О, цей нетлiнний вишневий сад!

Олександр Виженко

О, ЦЕЙ НЕТЛІННИЙ ВИШНЕВИЙ САД!

«Ось воно - щастя, ось воно крокує, підходить все ближче й ближче, я вже чую його поступ.»
А.П. Чехов «Вишневий сад»

«Я проживаю свій казковий вік,
Садок душі у вирі ароматів.»
Костянтин Бальмонт

ДІЙОВІ ОСОБИ

Єпіходов Семен Пантелеймонович; здається, був колись конторником.
Ранєвська Любов Андріївна, поміщиця.
Аня, її дочка, 18 років.
Варя, її прийомна дочка, 25 років.
Гаєв Леонід Андрійович, брат Ранєвської.
Фірс, старик 88 років.
Сімеонов-Пищик Борис Борисович, поміщик.
Шарлотта Іванівна, дружина Сімеонова-Пищика.
Дуняша, покоївка.
Кардамонов Богдан Іванович, поштовий чиновник.
Фотограф.
Хлопчик.

Дія відбувається в маєтку Л. А. Ранєвської.

----------------------

До підняття завіси чується віддалений звук, що лине з вишини, схожий на сміх дитини. Настає тиша. Потім, то голосніше, то тихіше, ллється чарівна, красива, ніжна музика, наче весняний вітерець грає листям у саду.
Завіса відкривається.

ДІЯ ПЕРША

Перед Різдвом. Вітальня, відділена аркою від зали. Завіси на вікнах, простелені килими. На стінах розвішані картини, розставлені меблі. Горить люстра. На стулках старовинної шафи масляними фарбами, у дусі лубка, зображена картина: по обидва боки світового древа сидять два птаха з жіночими головами; один птах символізує день, другий ніч; крона дерева також поділена на дві половини, на одній місяць і зірки, на другій – ясне сонечко. Поруч убрана новорічна ялинка. Відчувається свіжість, що буває після ремонту.
Варя в чорній сукні з плерезами стоїть, замислившись, біля вікна; Дуняша в рожевій сукні з зеленим поясом розкладає пасьянс; у неї надмірно напудрене лице.   

Варя. Всю ніч була завірюха, снігу насипало ; страх. А сьогодні з ранку світить сонечко. Дерева в саду білі-білі, наче з кришталю. Благоліпство!
Дуняша. Дивно: що не зніму карту – виходить червовий валет. До чого б це?
Варя. Дуняшо, котра година?
Дуняша (дивиться на свій кишеньковий годинник). Друга.
Варя. Скоро мають привезти Фірса. Дорогий, милий наш старчик!
Дуняша. Єпіходов казав: лікарю вдалося зробити диво. Здоров’я Фірса значно покращилось, він навіть пересувається без своєї палички.
Варя. Як все склалося, це ж треба. Нам повернуто маєток. Приїхала мама. З нами Аня. Сон… не інакше, як сон. (Хреститься.) Дивні діла Твої, Господи!
Дуняша (схвильовано). Мені третього дня чиновник із пошти освідчився у коханні.
Варя. Кардамонов?
Дуняша. Він мною зачарований… Він так и каже: «Ви, –  каже, – Євдокіє Федорівно, найблагородніше створіння». Ти помолися за мене Богу, Варю.
Варя (зітхає). Кожної суботи ходжу до всеношної, у свята відвідую ранню обідню, а повертаюся з церкви без того трепету, котрий переживала раніше. Навпаки, так страшно, так гірко раптом стане, ніби пожувала полину.

Пауза.

Відчуваю, життя спливає, а наче й не жила, нічого не зробила в житті, і, що так болюче ріже серце, ; найголовнішого, найкрасивішого в житті не зуміла охопити і зрозуміти.
Дуняша. Тобі гірко, скрутно, Варенько, мила. Я знаю, Єрмолай Олексійович тебе глибоко щиро любив. Просто, не встиг сказати…
Варя (продовжує пригніченим голосом). Учора спостерігала за кішкою Муркою, як вона грається клубком пряжі, і мені чомусь подумалось: вона нічого не знає про Діву Марію, про Ісуса, вона не знає ніякої віри, ніякої філософії, але яка вона щаслива. І мені раптом так закортіло стати кішкою!

Входить Аня; вона в білій сукні з квіткою у волоссі; у неї стомлений вигляд.

Варя. Як мама?
Аня. Лежить, не рухається; обличчя біле, руки жовті, як мертва…
Дуняша (співчутливо). Пані, бідненька! Вже третій день…
Аня (сідає). Годину тому жадібно випила склянку води, і в котре попрохала, щоб в її кімнаті не вимикали світла. (Після паузи.) Я, певно, вип’ю кави. Мамин знайомий пастор привчив мене до кави. П’ю її і вдень, і вночі.
Дуняша. Метеликом. (Іде.)
Варя (сідає поруч з Анею і обіймає її). Душечко моя, золотко, якби ти знала, як я тебе люблю!
Аня. Що мені довелось пережити.
Варя. Уявляю!
Аня. Там, вперше, я подивилася на себе справжніми очима.

Пауза.

Виїхала я на Михайла. У той день випав перший сніг. Приїжджаю до Парижа, а там – спека, сонце пече, ну просто літо тобі й усе.

Пауза.

Мила, добра, хороша моя матуся. Господи, як вона страждала, скільки їй довелося перетерпіти! Свою паризьку квартиру їй прийшлося залишити. Я знайшла її в Клішен-ля-Гарен, у жалюгідній вузенькій кімнаті; грошей у неї – катма… Її француз відходив у страшних муках, а вона доглядала його, як янгол. Якби я сказала мамі про смерть Лопахіна, це б остаточно убило її.

Дуняша входить, подає Ані каву.

Спасибі тобі, Дуняшо. Я так сподівалася на поміч Яші, а він… як сказала мама: «Яшу проковтнула багнюка Монмартра».
Варя. Який негідник!
Дуняша (затуляє обличчя руками). В очах потемніло…
Варя. Ти сядь, Дуняшо.
Дуняша. Кожної неділі з села навідується Яшина матір, годинами сидить у людській і у кожного, хто проходить повз неї, питає: «Яша, синаш мій, повернувся?»
Аня (витирає очі, усміхнено). Ось я і заплакала. Та все ж я хоробра. (Здригається.) Я в паризьких катакомбах була…
Варя (прислухається). Здається ; їдуть.
Дуняша (прислухається). Ні… Собаки б загавкали.
Аня (підводиться, махнувши рукою). Треба струсонутися, скинути з себе все це. (Біжить поривчасто до вікна.) Мені так хороше вдома! Мені хочеться стрибати, розмахувати руками… Як я зраділа, коли побачила наш сад, кучугури білого снігу, блакитне небо… Я навіть ущипнула себе: а раптом це сон! Казкове повернення. Мій сад! Мій дім! Моя кімната! Мої вікна!
Варя (до Ані). Що Петя? Пише?
Аня (хитає незгідливо головою, задумливо). Мій холодний, мій далекий чоловік майбутнього. Він мандрує за своєю зіркою. Либонь, йому поки що не до мене. (Після паузи.) Іноді мені здається, що я люблю його, а іноді… (З усмішкою.) Чомусь зберігаю його калошу. (З іронією.) Реліквія.

Пауза.

Під час прощання на пероні, Петя тримав мене за руки, і все повторював: «Сонечко моє!» Вже рушив поїзд, почав набирати швидкість, а він все стояв, немов скам’янілий. Нарешті, ніжно пригорнув мене, побіг наздоганяти свій вагон, стрибнув на підніжку… тут у нього калоша з ноги й злетіла…
Варя. Він хороший, нещасний чоловік, якого, нажаль, не зрозуміли.
Дуняша. Стривайте, все піде своєю чергою, як раніше. Зима мине швидко, і дасть Бог, наш сад знову розквітне.
Варя. Все своїм ладом, як у людей… по-християнськи. Благоліпство!
Аня (зупинивши свій погляд на шафі). Які чудові, казкові птахи. Все ж Семен дуже тонка, творча натура. У маминій фіалковій кімнаті на каміні він намалював двох голубів, які цілуються. Так мило…
Варя (сердито і насмішкувато). Теж мені – художник. Рембрандт. Узяв і споганив старовинну шафу.
Аня. Єпіходова просто не впізнати. Мову веде чітко, ясно. А яке у нього живе обличчя! Так і світиться весь щастям.
Варя (з іронією). Здоровий, сяє, блищить і пахне! (Іншим тоном.) Зайняв дитячу, заводить свої порядки. Гроші тринькає: на спомин душі Лопахіна дав дворовим двісті рублів! Так не можна!
Дуняша. Кажуть, Єрмолай Олексійович, перед тим, як… переписав на ім’я Єпіходова маєток і два будинки в Харкові, та ще й залишив солідний рахунок у банку.
Аня (Дуняші). Якщо я не помиляюсь, він освідчувався тобі у коханні.
Дуняша (з досадою). Що було, те загуло. З ранку до ночі працює. Йому тепер не до мене.
Аня. Мені Семен якось сказав: «Найперше завдання людини пройти крізь темну ніч душі. Тільки тоді починаєш бачити, розуміти і цінувати світло.»
Варя. Як був диваком, так диваком і залишився.

Пауза.

Узяв кухаря з Полтави, Никанора, і тепер ми кожен день змушені їсти борщ і галушки. (Пауза.) Неподобство.
Аня. Так смачно.
Варя (похмуро). Цей Никанор мене лякає. Здоровань у вишитій сорочці, з кошлатими бровами, з довгими вусами… чуб стирчить... Жах!

З сусідньої кімнати чути голос Любові Андріївни: «Дитятко!»

Аня. Мама кличе. (Біжить.)

За сценою чути гавкіт собак, потім звук дзвіночків і скрип снігу під саньми.

Дуняша. Їдуть! Що ж це зі мною… у жар кинуло.
Варя. Їдуть, насправді, їдуть. Ходімо зустрічати.
Дуняша (дуже схвильована). Я зараз упаду… Ох, упаду!

Варя і Дуняша швидко виходять. Сцена порожня. За сценою чути шум, який буває, коли зустрічають прибулих. Голос Варі: «Зачекалися, вже так хвилювалися…» Голос Дуняші: «У домі тепло, скоро зігрієтесь…»
Через сцену крокує Гаєв, він їздив забирати з лікарні Фірса; одягнутий у тепле пальто з башликом; у правій руці у нього покупки.

Гаєв (бадьоро). Ми ідемо, ми ідемо, ми ідемо. (Наспівує). «Запрягу ль я тройку борзих… Тьомно-каріх лошадєй…»
Аня (у дверях, благально). Дядю!
Гаєв (Ані, напівголосно). Pardon. Природа, обніми мене! (Пригортає до себе Аню, цілує лице, руки). Дитятко моє, янгол мій…
Аня (поправляє Гаєву краватку). Дядю, з яких пір ти почав душитися парфумами?
Гаєв (ігриво). Тонка натура з тонким ароматом духів.
Аня. Бува не до буфету ви заходили?
Гаєв (з усмішкою). Зайшов до буфету купив конфетку. (Робить гримасу.) Ну, Снігуронько, зустрічай дідуся Мороза.

До вітальні, в оточенні Єпіходова, Дуняші та Варі, входить Фірс; він у валянках, у сірій тужурці; його посивілі бакенбарди за кілька місяців перетворилися на сиву бороду. Єпіходов у піджаці і білій жилетці; у руках плед, на поясі в’язка ключів.

