лечу? Мені зовсім не хочеться відлітати. Я залишусь на Ау, як ті дві зірки, про котрих говорив Віха Минулого. Я буду третьою зіркою, що залишилася тут. Анко сказав: «Щаслива зірка». Він сказав це, коли ми зустрілися. Я ; щаслива зірка. Щаслива зірка! Я зостанусь тут, щоб не розлучатися з тобою, мій принце. Я зостанусь тут, на воді, і буду бачити, як ти пропливаєш повз мене човном. А коли ти будеш засинати, я стану навівати тобі солодкі сни, що будуть нагадувати про нашу зустріч.

Широко розкинувши руки, Астра підстрибує якомога вище, щоб сонячний промінь торкнувся її, після чого плавко і безшумно, наче пір’їна, опускається на озеро, ставши тендітною білою лілією.
За сценою чути голос Анко: «Астро! Я знайшов її! Я знайшов троянду!»

Анко. Де ти, Астро-о-о-о?! (Падає на бруківку і гірко плаче.)

Несподівано біля Анко з’являється Старий Місяць. Глянувши сумно на Анко, на білу лілію, він віддаляється.

Затемнення.



Сцена 14-та

Полуніч. Зустріч королів. За веслами на човні Гнокса сидить плечистий слуга. Сота супроводжує той самий старий факельник.

Гнокс. Я був останнім, хто бачив обидва дива. Зірка обдарувала мене своїм теплом, котре залікувало рани мого серця. А цей зловісний Жовтий птах запустив у мої очі вічну ніч, але освітив мій розум і допоміг мені побачити те, про що я навіть і не здогадувався. Ким я був до цього? Невмілим воїном, вередливим королем ; і все. Тепер же я ; крапля води у гірському потоці.      
Сот. Водій Планети сказав правду. Астра допомогла нам перемогти Жовтого птаха. І я щиро співчуваю, що вона не зробила цього раніше, ніж…       
Гнокс. Вона зробила це вчасно. Адже на галявині був і ваш син. І як знати…      
Сот. Мій хлопчик увесь день проплакав у своїй спальні. А тепер спить, як можуть спати тільки діти.      

За сценою чутно знайомий скрип колеса, і невдовзі з’являється Водій Планети.

Водій Планети. Вітаю тих, хто зустрічає мене.      
Гнокс і Сот (в один голос). Водієві честь!         
Гнокс. Який жаль, що я не бачу тебе, Водію! Але я дуже радий знову чути твій голос.      
Водій Планети. У цьому озері вмістилися всі зірки. І найкрасивіша серед них ; вона, біла лілея. Мало хто знатиме, що жила вона колись у нічному небі серед зірок.    
Гнокс. Пам’ять про неї не повинна вмерти! Я обов’язково добудую цей міст, щоб кожний, хто забажає, міг прийти сюди і побачити зірку.         
Водій Планети (вказуючи рукою на рожеву зірку). А ось іще одне маленьке створіння бажає знайомства з Ау. Що вона хоче нам сказати?      
Сот. Здається, вона плаче.      
Водій Планети. Зірки не знають сліз.      
Гнокс. Зірка ; це серце, що шукає свого володаря.       
Сот. Якби ми навчилися розуміти, що кажуть нам зірки, ми б не зробили стільки помилок.       
Водій Планети. Вона каже, що нашу планету очікує ліпша доля…   

У цю мить поруч з ними прямісінько з води виринає великий Срібний Дзвін і повільно починає підніматися вгору. Той же час задзвонили невидимі дзвони. Таємничий передзвін триває до тих пір, поки Срібний Дзвін не розчиниться в океані ночі. В тиші, що запанувала, прямо над озером кружляють паперові журавлики, плавко опускаючись на воду…

Завіса.