Аня (радісно, крізь сльози). Фірсе, милий!
Фірс (цілує Аню в голову). Красуня, матінко…
Гаєв (став у позу, знову заспівав). «І будєшь ти царіцей міра…»
Варя. Бува не замерзли в дорозі?
Єпіходов (потираючи змерзлі руки). Руки померзли. Поки доїхали, кучер разів сім злазив з саней і танцював гопак. А ось Фірса ми уберегли. Застелили сани подушками, ковдрами і килимом…
Варя. Дуняшо, чаю Фірсу, миттю.
Дуняша. Метеликом. (Біжить до самовара, котрий стоїть у залі на святковому столі).
Єпіходов ( до Ані). Як почуває себе Любов Андріївна?
Аня (зітхнула і похитала головою). Сподіваюсь на Різдвяне диво.
Гаєв. Одначе, піду роздягнусь. (Іде до себе через залу, зупиняється, Ані.) З Ярославля прийшла телеграма. Твоя бабуся-графиня дуже хвора. (Іде).
Єпіходов. Фірс.
Фірс. Щось бажаєте?
Єпіходов. Не стій, рідний, сідай у крісло. (Садовить Фірса в старовинне крісло біля вікна, загортає його у плед, кладе під ноги подушечку.) Віднині у тебе в вітальні буде своє крісло. Приходь, коли здумається, сиди, відпочивай. Зиму будеш жити у Карпа, на печі відлежуватися…
Фірс. Еге… Я, значить, буду байдики бити, а без мене тут хто подасть, хто за всім глядітиме?
Єпіходов. Не твої проблеми. Тепер ти – вільний чоловік. Ніяких «щось бажаєте?», забудь про свою ліврею, про високі капелюхи, про білі рукавички, досить, напрацювався за довге життя. Відтепер ти будеш відпочивати, а ми всі будемо тебе доглядати.

Дуняша подає Фірсу чай. Аня сідає на ослінчик поруч з Фірсом.

Аня (гладить Фірсу руку). Фірсе, рідний… Тобі буде добре тут!
Варя. Семен Пантелеймонович –  наш благодійник, і ми зобов’язані за нього Богу молитися цілодобово.
Фірс. Спасибі Семену, не дав мені старчику з білим світом розпрощатися.
Аня. Семене, ви обіцяли розповісти, як все було.
Єпіходов. Власне кажучи, чому б і не розповісти? Ніколи не забуду того дня, коли Єрмолай Олексійович найняв мене доглядачем маєтку. Скільки всього прийшлося мені у той день пережити! (Дуняша весь цей час не зводить з нього очей.) Усе почалося в саду… Коли я вдарив сокирою по дереву, ; тієї ж миті відчув страшенний удар по голові, немов би невидимий охоронець саду встромив свого вогняного списа мені в тім’я. Я знову вдарив по дереву, і знову мене струсонув удар. Я навіть не знав, що так нестерпно може боліти голова. Кинувши сокиру, я подався на кухню, щоб випити води. Але й там на мене чекало нещастя. Явно, у кухлі було щось таке, від чого я захрип, а згодом, коли всі роз’їхались, і зовсім став задихатися. Шукаючи порятунку, я згадав, що в домі є аптечка. Заходжу до зали – глядь! ; на дивані лежить Фірс.
Варя. Святі угодники!
Аня. Жах який!..
Єпіходв. Забувши про свої біди, я переніс Фірса на підводу, і мерщій до міста, в лікарню…

Пауза.

Фірс. Все ж не дав мені Господь померти. Здавалася, силечок вже немає зовсім. Ан ні. Душа моя зі мною.
Єпіходов (дивиться на годинник). Пора приймати пігулки. (Подає Фірсу ліки). Пора, пора…
Фірс (бере пігулки і запиває чаєм). А де ж це пані?
Дуняша. Відпочивають.
Фірс (радісно). Пані моя приїхала! (Плаче від радості.) Дав Пан-Бог ще раз зустрітися. Радість…
Єпіходов  (дістає  з  кишені хустку, подає Фірсу).  Навіщо ж плакати? Ну й слава Богу... Плакати не треба. (Вибирає ключ, під звук дзвіночка відмикає старовинну шафу, ховає в одній із шухлядок револьвер.)
Варя. Навіщо ви носите з собою зброю?
Єпіходов. Вовки, Варваро Михайлівно, вовки.

Входить Гаєв, він у гарному настрої.

Гаєв. Дивуюсь, як наш Фірс став схожим на відуна! У нього такий вигляд, немов би він оберігач якоїсь таємниці.
Фірс. Я знаю тільки одне: у цьому світі є сила, котра дарує і відбирає, мале робить великим,  велике ; малим…
Варя. Благоліпство! Наш Фірс перестав бубоніти і добре чує.
Фірс. Що?
Варя. Кажу, сьогодні впіймала двох мишок.
Фірс. Миші ; ніщо. (Бубонить.)
Гаєв. Вірогідно Фірс дійсно-таки досяг щось дуже важливе. Я прикладаю зусиль, щоб зрозуміти дане життя, але – на жаль! – кожного разу невдало. Життя мені бачиться якимись клаптиками, котрі я ніяк не можу скласти докупи.
Єпіходов. Вельмишановний Леоніде Андрійовичу, запевняю вас: життя не треба розуміти, життя треба прожити. Життя абсолютно алогічне. Воно набагато глибше, ніж логіка. Нас навчили несуттєвим речам – ось чому в світі люди ходять з серйозними кам’яними обличчями. Вони – великі логіки! Вони і не здогадуються, що життя – це грандіозний абсурд. Життя, воно поза логікою.

Пауза.

Якщо ви намагаєтесь чіплятися за логіку, то ви не помітите масу всього, що є найціннішим для людини. Ви не стрінете любов, радість, Бога, свободу… Ви не матимете всього того, що робить життя прекрасним, що додає життю краси і дивовижності. Логіка ; це мур, а не місток. Розуміння стається, але не через голову, воно розквітає завдяки серцю – не через логіку, а через любов.
Гаєв (наспівує). «Нє любіть – погубіть значіт жизнь молодую».
Єпіходов. Так, так! Я сидів у гнізді своїх нещасть, боячись навіть помислити, що людині дано літати. Це тривало донедавна, поки, в одну мить! – невидимий птах блаженства не висмикнув мене з гнізда моїх страждань... О, як це солодко! Я раптом відчув, що лечу!

Пауза.

Головне – не прозівати момент, коли життя відкриває нові двері.
Гаєв (присвиснув). Та ви мудрець, Семене Пантелеймоновичу! Ви мудрий майже, як Соломон. Тільки мені здається, що Соломон зробив велику помилку, попросивши у Бога мудрості. (Робить гримасу.) Втім, я можу і помилятись.   
Аня (живо). Це дивовижно!
Варя. Що?
Єпіходов. Так, звичайно.
Гаєв. За мудрість варто випити.
Варя (повчально). Дядечку, слід попостувати.
Гаєв. Варенько, добрі діла треба робити; без добрих справ і піст не врятує. І не забувайте, мої дорогі, сьогодні свято, та ще й яке. Не гріх, не гріх… (Дістає зі свого піджака пляшку і дві чарки, ставить на стіл; Єпіходову.) Це коньяк. Номер нуль-нуль. Коньяк надзвичайний. Ну, за мудрість. (П’ють з Єпіходовим.)
Аня. Дядю, дай льодяника.
Гаєв (цілує Аню в щічку). Брильянт душі моєї, з льодяниками покінчено. Тепер я – поглинач мармеладу. (Відкриває коробочку з мармеладом. Аня і Дуняша пригощаються; Єпіходову.) По другій? (П’ють; закусюючи лимоном.) Доречно нагадати, мої справи у банку йдуть вгору. Золотий жетон і триста нагородних – ось як оцінив мою роботу директор банку. А з нового року мені почнуть платити не шість, а сім тисяч на рік! Ось вам моя філософія: поволі, але впевнено – і тільки вперед, до наміченої мети.
Єпіходов. Прекрасна філософія. Це нагадало мені історію про равлика і горобця. Запитав горобець равлика: «Навіщо ти повзеш на вишню, там немає вишень.» – «Коли я туди дістанусь, вони там будуть», – сказав равлик.
Гаєв (радісно). Чудова історія. За це слід випити.
Єпіходов. Не заперечую.

П’ють.

Гаєв. Хочеться напитись до райських видінь.
Єпіходов. Равлик у дорозі.
Варя. Дядечку, досить.
Гаєв (тихо наспівує). «Поймьошь лі ти души моєй волнєньє…» (Вихилив ще одну чарку.) Між іншим, мені лікар сказав: якщо, каже, твоя натура витримує – пий із задоволенням і ні за що не хвилюйся.
Фірс. Фітюлька.

Варя, тупнувши ногою, іде.

Гаєв. Піду до сестри і скажу їй, як я її люблю. Мої слова зігріють Любу і допоможуть скоріше піднестися духом.
Аня. Мама спить, дядю. Ви краще жовтого у середину… дуплетом. (Іде.)
Гаєв (з гіркотою). Я невиправний, це очевидно. (Підходить до шафи; тихо, немов декламуючи.) Світове Древо! Тільки сліпий пройде повз це дерево, не замилувавшись його силою і красою. Своїми коренями воно глибоко вросло в землю, а розкішною кроною своєю тягнеться до небес, щоб зв’язати геть усе: день і ніч, тривке і вічне, пісню і тишу… Вже тисячі віків воно дарує нам свої плоди – животворящий дух, об’єднуючий живі істоти… (Відходить від шафи…)

Пауза.

Я намагаюся не старіти, на скільки це тільки можливо, але, відверто кажучи, я не боюсь ні старості, ні смерті, а життя люблю всією душею і у всіх проявах: і в радості, і в горі, і здоровий, і хворий… Старим себе ще не відчуваю, але осінню попахує все дужче й дужче. (Пауза.) Ось вам і філософія на закуску! Суєта, мій друг, суєта… (Хоче ще щось сказати, але робить змах рукою і йде ліворуч).

Дуняша весь час порається коло накритого столу; тепер, коли Єпіходов залишився один, вона підійшла до нього.
Дуняша (збуджено). Я всі ці дні думала про вас.
Єпіходов. Дуняшо, після поговоримо.
Дуняша. Я з таким хвилюванням чекала на вас сьогодні.
Єпіходов. Тут люди.
Дуняша. Фірс задрімав. (Пауза.) Ви, Семене Пантелеймоновичу, не хочете мене бачити… (Зітхає.) Ви ж казали мені про свою любов. (Поривчасто обіймає його.)
Єпиходов. Авдотіє Федорівно, треба себе пам’ятати. Мої почуття до вас – братні.
Дуняша (у відчаї). Ви не вмієте кохати!

Пауза.

Єпіходов. Можливо, я один із небагатьох, хто знає, що таке любов.

Чути гавкіт собак, лунають дзвіночки.

До нас, здається, гості.

Шум за сценою. Входять: Варя, Сімеонов-Пищик; він у чумарці з товстого сукна й шароварах; Шарлотта Іванівна, у штанях, у валянках, довга чоловіча сорочка навипуск, волосся з прямим пробором, зачесані за вуха.

Пищик. Мир цьому дому, і тим, хто у домі!
Шарлотта. А господарям здоров’я й достатку!
Єпіходов. Дуняшо, чаю гостям. (Міцно тисне руку Пищику.) З Новим роком, з Різдвом Христовим!
Пищик. Навзаєм, мій друг! Навзаєм! Заради такого діла, припускаю, можна й поцілуватися!..

Цілуються.

У вас так смачно пахне, що просто – жах! І я навіть знаю чим: смаженою жирненькою індичкою.
Варя. Як доїхали?
Шарлотта. Замерзла, як льодяна бурулька.
Пищик. Трійка коней неслася швидко. Дерева шуміли гучно, лячно, і, головне, нічого не видно. Ніби летіли кудись у провалля. І ось ми тут. (Помічає Фірса.) Наш дідок іще живий. Це ж треба!
Єпіходов. Вибачте, Шарлотто Іванівно, я не встиг ще поздоровкатися з вами. (Цілує її руку.)
Шарлотта. Ти, Єпіходов, дуже розумний і дуже благородний; тебе повинні шалено любити жінки. (Обіймає і цілує його.)
Дуняша. Ой!..
Варя. Що таке?
Дуняша. Руку окропом обпекла… (Дує на руку.)
Варя. Піди скоріше, качиним жиром змаж.

Дуняша вибігає.

Шарлотта (оглядається, наспівує). «Віють вітри, віють буйні…» (Сміється.) У хохлів тикви називаються кабаками, а кабаки ; шинками.
Єпіходов (Пищику). Щаслива жінка – як це красиво!
Пищик (Єпіходову). Запевняю вас, це не жінка – петарда! (Озирається.)  Давненько не був у вас… дорогі мої…
Варя (біля вікна). Сніг пішов… білий, лапатий…
Шарлотта (сідає на диван, Пищику). Каплюша, присядь.
Гаєв (ступаючи до зали, піднесено). «Год новий радостно встрєчаєм в собраньї іскрєнніх друзєй!..»
Пищик (подаючи йому руку). Здрастуйте, Леоніде Андрійовичу!

Тричі цілуються.

Гаєв. Борисе Борисовичу! Оце так сюрприз! (Цілує у Шарлотти руку.) Вельми радий бачити вас у доброму здоров’ї. (Відкриває коробочку з мармеладом.) Мармелад. Пригощайтеся.
Шарлотта. Дякую за люб’язність.
Пищик. З превеликим, так би мовити, задоволенням.
Гаєв. Чорт забирай! (Б’є себе по лобі.) Оце так пам’ять!
Пищик. Що?
Гаєв. А він, ти поглянь на нього, й мовчить. Одружився й мовчить! Я забув, а вони мовчать.
Варя. І я забула… З шлюбом законним! Дай Боже!
Єпіходов. Щоб вам за коханням жити було ніколи!
Гаєв. Живіть у злагоді, милі мої! Диво створив, Борисе Борисовичу! Я від вас такого важливого й відважного вчинку ніяк не чекав! Як скоро і як швидко! Ну хто, скажіть мені на милість, міг чекати від вас такої єресі?
Пищик. А що? І скоро і швидко! (Зайшовся сміхом.) Я сам не чекав від себе такої єресі. Вмить, батечку мій, склеїлося діло. Закохався й одружився!
Гаєв. Ну й як? Як життя-буття?
Пищик. Я Шарлотті з Євангелія: «Нехай боїться дружина чоловіка свого». А вона мені у відповідь: «Нехай будуть двоє в плоть єдину». Так і живемо.
Гаєв. Розумно. А я ось… живу архімандритом. Да-с.
Шарлотта. Мені Каплюша японський масаж робить.
Гаєв (здивовано, явно передражнюючи Пищика). «Це ж треба!»
Пищик. Дочка моя, Дариночка… передає вам уклін…
Гаєв. Спасибі.
Пищик. Даринка по білету двісті тисяч виграла!
Гаєв. Що ви кажете!
Пищик. Тому ніколи не варто втрачати надію. Ось думаю, вже все пропало, загинув, аж зирк, – залізниця по моїй землі пройшла, і мені заплатили. Англійці глину знайшли, – знов копійка. Там, дивись, ще щось припаде. (Сідає поруч з Шарлоттою, бере її за руку.) Я тепер лише у моєї благовірної в боргу. Тому, що сімейне життя є борг, гроші слід берегти, копійка руб береже. Бути бідним, нічого не складати легше, ніж бути багатим.
Гаєв. Гроші, як горілка, роблять чоловіка диваком.
Одначе… Ходімо, та вип’ємо… Ех, друзі… (Обіймає їх обох разом, наспівує) «Вип’єм чарку, вип’єм другу!..» Ех!
Шарлотта. Фі! Пригостіть краще даму мармеладом.

Пищик і Гаєв переходять до столу.

Гаєв. Нехай ми будемо старими, але не станемо відмовлятися від того, що втішає наші душі. (Наливає по чарці.) Семене Пантелеймоновичу, ви з нами? Забув. Равлик у дорозі. (Цокаються.) Ну, щоб у нас і у вас все було гаразд!
Фірс. Ех ви… фітюльки!
Шарлотта. Каплюша, багато не їж.
Гаєв. Нашому брату-диваку кінець настав, гаплик. Ідеалізм тепер не в моді. Тепер панує руб, і якщо хочеш, щоб не спихнули з дороги, то розпластайся перед рублем і благоговій. Та я не можу. Занадто гидко!
Пищик. Вельмиповажний, великодостойний, Леоніде Андрійовичу, ви так схожі на ідеаліста, як я на індика.
Гаєв. О, як ви мене мало знаєте!
Варя (Єпіходову). На столі цукор сірого кольору. Слід було б поміняти.
Єпіходов (простягає Варі ключі). Варю, поміняйте, будь ласка.
Варя. Згодиться і сірий. (Відходить.)
Пищик. О Господи! О, Боже мій! Боже мій! Які пахощі!

Входить Дуняша.

Варя. Як рука?
Дуняша. До весілля заживе.
Єпіходов (біля ялинки). Ба! Кому це тут під ялинкою дідусь Мороз подарунок залишив?
Гаєв. Кого?
Єпіходов (руками і тулубом робить рухи, ніби грає на більярді). Кий. Бува не вам? Жовтого в середину!

Гаєв дістає з-під ялинки більярдний кий.

Гаєв (розглядає кий). Я, Семене, не граю на більярді… або колись грав, а тепер усе забув. Да-с. (Кладе кий знову під ялинку). Спасибі дідусю Морозу, але мені він ні до чого. Я тепер з Фірсом буду грати у шахи. Правда, Фірсе?
Фірс. Вже зігрівся, але від чаю не відмовлюся.

Єпіходов іде до самовара.

Єпіходов. Шарлотто Іванівно, покажіть фокус!
Шарлотта (бере з колін Фірса плед, робить з нього ляльку схожу на немовля в пелюшках; загадково усміхається). Скоро я покажу мій найкращий фокус! Моє дитятко, баю, бай…

Чути як плаче дитина: «Агу, агу!..»

Мій хороший, мій любий хлопчик. А-а-а-а!.. А-а-а!..

«Агу!.. агу!..»

(Обережно кладе ляльку на диван). Спи, маленький, гарненький мій синку!
Пищик. Моя Шарлотточка й гіпнозом володіє! (Гаєву.) Ви вірите в гіпноз?
Гаєв. Скоріш ні. Але маю зізнатися, що в природі є багато таємничого і незрозумілого.
Шарлотта. Зараз я буду всіх присипляти. Всі сідать.

За допомогою «чаклунських» пасів руками Шарлотті без зайвих труднощів удається по черзі приспати Дуняшу, Варю, Фірса, Гаєва і Пищика; при цьому вона повторює як магічне заклинання: «Заснулі – проснулі!.. Заснулі – проснулі!..»

Всі сміються.

Пищик (хропе, але за мить прокидається).  Це ж треба!
Шарлотта (дає команду). Схрестили пальці рук! Ein, zwei, drei, liebe, sieben, mein! Розщепити не можемо! Ein, zwei, drei!.. Розщепили!

Загальний сміх.
(Утворює коло, до якого заводить Варю, Дуняшу і Гаєва). Я плескать в долонь, і ви застрибать як зайчики! (Плескає в долоні).

Варя, Дуняша і Гаєв стрибають як зайці.

Черговим сплеском у долоні Шарлотта повертає реципієнтів у звичний стан.
Всі аплодують.

Єпіходов (аплодуючи). Браво, Шарлотто!..
Гаєв (аплодуючи). Пані гіпонотизершо, браво!..
 
Захоплені сеансом гіпнозу присутні не одразу помічають появу Любові Андріївни й Ані. Любов Андріївна бліда, з пом’ятою зачіскою; одягнута в красиву сіру сукню з високими рукавами, дуже затягнута в талії.

Гаєв (розгублено). Сестро…
Варя (розгублено). Мамо…
Любов Андріївна (стомленим голосом). J’ai casse;e mon vienne, ridicule, blue lamp, e parceque je suis desolez. Je me la rapelle depuis quatre anns. { Я розбила свою старовинну кумедну блакитну лампу, і мені шкода Ії. З чотирьох років я Ії пам’ятаю. (франц.) }
Аня. Мама дуже жалкує, що розбила свою старовинну блакитну лампу.

Аня відступає трохи убік, щоб не завадити зустрічі.

Гаєв (підходить до сестри). Які дрібниці! (Обіймає.)
Варя (підходить). Це на щастя, мамуню! (Обіймає.)
Любов Андріївна (цілує брата, Варю, потом знову брата). Хороші мої…

Якийсь час стоять у обіймах.

Гаєв (зніяковіло). Годі, годі, Любо.
Фірс (плаче від радості). Пані моя приїхала!..
Любов Андріївна (іде до Фірса, як людина в лісі на гучний голос шукача). Фірсе! Рідний… (Стає навколішки перед Фірсом і кладе голову на його руки.)

Пауза.

Ніби янголи співають.
Фірс (витирає їй хустиною сльози). Бідна, хороша, чиста душа… Настраждались… (Пауза.) Нічого… відпочинемо…
Любов Андріївна (іде до вікна, спозирає сад). О, цей нетлінний вишневий сад!
Єпіходов (підходить до Ранєвської, палко цілує їй руку). Він – ваш, він знову ваш! А це… (Дістає з бокової кишені конверт.) У нім золотий ключик і лист, котрі я клятвено обіцяв вам передати.

Любов Андріївна бере конверт, обіймає Єпіходова і тихо плаче.

Гаєв. Сад повернуто, як це не дивно. Жодної вишні не зрубали.
Варя. Господь допоміг.
Любов Андріївна (оглядає вітальню). Як у нас гарно! Як просторо, скільки повітря!
Аня. Все вернулося на круги своя, мамо. Я тобі говорила – пам’ятаєш? – що ти повернешся скоро, скоро…
Гаєв (весело). Насправді, тепер все добре. Скільки ж ми перестраждали! Здавалося, вже втратили назавжди і цей дім, і наш чарівний сад… аж ось…

Пауза.

Єпіходов (протягує Варі конверт). Варваро Михайлівно, у мене є лист і для вас. А ще ось це… хрестик, освячений у Єрусалимі.
Варя (трепетно бере з його рук конверт і хрестик). Спасибі.

Пауза.

Пищик. Немає того злого, щоб не вийшло на добре!

Любов Андріївна дивиться на нього з великою мірою  здивування.

Здрастуйте, вельмишановна! (Підходить до Ранєвської, цілує їй одну руку, потім другу.) Ви все така ж, незмінно чарівна.
Шарлотта (робить реверанс). Навіть покращали…
Любов Андріївна. Merci. Я посиджу… (Сідає.) Втомилась.
Шарлотта. Ми з чоловіком вельми раді… вельми…
Пищик. Донечка моя, Даринка… вам кланяється… (Б’є себе долонею по лобі.) Даринка по білету двісті тисяч виграла! Це ж треба!..
Любов Андріївна. Щаслива.
Пищик (обмацує кишені, занепокоєно). Білет пропав! Загубив білет! (Крізь сльози.) Де білет?
Шарлотта. Alt genug und doch nicht klug. {Довго жив, а розуму не нажив (Німець.)}  Каплюша, ти віддав його мені. Забув?
Пищик (радісно). Що ж це зі мною? Випало з голови. Ух… Аж спотів.
Любов Андріївна. Ви щаслива людина. Я навіть заздрю вам.
Пищик. Це ж чому, наймиліша?
Любов Андріївна. Попри все, ви не втратили уміння дивуватися. Ви як дитя…
Пищик (важко дихає). Я тілом незграбний, а ось душею…
Гаєв. Ти знаєш, Любо, наша тітонька-графиня дуже хвора.
Аня. Мамо, може, приймеш зараз пігулки?
Любов Андріївна (незгодливо хитає головою). Ганночко, dites que l'on nous donne du the. {Скажи, щоб дали нам чаю (франц.).}
Аня. Дуняшо, мама просить чаю.
Фірс. Може кави? Ось я заварю… (Хоче піднятися.)
Любов Андріївна. Славний старчик. Добрий старчик. Ніякої кави, тільки чай. (Цілує Фірса.)  Ти піди краще до кухні та попроси, щоб тебе нагодували.
Єпіходов (бере плед, прикриває Фірсу ноги). Не треба до кухні. Скоро всі сядемо за святковий стіл.

Дуняша подає Любові Андріївні чай.

Любов Андріївна. Спасибі, Дуняшо. Чому у тебе таке кисле лице? Захворіла?

Дуняша, нічого не відповівши, відходить.

(Варі.) Ти почала сутулитися, Варю.
Варя. Важка наша праця.
Любов Андріївна. Ти пішла від Рагуліних?
Варя. Як бачиш, мамочко.
Любов Андріївна. Як вони?
Варя. Краще не питай. Хазяїн грубий. Хазяйка скупа… (Ніби відмахується рукою.) Ну їх…
Любов Андріївна (Ані). Радість моя! Славна моя! Іди, я тебе поцілую. (Цілує палко дочку.) Я переживаю за твою освіту.
Аня. Нічого, мамо. Час ще є. Підготуюсь, а восени знову піду вчитися.
Гаєв (Ані). Янголе мій, як же я хотів бачити тебе лікарем.
Аня. Ти ж знаєш, дядю, що для цього треба скласти іспит із латинської мови. І до того ж у мене непоборна відраза до трупів.
Пищик. Я вам більше скажу. Снилося мені на Миколая, буцімто я побував на Цейлоні, і ніби місцевий раджа подарував мені слона, навіть двох слонів. Це ж треба!
Шарлотта. Мій муж ревнивий, як Отелло.

Пауза.

Варя (побачивши на голові Фірса хусточку з вузлами по кутках; так роблять, коли бажають уберегти голову від пекучого сонця). Що з тобою, Фірсе?
Фірс (з усмішкою). А хіба що?
Варя. Навіщо ти нав’язав вузлів на хустині?
Фірс. Це не вузли.
Варя. А що? що?
Фірс. Це фітюльки.

Чути дзвін церковних дзвонів.

Варя. У церкві дзвонять. Починається заметіль. Знову завиє в комині. Дім занесе снігом.

Пауза.

Любов Андріївна (закурює папіроску). Розкажіть мені про нього…
Варя. Мамонько, не час…
Любов Андріївна (строго). Я бажаю слухати.

Пауза.

Пищик. Як я чув… Єрмолай Олексійович… у номері готелю… наказав принести самовар, і… несподівано для всіх… у своїй білій жилетці і жовтих черевиках… стрибнув з даху…
Гаєв (зітхнув і похитав головою). Нещасна молода людина. Скільки треба спершу передумати, перестраждати, щоб нарешті відважитись відібрати у себе життя… молоде життя.
Варя. Кожному своє. Все у Божій волі.
Любов Андріївна (нервово гасить папіроску). Але чому, чому?!..
Єпіходов. Помирати треба з відповіддю. А він подався у безмежжя з запитанням. (Пауза.) Весь цей час, впритул до рокового дня, я тісно спілкувався з Єрмолаєм Олексійовичем, і як я розумію… його не задовольнили зароблені капітали; він не отримав того, на що сподівався; не зібрав необхідних запасів для того путі, який відкривався перед ним.
Пищик. Пом’яни, Господи, душу раба твого Єрмолая, вічная пам’ять.
Варя (хреститься). Пом’яни, Господи!
Гаєв (підходить до сестри). Не плач. Не треба плакати. (Плаче.) Не треба.
Любов Андріївна. Мене охоплює жах, коли я споглядаю минуле, – чим я жила, і як я могла так жити. Я забула, що значить спокій, радість й інші приємні речі. З першого дня у Парижі почалися муки, облуда, переховування… Я була у такому стані, що без жартів думала накласти на себе руки. Останні місяці я думала, що втрачу розум.

Пауза.

Як же мені хотілося знову повернутися додому! Дурненька, їхала в котрий раз туди і думала, що все піде якось по-новому, що він… (Пауза.) У Парижі, здається, я не жила, а падала в сон або все віддалялась, віддалялась кудись безупинно, безповоротно, як повітряна куля. 
Аня (обіймає матір). Мамо! Мила, добра, хороша моя мамо, моя прекрасна, не плач. Всі ми любимо тебе, і всі бажаємо тобі добра і щастя. У променях нашої любові твоє серце відігріється, а в твоїй душі назавжди знайде притулок радість. Наш сад обов’язково розквітне. Ти мені віриш, мамо?

Єпіходов і Дуняша ідуть.

Пищик. Найдобріша, найпрекрасніша Любове Андріївно, кожний із нас долає стезю помилок, несправедливості… Нещастя гартують душу…
Гаєв. Так, так, так. Ми, здається, посміхнулися.  Пам’ятаєш, у Лермонтова: «Я схороніл навєк билоє, і нєт о будущєм забот…»  Давай з тобою у цей чарівний новорічний вечір, як на  свіжозораній межі між був і буду, забудемо минуле, не станемо думати про прийдешнє. Явилась зірка Ісуса і світло любові пролилося на всіх нас!

Єпіходов і Дуняша котять на пересувному столику святковий семиповерховий пиріг.

Шарлотта. Яке диво!
Пищик. Справжня Вавилонська вежа! Це ж треба!
Гаєв. Ато!
Єпіходов. Друзі, ласкаво просимо! (Разом із Дуняшею.) Святковий пиріг!
Гаєв. Панове, друзі, чи це не привид… Е! Панове, давайте вип’ємо!

Всі ідуть до столу.

Пищик. Ікра, балик, сьомга… Це ж треба!
Гаєв. По стопочці, за свято. (Розливає шампанське у келихи.) Ласкаво прошу!

Фірсу подають келих с шампанським.

Фірс. Давно не пив шампанського. Ех, молоде-зелене!
Гаєв. Як це приємно – чи не так, панове? – випити шампанського й під кураж споглядати самого себе?
Любов Андріївна. Мій чоловік помер від шампанського. І другий мій мужчина помер від шампанського. Для мене шампанське стало символом смерті. А я хочу жити, жити!
Єпіходов. Тоді дозвольте, дорога Любове Андріївно, запропонувати вам солодкої вишневої наливки.
Любов Андріївна. Від наливки не відмовлюсь.
Єпіходов. Я купив Ії в одної україночки на вокзалі. До речі, вона живе у сусідньому селі, Пан-Іванівці. Тільки-но зійде сніг, обов’язково поїду до неї. Вона обіцяла мені розказати як треба правильно вишню сушити, мочити, маринувати, як робити духмяне вишневе варення… Облиште сумніви, ваш вишневий сад буде щасливим, багатим, розкішним.
Пищик. П’ю за здоров’я хазяйки!
Гаєв. Сестро! Дай Боже, щоб тобі завжди було тепло й світло на душі, нехай ніколи тобі не буде ані страшно, ані боляче, ані сумно!
Любов Андріївна. Яка смачна!
Аня. Мамо, коли ти посміхаєшся, ти випромінюєш сяйво і здаєшся надзвичайно красивою. Будь здорова, мамо!
Варя. Благоліпство!
Любов Андріївна. Семене, скажіть тост.
Єпіходов. Власне кажучи, чому б і не сказати. Цей вірш, мов пісня моєї душі. Ввесь світ – мій сад, птахи співають мої пісні, вітер – моє дихання. Я люблю кожну квітку, що провіщає весну, і кожен лист, розфарбований осінню. Хай завжди панують щасливі перетворення, і хай сухе листя опаде!
Пищик. Як сказав. Це ж треба!
Шарлотта. Прекрасний тост!
Гаєв. Чудесно!

Ранєвська обіймає і цілує Єпіходова.
У цей час за вікном чути звуки дзвіночків, деркотіння черкавок, дитячі голоси, сміх.

Єпіходов. Це колядники.

Голос за вікном: «Благословіть колядувати!»

Єпіходов (біля вікна). Колядуйте.

Голос за вікном: «Кому колядувати: господарю чи господині?»

Єпіходов. Господині.

Чутно як хор дитячих голосів співає українську колядку:

«Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця,
А без меду не така,
Дайте, тітко, п’ятака.
А п’ятак не такий,
Дайте, тітко, золотий!..»

Єпіходов (виймає з кишені гаманець і дає його Варі). Варю, дайте дітям по рублю.
Варя. Вистачить і по двогривенному.
Єпіходов. Я вас дуже прошу. Так треба.

Варя бере гаманець, іде.
За вікном чути її голос: «Нате вам, діти, по рублю!»
Дитячі голоси:
«Спасибі!»
«Бувайте здорові, з Ісусом Христом, з Ісусом Христом, та святим Різдвом!»
Голос Варі: «Дай, Боже!..»

Шарлотта (Ранєвській). Усі називають мене «мадам Пищик», і я все ніяк не можу звикнути.
Любов Андріївна. Це же так чудесно, моя мила. (Пригортає до себе й цілує Аню.) Золотко моє, ти смієшся, твої оченята виграють, як два алмази. Ти задоволена? Дуже?
Аня. Невимовно, мамо!
Фірс. Диво пані!

Входить Варя, вертає Єпіходову гаманець.

Гаєв (Пищику). Мені раптом так захотілося в Москву: піти до «Слов’янського базару», з’їсти стерляді і випити пляшку вина. Колись я випивав пляшку шампанського й не п’янів, потім пив коньяк і теж не п’янів.
Пищик (бере під руку Гаєва, напівголосно). Брате і друже! Я вам більше скажу. Вже місяць, як я ношу в кишені чорнильний горіх. Перший засіб від геморою, запевняю вас.
Гаєв. Хто б міг подумати!
Любов Андріївна (підходить до рампи; після деяких роздумів). Невже я повернулася додому? Не вірю!..

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Декорація та сама, що і в першій дії, лише прибрані новорічні атрибути. Аня сидить у кріслі біля вікна і читає книгу; вона у новій рожевій сукні, у волоссі червона стрічка.
Єпіходов входить справа; на ньому довгий чорний сюртук, ситцеві штани і високі яскраві чоботи.

Єпіходов. Я полюбляю розтоплювати печі, слухати як потріскують дрова. (Пауза.) Градус морозу, дує вітерець, вогко… та все ж весна недалеко.
Аня. Ще вчора бушувала буря. Сад ревів дико, жахливо…

Через вітальню дріботить Фірс.

Фірс. Останній день Масляної. Всі по-святковому вбрані, веселяться, співають пісні і просять один у одного пробачення. «Пробач мені!» – Хай Бог пробачає!» Ех, молоде-зелене!
Аня. Фірсе, рідний, скажи Дуняші, хай зготує для мене каву.
Фірс. Скажу, скажу.
Єпіходов. Лікар поїхав?
Фірс. Поїхали-с. Дивак диваком! Даю гроші, а він не бере. Кажу: «Антоне Павловичу, шановний, навіщо так чиниш? За що хліб купуватимеш?» Сміється й усе. (Іде.)
Аня (задумливо). Мама півночі простояла біля вікна. Щось відсторонене було в її погляді, немовби вона не чує. (Пауза.) Потім пожалілась на біль у серці і попрохала краплі конвалії… (Пауза.) Я боюся за неї. Треба показати її лікарю.
Єпіходов. Любов Андріївну не відпускають страхи. Вірніше, вона ніяк не бажає з ними розстатися.

Пауза.

Як я її розумію. Не так давно і я сидів на каруселі власних страхів, печалі і постійно скаржився на долю. Я навіть пам’ятаю день, коли почалися всі мої нещастя. У дитинстві був у мене в саду куточок, де я сам, своїми руками, насаджав квіти. І вони хороше там росли. Якось я прийшов, щоб їх полити, дивлюсь – клумба розрита, квіти поламані і лежить на їхніх понівечених стеблах наша свиня, – величезна свиня Ада. А день був ясний, і безжалісне сонце, дозволю собі так висловитись, з особливим старанням і зневагою освітлювало загибель і руїну частини мого серця.

Пауза.

Так я ріс, а разом зі мною росли і міцнішали мої страждання. Та тільки мене ніколи не полишало відчуття, що я зможу скинути з душі ненависний тягар, і поєднатися у танку з буттям. Аж ось, на Здвиження, в єдину мить зі мною раптом сталася дивна трансформація, ніби велетенська хвиля світла влилася у мене! Я начебто прокинувся! И перше, що я побачив, – це світ без нудьги. І тепер радість постійно перебуває в моєму серці.
Аня. Невірогідно!
Єпіходов. Мій тато був дияконом, дід – священиком, прадід дияконом. І весь рід Єпіходових, може бути, з часів прийняття на Русі християнства, належав до духовенства. Ось тільки я ; ні. Але я ніколи й не думав, що прийду до усвідомлення духовного путі не інакше, як через віру в щасливе життя.
Аня. Як гарно ви говорите!
Єпіходов. Петя Трофімов якось розмірковував про горду людину і ставив її на вищу сходинку п’єдесталу людства. Без сумніву, Петя і себе співставляє з гордою людиною. Але чи є від цього користь душі? Він весь напічканий догмами, ілюзорними міркуваннями. Гордий чоловік – як граніт, як гіпопотам! У ньому мало справжнього життя, він не гнучкий, не текучий… занадто серйозний. Єдине, в чому я можу погодитися з Петром, це в тому, що нам необхідно над сили допомагати тим, хто шукає істину…
Аня. Мене хвилює одне питання. Петя якось сказав, що для того, щоб почати жити тут і зараз, треба спочатку спокутувати гріхи минулого, покінчити з минулим, а спокутувати його можна виключно стражданням. Ви з ним згодні?
Єпіходов. Абсолютно не згоден! Минуле не може пригноблювати і порушувати наш спокій. Минуле… Ми повинні жити в світлі, нести світло, ось і все. Для цього людині потрібно одне – вислизнути із залежності від минулого подібно до того, як це робить змія, яка вислизає із своєї старої шкіри. І для цього у кожного з нас є все необхідне. Важливо лише бути у стані готовності, відважитися і сказати собі: щастя – це добро, а страждання – гріх.
Аня. Семене, ви добра, шляхетна, розумна людина! Чому мені інколи хотілося вам сказати багато-багато, але я чомусь мовчала. Я вам так зобов’язана! Ви не можете навіть уявити собі, як багато ви зробили для мене, для нас… Мій хороший Семене! Суть у тому, що для мене ви тепер найближча, найрідніша людина.

Пауза; чути далекі звуки веселощів; хор жіночих голосів:

Котилися вози з гори, кататися будуть,
Любилися чорні очі, любитися будуть!

Аня. На кухні жінки влаштували собі бенкет.
Єпіходов. Масляну святкують.

Входить Дуняша з кавником і варить каву; за нею до вітальні входить Фірс.

Дуняша (клопочеться біля кавника). Матір Яші знову прийшла… сидить у людській.
Єпіходов. Піду, скажу Никанору, хай він і її гречаниками пригостить. (Іде.)
Фірс (п’є сельтерську воду). Хороше як, бува я не в царстві небеснім?
Дуняша. Кава готова.
Аня. Спасибі тобі, Дуняшо. А це що?
Дуняша. Телеграма. Тобі, сонечко. (Пауза.) Сьогодні, заради свята, хотіла причепити брошку у вигляді бджілки, ну, пам’ятаєш, котру ти мені подарувала…
Аня. І що?
Дуняша. Зламалась булавка.
Аня. Не засмучуйся, Дуняшо. Візьми що-небудь інше… у моїй шкатулці.
Дуняша. Мила моя!  (Сміється і цілує її.)

За дверима чути незадоволений голос Варі: «Яке неподобство!»

Варя (заходячи до вітальні). Не маєток, а заїжджий двір!
Єпіходов (ідучи за нею). Навіщо ви сердитесь, Варю?
Варя. А ви, Семене, немов би не розумієте?
Єпіходов. Не розумію.
Варя. На що ви перетворили стару людську?
Єпіходов. На що?
Варя. Там постійно якісь дивакуваті люди: миршаві діди, жебрачки, прочани… Все йдуть і йдуть! А ви їм – підставляй кишеню! – гроші, хліб, старий одяг…
Єпіходов. Чому б не допомогти нужденному, якщо є чим?
Варя (іронічно). Явили божеську милість благочинники наші! (Іншим тоном.) Зарубайте собі на носі: це не той дім, де роздають дармовий хліб.
Єпіходов. Ти ба! (Сміється.) Ви занадто завзяті, Варю.
Варя. Поводитесь, як хлопчисько, як бездарний штукар… хвалько… Хто вам дозволив роздарувати дітям прислуги наші іграшки? Я хотіла сказати… ті, котрими ми з Анею гралися в дитинстві.
Єпіходов. Варваро Михайлівно… Варю, адже у вас любляче, ніжне серце, навіщо ви удаєте з себе черствосерду?
Варя. Ви неввічлива, нестерпна людина! Ви взагалі полюбляєте робити те, чого я не люблю. Двадцять два нещастя!

Незручна мовчанка.

Єпіходов. Усе, що ви сказали, не ображає мене. Я готовий прийняти зневагу цілого світу, але я не готовий бути неповажним до самого себе. (Пауза.) Ви, Варю, прагнете, щоб всі були такими тихенькими, зручненькими, пристойненькими, але так не буває! (Пауза.) Ви хазяйка в цьому домі. Хай буде все по-вашому. Якщо бажаєте, я віддам вам ключі.
Варя. Віддайте. (Ще наполегливіше.) Давайте, давайте!

Єпіходов знімає з пояса ключі, віддає їй.

Варя. Якби у вас було хоч трішечки віри…
Аня. Варю, так не можна.
Єпіходов. Я знаю свою фортуну. Віра… (Бере гітару.) Ось моя віра. Моя гітара.
Дуняша (насмішкувато). Це мандоліна, а не гітара. (Дивиться у дзеркальце і пудриться.)
Єпіходов. Для людини, яка співає про любов, це гітара. (Грає на гітарі і бадьоро співає.)

«Што мнє до шумного свєта,
Што мнє друзья і врагі.
Било би сердце согрєто
Жаром взаімной любві!»

Варя. Комедіант! (Іде.)
Дуняша. Таке відчуття, що моє серце б’ється по всьому тілу. (У сильному хвилюванні іде.)

Пауза.

Аня. Ярославська бабуся скоро помре. Треба їхати. Я так не хочу… Одначе, піду збиратися. (Обіймає поривчасто Єпіходова й вибігає в сусідні двері.)

Фірс (підморгнувши оком і похитавши головою). Попав під роздачу.
Епиходов. Попав.
Фірс. «Пробач!» – «Хай Бог пробачає!» (Пауза.) Я тебе, Семене, вважав звичайнісіньким фітюлькою, а, бачиш, як помилявся.
Єпіходов. До речі, Фірсе, усе хотів тебе запитати. Раніше ти частенько говорив «недотьопа», а зараз – «фітюлька».
Фірс. Яка різниця?
Епиходов. Дійсно, ніякої.
Фірс. Ото ж бо й воно.

Чути, як до будинку під’їхала трійка з дзвіночками.

Фірс. Господарі приїхали. Пані…

Входять Любов Андріївна і Гаєв.

Гаєв (наспівує). «Ех, жить будєм, гулять будєм, а смєрть прідьот – помірать будєм!..»
Любов Андріївна (наспівує лезгинку; Фірсу). Здрастуй, мій старенький! Як себе почуваєш?
Фірс. Здоров’я моє іде на поправку, входить пудами, а не злотниками.
Гаєв (важко зітхнув). Фуф! У мене трохи голова паморочиться. (Сідає.) Втомився. (Виймає з кишені коробку з мармеладом, жує.) Життя потрібно смакувати, щоб панська струна дзвеніла.
Любов Андріївна (сідає). Я весь цей тиждень відчуваю жахливу втому, мене не покидає бажання лежати і не рухатися. (Пауза.) Мені у рожевій кімнаті погано спиться.
Єпіходов. Якщо ваша ласка, я звільню для вас дитячу?
Любов Андріївна. А де тоді будете мешкати ви?
Єпіходов. Та хоч би й в лазні. А настане тепло – перейду жити у сад. Курінь, свіже повітря… (Пауза.) Дорога Любове Андріївно, нам слід завершити справу.
Гаєв (позіхає). Кого?
Єпіходов. Я маю обов’язок виконати бажання покійного і перевести маєток на ваше ім’я. Вам слід лише дотриматися формальності і вступити у свої права.
Любов Андріївна (з докором). Невже це треба робити сьогодні, Семене?
Епиходов. А коли? Я уже третій місяць нагадую вам про це.
Любов Андріївна. Ви наче сердитесь?
Єпіходов. Зовсім ні.
Любов Андріївна. Сядьте біля мене. (Єпіходов сідає.) Скажіть, це правда, що Єрмолай Олексійович сказав: «Я її боржник до Страшного суду!»?
Єпіходов. Так і сказав. Ще він сказав: «Поверни Любові Андріївні сад. Я люблю її більше, ніж рідну. Бережи її. Живить мирно.» – слово в слово.
Любов Андріївна (закурює). Ви палите?
Єпіходов. Ні.
Любов Андріївна. Якщо почнете, я навчу вас робити «собачу ніжку».
Гаєв (зітхнувши). У мене страшенно лізе волосся, так лізе, що, боронь Боже, через тиждень буду лисим дідом… Постарів, запрацювався, став вульгарним, притупилися всі почуття. Каша у мене в душі і в голові.
Любов Андріївна (нервово гасить папиросу). Треба менше пити, Льоню! И взагалі, що це в тебе за звичка така – спочатку закусювати, а вже потім пити?
Гаєв (зніяковіло). Сестро, пробач, Христа ради, сам не радий. Так, я дурандас! (Сміється.) Занадто ікра була смачною… й млинці. Смакота. (Сміється.)
Любов Андріївна. Я теж не краща. Ні з того, ні з сього почала розповідати офіціанту про Париж. (Пауза.) Скажи, навіщо ви мене примусили грати «в тьотки»? Я знаюся на картах, як ведмідь на зорях, і наді мною кепкували. Взагалі з мене глузують. (Пауза.) Можливо, я дуже легковажна, фривольна?
Єпіходов. Любове Андріївно, вам не варто хвилюватися про фривольність. Інколи навіть прекрасно бути фривольним. Навіть у фривольності, легковажності є своя краса и розкіш. Я сприймаю життя в усіх його відтінках, у всіх вимірах: від фривольності до щирості.
Любов Андріївна. Семене, я завжди знала, що ви добрий, благородний, розумний чоловік. До того ж, ви все хороше і до тонкощів розумієте і відчуваєте, немовби наскрізь бачите. Ви молодий, як літо у червні. Ваше життя попереду. Вам необхідно одружитися з розумною, гідною дівчиною, котра була б гарною господинею, помічницею.  (Пауза.) Моя Аня чарівна, розумна і порядна дівчина… І якби між вами виникла взаємність… я охоче віддала б за вас Аню, клянусь вам. Ніби десь музика. (Прислуховується.)

За вікнами чути милозвучну пісню:

«Куплю тобі хатку та ще й сіножатку,
І ставок, і млинок, і вишневенький садок.»

Де це співають?
Гаєв. У саду, має бути.
Любов Андріївна. Які дзвінкі, сердечні голоси!
Гаєв. Я раптом подумав, Любо, навіщо нам стільки землі? Залишити собі ділянку вздовж річки, частину саду, – решту продати, а гроші покласти в банк під відсотки.
Любов Андріївна (різко). Льоню, твоя справа – мовчати, думати, але мовчати! (Зітхнувши.) Laide comme une chenille!* (*французьке прислів’я: «Гидкий, як гусінь».)
Гаєв Досить, досить, Любо. (Подивившись на годинник.) Зараз прийму касторки, умиюся холодною водою – і буду як той огірочок. Даси мені, Фірсе, переодягтись?
Фірс (докірливо). Леоніде Андрійовичу, Бога ви не боїтесь! Ішли б краще спати.
Гаєв. Як ти мені набрид, брате. Ось візьму і викуплю у пристава Петруху Косого назад, а тебе у жовтий дім відвезу. (Іде до себе через залу, наспівує.) «Голова ти моя удалая, долго ль буду тєбя я носіть…»
Фірс (іде за ним). І що мені з вами робити!

З вітальні доноситься гуркіт, ніби хтось упав.

Любов Андріївна (перелякано). Що там таке?

Забігає Дуняша.

Дуняша (сміючись). Леонід Андрійович зачепились ногою за мостину й упали! Дуже смішно. (Біжить.)
Любов Андріївна. Який дивак цей Льоня... (Сідає.) Дайте води.

Єпіходов дає їй напитися, сідає поруч.

Яка я слабка людина! Як багато життя дає, і як ми повз все проходимо! (Судорожно тисне Єпіходову руку.) Ви розумна людина, зрозумієте. Вночі довго не могла заснути, усе якісь похмурі думки лізли в голову. Так, у сутолоці, живеш, і ніби все як слід – і раптом усе з надзвичайною ясністю вимальовується, вся недоладність життя. Життя! Чому ми живемо не так, як могли б?! (Підносить до очей хустку й плаче.) Де ж справжнє життя, Семене? Живеш так, що ні собі, ні людям. Ніякого задоволення ні від чого. Щасливі люди, які роблять свою маленьку справу і задоволені, і вірять у те, що роблять. Я себе почуваю такою нікчемною, такою слабкою і безсилою у житті. І вічне відчуття, ніби я ще нічого не зробила в житті, зовсім не жила. Це тому, що в молодості я скніла, займалася марнотратством, – не бачила, не розуміла і не відчувала життя. І тепер я на роздоріжжі. Я зовсім не знаю, що мені треба робити. (Витирає сльози.) Мені в Парижі було сиро, холодно, чужо! Без моїх дівчаток я зовсім почувала себе забутою і відкинутою! Здавалось, віддала б півжиття за те, щоб опинитися тут, хоч годинку посидіти в саду, у куточку на лавці, зовсім тихо, і відпочити гарненько, і взагалі уявити собі, що цієї поїздки до Парижа не існувало, що я ніколи не виїжджала з Росії і що взагалі всі і все залишилось по-старому. (Рвучко піднімається і ходить у сильному схвилюванні.) А сьогодні… сьогодні мене тягне кудись, до Москви, до Петербурга – все одно куди, на простір, у світ, подихати столичним повітрям і подивитись на себе справжніми очима. Очевидно я відірвана від ґрунту, я люблю шум і не чую його, одним словом – я переживаю тепер стан пересадженого дерева, котре знаходиться у роздумі: прийнятися йому або почати засихати? (Сміється, закривши обличчя.) Смійтесь наді мною, я дурненька… В мені відбувається метушня, боротьба. Мені хочеться вийти з всього цього людиною.
Єпіходов. Незрівнянна, дивовижна жінка! Вам нелегко, я знаю. Вам важко від того, що ви несете в собі тягар минулого! З такою ношею, куди б не занесла вас доля, ви не знайдете спочинку для душі.
Любов Андріївна. Спасіть мене, підкажіть як мені забути все минуле?! Вірте, вірте мені, благаю вас! Я люблю правдиве, чисте життя, а гріх мені бридкий. (Після   паузи.) От тільки доля без кінця підштовхує мене до нього…
Єпіходов. Любове Андріївно, зрозумійте, не доля підштовхує вас до гріха, а набуті вами звички!  Доля тут ні до чого. Власне кажучи, у людини немає долі – хоча протягом тисячоліть нам твердять про те, що у нас є доля. У людини немає долі. У собак є, у корів є, у ослів є. Вони рухаються за визначеними рейками. Кожний осел на протязі мільйонів років жив одним і тим самим шаблонним життям, але не людина. Дев’яносто дев’ять відсотків наших проблем створено як наслідок того, що нас відхиляє від правильного путі, що нас направляє на путь, не призначений для нас. Це прекрасний і таємничий путь, котрий є в житті, він не робить нас схожими на поїзд, що рухається рейками. Залізниця не має вибору, вона не може рухатися туди, куди їй подобається. Рейки закріплені; хтось інший визначає їхній напрямок. Ці рейки – доля; поїзд просто рухається відповідно до чийогось наказу. (Пауза.) Людина душі складається з волі. Вона, тільки вона може вибирати, варто мені захотіти. Я можу вибрати страждання, я можу вибрати блаженство.
Любов Андріївна. Ви добрий, добрий… тисячу разів! Я навіть почервоніла.
Єпіходов. Головне – довіритись Буттю і знати, що Воно дало тобі життя, і значить, ти тут не зайвий. (Пауза.) Три чверті свого життя я, руська людина, провів як серед японців і китайців. Все плаче, ридає  в мені, а наді мною насміхаються, сам я сміюсь від душі, а на мене дивляться похмуро і кажуть із переконанням, як гоголівський городничий: «Чему смейошся? Над собой смейошся!», і я постійно бував то запальним, то абсолютно розгубленим, сиротою, який остаточно втратив зв’язок із душею. Не поясню чому, але часто замість риби пхали мені в руку холодну змію і замість хліба – каменюку. Віра покинула мене! Був щасливий, був нещасний, бував збагачений працею, бував нуждарем, ображали мене, дошкуляли тяжко, часом страждав я нестерпно… вірили, не вірили і не розуміли, і,  мені так здавалось, – явись мені сама істина, заговори зі мною, – так я б і тій не повірив… Словом, до останньої крихти надії я був збитий з пантелику. І раптом, серед японців і китайців – спалах світла, а потім океан радості затопив мою душу – точнісінько у живій воді скупався!
Любов Андріївна. Спасибі вам, мила, хороша, прекрасна людино! Ви – як ангел, якого послали нам самі Небеса.
Єпіходов. Я люблю вас добру, розумну, милосердну...  і все я роблю для вас, для ваших доньок, для Фірса, вашого брата…
Любов Андріївна. Господи, зроби так, щоб мені було хороше тут!

Входить Гаєв; на ньому бухарський халат і феска з китицею; під пахвою тримає шахову дошку. За ним дріботить Фірс. Вони сідають за стіл у залі, розкладають на дошці фігури. Тиша. Чути тільки, як тихенько наспівує Гаєв. Раптом пролунав звук – тривожний і протяжний, точно з-під землі, звук чимось нагадуючи полегшене зітхання.

Гаєв. Що це?
Любов Андріївна (стривожено). Що це було?

Пауза.

Фірс. У печі гуде.
Любов Андріївна (здригається). Страшно чомусь.

Пауза.

Фірс. Чого боятися? Так гуде, неначе там живе єство і зітхає воно: «А-ах, бо-о-о-же-мій!». Так вогонь сердиться.
Гаєв. Мої білі.  (Наспівує.) «Тірлі-тірлі-солдатірлі…». Зараз ми вам в’язаночок та пасток понаставимо, слониками потопчемо. Будьте ласкаві, звольте зробити хід.  (Серйозно.) Яку  я  цікаву штучку прочитав у "Руському кур’єрі", панове! Виявляється, Адам був першим садівником на землі. Як вам таке? (Пауза.) Якби я вмів писати,  то неодмінно писав би для газет. По-перше, гроші за це дають, а по-друге,  у нас чомусь прийнято писак вважати дуже  розумними.

Входить Варя; вона в сірому пальті й чорній хустці, через плече торба.

Варя (кладе на стіл в’язку ключів, Єпіходову). Ваші ключі. (Підходить до Фірса, цілує його.)
Гаєв. Куди ти зібралася, Варю?
Варя. Світ великий, ще не знаю. (Іде до кімнати Ані.)
Любов Андріївна. Що з нею?
Єпіходов. Варвара Михайлівна, вочевидь, вирішила нас покинути.
Любов Андріївна (розгублено). Чому? Навіщо? Куди?

Варя вертається, за нею до вітальні входить Аня.

Любов Андріївна (різко підводячись і тремтячи всім тілом). Варенько, що з тобою, мила? Перехрестись!
Варя. Мамонько, припиніть все це. Благаю! Якби ти знала, що зі мною діється! Мені тяжко тут… з вами! Я тут нікому не потрібна. Ні любові, ні ласки навколо мене, я так жити не можу.
Любов Андріївна (нервово, поривчасто). Це все дурниці! Мила, добра моя, ти ж розумничка, подумай сама: як тобі може бути погано серед тих, хто любить тебе?
Варя. Матусю, вислухай мене! Благаю тебе, поміркуй і зрозумій! Спробуй втямити, наскільки дріб’язкове і принизливе наше життя. (Після паузи.) Я так себе почуваю, наче мене перепилюють тупою пилкою. Ходять зубці її прямо по серцю, і серце стискається, стогне, рветься.

Варя іде до виходу, але раптом зупиняється, переходить до вікна.
Любов Андріївна опустилася на стілець, стиснулася вся і гірко плаче.

Любов Андріївна. Мій біль … печаль моя…

Аня підходить до матері і стає перед нею навколішки.

Аня (погладжує матері руку). Рідна моя… хороша моя…
Фірс. Хай тебе збереже Цариця Небесна!

До вітальні забігає Дуняша, бліда, налякана.

Дуняша. Там… матір Яші… під ворітьми…

Завіса


ДІЯ ТРЕТЯ

Сонячний травневий ранок. Вишневий сад у маєтку Ранєвської потопає в цвіту. Садові лави, стільці, столики. Чути віддалений радісний дзвін церковних дзвонів, що проголошують Великдень.
На одній з лавиць сидять Любов Андріївна і Аня; обидві вони у білих сукнях і білих капелюхах. Недалеко від їхньої лавиці стоять качелі.
За столиком сидить Гаєв, тихо бубонить і зосереджено роздивляється фігури на шаховій дошці. Він у теплому пальті з піднятим комірцем, у калошах; у нього за спиною, на бильці стільця висить велика парасолька.

Любов Андріївна. Ось і настав день святого Христового воскресіння.
Аня. Я очам своїм не вірю. Ще зовсім недавно був сніг і холод, а тепер безперестанку співають пташки… сонце яскраво світить. Як велично цвітуть вишні! Яке усе біле й свіже! Тут я відчуваю невимовне блаженство. Я знову люблю наш сад.
Гаєв. А ми вам – варіант дракона в дебюті.
Любов Андріївна. Тут гарно, тільки… відчуваю: потрібні зміни. Що хочеш роби зі мною, але не можу я без міської суєти, не можу! В Ярославль хочу. (Озираючись, напівголосно.) Продамо садибу Леоніда і під осінь всі разом переїдемо на Волгу.
Гаєв. Пропоную розмін.
Аня. Учора в поїзді мені було дуже погано, щось дивне: біль у животі, нудота, серцебиття і майже безсвідомий стан. Зі мною цього не було ніколи. Я дуже перелякалась, почала рвати на собі кофту, взагалі не знала що робити, впала і не мала сил піднятися, ноги і руки не слухались, вся в холоднім поту і взагалі незрозуміло.
Любов Андріївна. Гришо, синаш… (Сміється від радості.) Це він.
Аня. Господь з вами, мамо.
Любов Андріївна. Нікого немає, мені здалося. Гардину хитнув вітерець.
Гаєв (з досадою). Запізніла рокіровка. Король під шахом!
Любов Андріївна (з відтінком докору). Старий Шут Іванович Балалайкін!
Гаєв. Кого?
Любов Андріївна. Кажу: весна на дворі, Льоню. А ти вирядився, як взимку.
Гаєв. Замерз, сестричко. По всьому по мені мороз, по всім кісточкам.
Любов Андріївна. Голова і борода у тебе розкудлані. Слід би поголитися, чи що.
Гаєв. Боже мій, чому мені так тяжко! В голові у мене дзвенять тридцять шість дзвонів, а груди хриплять, як не мащений віз. Апетит – гірше нікуди. П’ю мишак (ще ; арсен). Нещодавно у сусідній садибі повісився візничий. Ходив я дивитися на нього. Висить і показує публіці язика, мовби – що? Я ось утік від вас, а ви нумо! Поживіть-поборсайтеся!

Пауза.

(Зітхнувши.) Нелегко жити на цьому світі. Людині постійно загрожує якась втрата: то прагнуть відібрати у тебе маєток, то захворіє хто-небудь з ближніх і боїшся, щоб він не помер, – і так щодня.

Пауза.

Я розумію, людина не може бути все життя здоровою і веселою, на неї завжди очікують втрати, вона не може вберегтися від смерті. Хай ти хоч сам Олександр Македонський – і треба бути до всього готовим і до всього ставитися як до неминучого необхідного, як це не сумно.
Любов Андріївна (іронічно). Чому ти не муха? Поміж мухами з своїми мірками ти був би найрозумнішою мухою!
Гаєв. Я з жахом відчуваю, як звужується моє життя. Куди не ткнусь – одні стіни.

Далеко в саду пастух грає на сопілці.

Любов Андріївна. Льоню, ти невиправний! На дворі весна, Пасха, а ти… Досить скніти, стогнати й співати Лазаря.
Гаєв. Ох, старий хрін, старий хрін!
Любов Андріївна. Все, що ти говориш – справжнісінька нісенітниця. Постав собі клізму мужності і стань вищим за всі дрібниці. Я вже давно перестала займатися кисляйством. І у мене правило: не видивлятися прийдешнє. Я заборонила собі думати про старість і смерть. Що має бути, того не минути.
Гаєв. Я такий старий, що від мене навіть, здається, псиною пахне, а ти, сестро, все ще молода.
Любов Андріївна (Ані). У тебе на очах сльози… Що ти, дівчинко? (Обіймає її.)
Аня. Це так, мамо. Нічого.
Любов Андріївна (дивиться в лорнетку на доньку). Мене не обдуриш. Я ж бачу, що ти гориш, як в лихоманці. Ти закохана… Хочеш – виходь за Семена, у нім сама свіжість, витонченість, людяність. Він тебе любить, боготворить!
Аня. О, Господи, як мені знати! Якщо він мовчить.
Любов Андріївна. Він соромиться, думає, що ти відмовиш йому. Адже ти, як-не-як, графиня.
Аня. Він нічого не сказав мені. Душа і серце його все ще утаємнені від мене, але чому я відчуваю себе такою щасливою?

Спираючись на ціпок, входить Фірс; він у білих штанях, у білому фраку, при метелику.

Аня (біжить йому назустріч, обіймає, цілує). Фірсе, дорогий, поздоровляю!
Любов Андріївна (обіймає і цілує Фірса). З днем народження, мій старчику!
Гаєв. Молодця,Фірсе!
Любов Андріївна. Скільки ж тобі років?
Фірс (сідає, з усмішкою). Саме так, два кренделя.
Любов Андріївна. Це як?
Фірс. Вісімдесят вісім рочків.
Аня. Як ти себе почуваєш?
Фірс. Почуваюся добре. Кожного ранку п’ю по дві склянки молока. Лікар порадив. Ще поживу, дасть Бог. Мені на Миколая сон був: наче я помер і попав на небо. А там сивобородий старик з ключами питає мене: «Як звать-величать?» «Фірс Миколайович» – відповідаю. Він подивився в якусь цидулку з сургучевою печаткою, та й каже: «Тобі, Фірсе Миколайовичу, ще рано. Поживи ще між людей.» Тут я й прокинувся.

Голос Єпіходова весело, збуджено: «Ау!..»

Любов Андріївна (задумливо). Єпіходов іде…
Аня (задумливо). Єпіходов іде…

Входить Єпіходов; в одній руці у нього вудлище, в другій відро. Він у білій манишці, у білій краватці, у фраку, у циліндрі і в білих рукавичках.

Єпіходов (Фірсу). Фірсе, рідний, я тобі раків наловив. А ввечері – чекай на сюрприз.
Любов Андріївна (з подивом). Ви були на рибалці у такому вигляді?
Єпіходов (говорить весело, бадьоро). Для мене рибалка – священнодійство. Тим більше – сьогодні свято. Два свята. (Обіймає Фірса.) Душа радіє. Все живе, все рухається… Скрізь життя! Ми так довго над сили трималися за свої нещастя, але якщо є вибір, навіщо вибирати важке? Чому не вибрати танок, пісню, і йти через сади, що буяють цвітом? Немає ніякої необхідності йти через пустелю, в якій нічого не росте. Ви зі мною згодні, Аню?
Аня (у захваті). Так, так!
Єпіходов. Нещодавно посадив кілька кущів бузку. Карпо називає цю рослину рай-дерево. І я без роздумів готовий сказати: якщо на землі є рай, то це неодмінно – наш сад!
Гаєв. Він живий і «гарцює».
Єпіходов. Дайте час. Якщо все піде так як треба, то вже восени наш маєток дасть тисячу, а то й дві тисячі рублів прибутку. (Ранєвській.) Любове Андріївно, пам’ятаєте я вам розповідав про жінку з Пан-Іванівки?
Любов Андріївна. Щось пригадую.
Єпіходов. Я був у Пан-Іванівці і переписав з її вуст засоби обробки вишні. Дасть Бог, повеземо продавати нашу вишню в Харків і навіть у Москву.
Фірс. У народі кажуть: «Купи сад, вернеш гроші назад».
Єпіходов. У цьому селі мені показали могилу філософа Григорія Сковороди. Він прожив довге, щасливе життя, а на могильному камені звелів викарбувати слова: «Світ ловив мене, та не спіймав». Дивовижно! І я сказав собі: буду намагатися жити так, щоб нікому навіть в голову не прийшла думка мене ловити. (Після паузи.) Моя святая святих – це людське тіло, здоров’я, розум, талант, натхнення, любов і абсолютна воля, воля від сили й облуди, у чім би останні не визначались.
 
Десь відсторонь  чути спів:

«Ой вишенька, черешенька, верхом кучерява,
Дівчинонька козаченька та й причарована.
Рости, рости, вишенько, бо ти зелененька,
Гуляй, гуляй, дівчинонько, поки молоденька.»

Любов Андріївна. Чуєте, співають? (Прислуховується.) Гарно як! (Єпіходову.) Я вас люблю, як рідного. (Обіймає Семена, цілує його в чоло.) Ви наші двадцять два щастя! (Поцілувавши доньку.) Піду пройдуся.
Гаєв. Давай, Фірсе, зіграємо партійку.

Єпіходов і Аня сідають на лаву.

Аня. Я не бачила вас цілих два тижні, я не чула вас так довго. У Ярославлі я весь час думала тільки про вас, я жила думками про вас.
Єпіходов. Цілих два тижні я не чув вашого милого голосу, не бачив ваших чаруючих оксамитових очей.
Аня (червоніючи від хвилювання). Який ви ніжний! Говоріть, говоріть!
Єпіходов. У флігелі, де я сплю, між вікном і ставнею, соловей звив собі гніздо, і при мені вивелись з яєць малесенькі соловейчики.
Гаєв. Поправляю.
Аня (сміється від щастя). Як дивно. Петя Трофімов передчував наближення щастя, але сам робив усе, щоб його віддалити. А я щаслива як ніколи. Я щаслива тому, що люблю вас. Я щаслива тому, що цвіте наш сад.

Єпіходов пригортає до себе Аню. Довгий цілунок.

Гаєв. Що ж ти робиш, Махамоте! Ех! Ладдю проґавив!
Єпіходов. Аню, душа моя…
Аня. Ходімо, ходімо звідси!
Єпіходов. На минулому тижні я чистив від сміття сад і знайшов джерело з неповторно смачною водою. Ходімо до джерела!

Єпіходов і Аня ідуть.

Гаєв. Дитячий мат. Пришпандьорив ти мене, брате, пришпандьорив.

Чути звук скрипучих ресор і дзвіночків.
Входять Пищик і Шарлотта Іванівна. На Шарлотті темна сукня з білими мережками просторого крою, котре, одначе, не приховує її округлого живота.

Гаєв (іде їм назустріч). Здрастуйте! Оце так гості!
Пищик. На дворі Свята Неділя, у церквах дзвін. Христос воскрес!
Гаєв. Воістину воскрес! (Цілуються з Пищиком тричі, цілує руку у Шарлотти.)
Пищик. Боже мій, скільки у вас перемін! Але на кухні пахне так само духмяно і смачно.

Дуняша вносить на підносі ківш із квасом і склянками, ставить на стіл. На ній червона кофточка и брошка у вигляді метелика.

Дуняша. Пийте квас – міцний і солодкий-пресолодкий! (Іде.)

Пищик (подає руку Фірсу). Це ж треба! (П’є квас.) Добре. (Гаєву.)  Як ваше життя-буття?
Гаєв. Хворію і нудьгую, як кволе курча. А ще буркочу, як старий хрич.
Пищик. До біса старість! Ніякої старості немає, любий друже, все це дурниці! Я на велосипеді так глибоко й легко дихаю, як ніколи не дихав на водах. Розкішний інструмент. (Ще п’є квас.) Я вам більше скажу. З тих пір, як я став їздити на велосипеді, бадьорість, здоровий настрій оволоділи мною. Таке відчуття, що я можу перевернути землю.
Шарлотта. А яка сьогодні гарна погода!
Пищик (побачивши відро). Що це?
Гаєв. Раки. Єпіходов наловив.
Шарлотта. Мій чоловік полюбляє сидіти з вудкою біля води.
Пищик (відводить убік Гаєва, напівголосно). Я люблю цю жінку, не дивлячись на те, що вона палить, дуже скупа і коли п’є чай в прикуску, то тримає цукор між губами й зубами – і при цьому говорить.
Гаєв. Оце так!
Шарлотта (Фірсу). У тебе очі мученика, Фірсе. Тобі зле?
Фірс. Заморився…

Шарлотта бере зі столу коробочку, пригощається мармеладом.
Входить Єпіходов, Аня, трохи пізніше – Дуняша.

Єпіходов. Які гості!
Аня. Здрастуйте, Борисе Борисовичу! Здрастуй, Шарлотто!
Шарлотта (цілує Аню). Ти стала такою елегантною.

Єпіходов цілується з Пищиком і Шарлоттою.

Шарлотта (проводить рукою волоссям Єпіходова). Ти став ще красивішим, Семене.
Аня (Шарлотті). Як ти, Шарлотто?
Шарлотта (погладжує живіт). Ростемо помаленьку.
Пищик. Ось тільки почала палити. Треба її покартати.
Шарлотта (сердито, але стримано). Каплюша!
Пищик. Мовчу, мовчу.
Аня. Де мама?
Дуняша. Я бачила, як Любов Андріївна йшла до річки.
Аня. Піду, пошукаю її. (Іде.)
Гаєв (підморгнувши Пищику). Може, розміняємося пішаками?
Пищик (потираючи руки). Охоче.

Гаєв і Пищик переходять до столу. Гаєв дістає з кишені флягу і дві мензурки, розливає з фляги по мензурках.

Гаєв (Пищику). Ендшпіль?
Пищик (Гаєву). Ендшпіль!
Шарлотта (розхитуючись на качелях). Всю ніч каталась візником. Ніч світла, як день, місяць, як великий ліхтар, повітря, як вино.
Єпіходов (Дуняші). У тебе красива брошка, Дуняшо.
Дуняша (грає віялом). Аня подарувала. (Пауза.) Мені Кардамонов освідчився у коханні.
Єпіходов. Добре. І що ти йому відповіла?
Дуняша. Я подумала – гірше не буде, і дала згоду.
Єпіходов. Благословляю.
Пищик. А земля тут – прямо золоте дно! Зважився. Продаю заводчику Сємашку частину землі під будівництво шкіряної фабрики.
Єпіходов. Дозвольте вам зазначити, Борисе Борисовичу, ваша земля знаходиться вище за течією.
Пищик. Ну…
Єпіходов. Це означає, що всі фабричні відходи почнуть скидати в річку.
Пищик. Звідки мені знати, шановний.
Єпіходов. Вони отруять нашу річку.
Пищик (витирає запітніле обличчя). Голубчику мій, не робіть з мухи слона.

Входить Любов Андріївна й Аня. Пищик іде їм назустріч.

Пищик (цілує у Любові Андріївни одну руку, потім другу). Душа моя, найдобріша, найпрекрасніша, Любове Андріївно! Невимовно радий вас бачити.
Любов Андріївна (весело посміхаючись). На душі так легко, так лагідно.

До Любові Андріївни підходить Шарлотта, обіймає її.

Пищик. Маркс… філософ… голова… сказав: «Людина живе природою».
Аня (Єпіходову). Семене, я вражена!
Єпіходов. Чим?
Аня. Я знайшла маму на кладовищі, біля могили Гриші. (Пауза.) Ні сліз… ні страху…
Єпіходов. Друзі мої, ми забули, що серед нас іменинник. Фірсе, на твою честь – салют! (Робить змах рукою, даючи знак невидимому смолоскипнику.) Запалюй! (Кричить.) Бережіться!

Феєрверк.
Поки триває феєрверк, Дуняша виходить і тої ж миті вертається; вона тримає в руках піднос зі склянками, наповненими шампанським.

Єпіходов. Будь здоровий, Фірсе! (П’є.)
Пищик. Многая літа! (П’є.)
Шарлотта. Живи сто років! (П’є.)
Аня. З днем народження, Фірсе! (П’є.)
Гаєв (п’є, бадьоро наспівує). «Во мнє горіт любовь, как лунний луч в бокале!»
Єпіходов (радісно). Маленьке слово «любов». Любов – велике почуття!
Гаєв. За любов! (П’є.)
Любов Андріївна. Хтось вище за  любов, хтось нижче. А я так хочу жити в любові!
Пищик. Був такий лучник, стріляв без промаху і був щасливий. Але вся штука, як він попадав у яблучко. Пустить, значить, стрілу, вона встряне в дерево, він підійде і намалює навколо стріли окружність!

Всі сміються.
Входить Варя.

Варя. Христос воскрес!
Гаєв. Очам не вірю! Варю – ти?!
Варя (кланяється всім). Дай Бог вам здоров’я, Цариця Небесна! Бог милості прислав!
Аня. Варю, мила! (Цілує сестру).
Любов Андріївна (крізь сльози). Донечко…
Варя. Здрастуй, мамо! (Цілує її.)
Любов Андріївна (роздивляючись Варю в лорнетку). Схудла, зблідла… А усмішка у тебе, як у дитинстві – мила, світла.
Пищик. Блажен муж, іже не іде на суд нечестивих.
Любов Андріївна (вже не плаче). Ти сідай, Варю.

Варя сідає на лаву, Любов Андріївна сідає поруч.

Розказуй, де була, що бачила?
Варя. Була у Києві, в Москві, з Москви в Троїцьку Лавру, з Троїцької Лаври в Новий Єрусалим». Вклонилась «святим» місцям. Благоліпство!

Входить фотограф; він у білій жилетці, у картатих панталонах і жовтих черевиках. У нього в руках старовинна фотографічна камера.

Фотограф. Панове, фотографія на пам’ять!

На лаву, по обидва боки від Фірса, сідають Любов Андріївна і Гаєв, Аня і Варя. За лавою стають Єпіходов, Дуняша, Шарлотта і Пищик.

Панове, увага!

Дим від спалаху.
Фірс випускає з рук ціпок, його голова схиляється на плече Любові Андріївни.

Фотограф. Стійте… ще в останній раз…
Любов Андріївна. Фірс, візьми ціпок… (З передчуттям страшного). Фірсе, голубе, що з тобою, скажи? (Кричить.) Фірс!

Чути радісні церковні дзвони.

Завіса


ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Кімната, котра до сих пір називається дитячою. Біля вікна стіл із обліковими книгами і різного роду паперами, конторка, шафи, терези. Біля вхідних дверей і в глибині сцени складені валізи, дорожні вузли і т.п. Ліворуч двері відчинені, чути голос Ані: «Подали коней?»; їй відповідають: «Подали!..»
У кімнаті Гаєв і Любов Андріївна. Гаєв одягнутий як і в третій дії. Любов Андріївна в сірій сукні.

Любов Андріївна. На дворі жовтень, накрапає дощик, але, на щастя, тепло.
Гаєв (журливо). У Мокея було чотири лакея, а тепер Мокей сам лакей…

Пауза.

Я затято піклуюся, щоб мені не смоктало серце – а смокче. Бог знає від чого, не втямлю.
Любов Андріївна (тоном доброзичливого докору). Знову Хандринського заводиш, Льоню! Суєта суєт. Дорога потребує віри і оптимізму.
Гаєв (серйозно). Мабуть, послухаюсь того хохла, котрий сказав: «Коли б я був царем, то вкрав би сто рублів і втік».
Любов Андріївна (суворо і швидко). Глупствуєш, брате! Зовсім розум втратив. Ну скажи: куди тобі «утікати», навіщо? Тебе звільнили з банку – і будь радий. (У більшому роздратуванні.) І перестань, будь ласка, жалітися на те, що вже продано твою садибу. Прошу! Після смерті Фірса у мене було кілька випадків ясновидіння, і це викликало в моїй душі переворот, і тепер я знаю, що немає нічого випадкового, і все, що відбувається у нашому житті – необхідно. (Іншим тоном.) В Ярославлі у тебе буде своя велика кімната з книжковою шафою і турецьким диваном. (Мріє.) Боже, як я хочу в Ярославль! Льоню, ти пам’ятаєш яка там розкішна набережна? Ми з тобою будемо гуляти вздовж набережної, золотими осінніми алеями, і мокре листя буде шарудіти у нас під ногами. По-моєму, в дитячій жарко…
Гаєв. Семен дров не шкодує.

Торопко входить Аня.

Аня. Де Семен?
Гаєв (стиснувши плечима). Вийшов з лікарем, а куди він пішов – не знаю.
Аня (оглядає речі). Де моя шкатулка? Сама клала і не пам’ятаю. У вас, сподіваюсь, все вже упаковано?
Любов Андріївна. Здається, все.
Гаєв (Ані). Боже милосердний! Як ти схожа на свою матір!
Аня. Через півгодини на станцію їхати. Треба поспішати.

Голос у двері знадвору: «Ганно Михайлівно!..»

Іду!.. (Іде).
Любов Андріївна (у хвилюванні ходить по сцені). Семен і Аня обвінчались, не сказавши нікому. І я благословила їхній вибір. Я думала: моя донька зустріла гідного, люблячого чоловіка. Я знаю, як ніжно і віддано любить вона його. Я була впевнена, що їм поправу дано щастя в коханні, що вони будуть жити по-божому, разом. Але не пройшло й двох місяців, а між ними наче чорна кішка пробігла.
Гаєв (кладе до рота мармелад). Молодятам сварка, як доречна чарка.
Любов Андріївна. Якби ж то сварилися. Вони демонструють спокій і взаємність, але щось пішло, відчуваю, що пішло. (Після паузи.) До того ж, скажи мені на милість, чи є їм час сваритися? Семен кожен божий день зайнятий господарством. Десь о четвертій ранку встане, вип’є кави – і в сад; удень сяде на свого ступака – і гайда навколо маєтку порядки наводити; увечері візьме лопату – і давай яму під ставок копати. Такий ось у нас молодий! (Пауза.) Тепер з’ясовується, що він не хоче їхати з Анею до Ярославлю. Маєток для нього важливіший…
Гаєв. Залиш їх у спокої, сестро. Вони самі у всьому розберуться.
Любов Андріївна. О, як це жахливо!
Гаєв. Що?
Любов Андріївна. Чомусь пригадався Петя Трофімов… (Пауза.) Яка безглузда, жахлива смерть…
Гаєв. Наш вічний студент шукав щастя, але, врешті решт, згорів, як пух від кинутого сірника.
Любов Андріївна (мислить з гіркотою). Спалити себе у тюрмі… в ім’я чого? Не розумію… не розумію… (Принюхується.) Чим це пахне?
Гаєв (принюхується). Слід гадати, пачулями…
Любов Андріївна. Ні, ні. Я відчуваю запах гарячих вишень, наче вариться варення. Коли покійна матуся за звичай варила варення, завжди йшов саме цей запах.

Входить Варя.

Любов Андріївна (крізь сльози). Донечко моя… (Обіймає дочку).
Варя. Чи ви не розумненькі, радощі мої! Навіщо плакати? Ми повинні радіти.
Гаєв. «Возлюбів нєбєсноє паче земного…». Щось не так. 
Варя. Послухайте, дядечко, – що переважує все, переважує навіть піст и молитву. Тільки якщо заради Христа ми робимо добру справу, тільки це приносить нам плоди Святого Духа.
Гаєв. Молода, красива, вийшла б заміж, народжувала б дітей  – ось тобі і добрі справи, і плоди…
Варя. Що це ви, дядечко! Господь з вами! Нізащо не піду заміж, я не можу, пообіцяла Цариці Небесній піти в монастир.
Любов Андріївна (вже не плаче, витерла очі). Куди підеш?
Варя. До Дівєєвського жіночого монастиря. Старець Серафім як сказав? – «Хто в Дівєєві у мене живе, не треба йому нікуди ходити: ні в Єрусалим, ні в Київ.» А на Покрову мені сон був. Явився мені уві сні Старець, та й каже: «Іди, – каже, – Варваро, до Святої Канавки! Там твоя вода зцілення і душевного відпочинку. Там настоятелька матір Марія тебе прийме.» (Тричі накладає на себе хрест, вклоняється матері до ніг). Мені пора.
Любов Андріївна. Чому не з нами? Ми б тебе хоч до станції підвезли.
Варя. На добрий час! Хай береже вас Цариця Небесна! Прощавайте!

Варя обдивляється кімнату і нечутно іде. Любов Андріївна хрестить дочку, що віддаляється, сідає на стілець, як сідає дитина, яка зробила шкоду, несміливо й озираючись.

Любов Андріївна (схвильовано). Я почуваю себе так, ніби у мене два тіла: одне хворе, а друге зовсім здорове. А іноді мені здається, що я просто зникаю. Світ є, а мене в нім немає, наче я абсолютно прозора. З якої причини, не знаю. Може ти знаєш, Льоню?
Гаєв (сідає поруч). Колись ми з тобою, сестро, спали в цій самій кімнаті, а тепер мені вже п’ятдесят два роки, як це не дивно… А пам’ятаєш, Любо? Якось я катався на гойдалці в саду (мені було тоді рочків шість) і мене вкусила за губу бджола. Пику мою рознесло надзвичайно, хоч би, як гарбуз, не менше! А ти подивилася на мене і сказала: «Пухкий пончик!». Пам’ятаєш?
Любов Андріївна (спокійний настрій вернувся до неї, вона щаслива). Все це дрібниці. Ми дорослі люди. А значить, повинні мислити по-дорослому.

Праворуч за сценою постріл; Гаєв і Ранєвська здригаються.

Любов Андріївна (перелякано). Що це?
Гаєв. Слід гадати, мисливці.
Любов Андріївна. Навіть в очах потемніло.

Входить Аня.

Аня (занепокоєно). Ви чули постріл? Почула постріл – і такий раптом жах у душі…

Входить Єпіходов; він у червоній сорочці і високих чоботах.

Аня (з хвилюванням). Семене… що там трапилось? Хто стріляв?
Єпіходов (усміхнено). Я підстрелив лисицю.
Аня. Навіщо?
Єпіходов. Вона підкрадалась до чайки, яка заплуталась у рибацьких сітях. (Підкашлює.)
Гаєв. Герой. Браво.
Любов Андріївна. Леоніде, ходімо попрощаємося з народом. (Шепоче йому щось на вухо, той киває головою, і обоє ідуть.)

Єпіходов і Аня самі.

Аня (підходить до нього, прикладає долоню до лоба). Ти захворів?
Єпіходов (обіймає її). Яка ж ти хороша!
Аня (дивлячись йому у обличчя). Я відчуваю, що ти щось мені не  недоговорюєш. Прошу тебе, не приховуй від мене нічого, таке ставлення буде мене ображати.
Єпіходов. Вам пора виїжджати, боюсь, аби ви не запізнились на поїзд.
Аня. Ти наче за щось докоряєш мені. Я розповідала тобі… в Ярославлі у мене багато справ, мені треба вчитися…
Єпіходов Досить, люба, досить!
Аня. Чому ти не хочеш поїхати зі мною?
Єпіходов. Сад… Я не можу полишити сад. Сад існує, поки живе садівник.
Аня. Коли ти так говориш, мені чомусь стає страшно.
Єпіходов. Любов не знає, що таке страх.
Аня. Я знаю, що повинна жити поруч з тобою, допомагати тобі, розважати тебе… (Мріє). Але ж я буду до тебе приїжджати, і ми будемо проводити дні, сповнені блаженства, і їсти величезні вареники з вишнями, які нам приготує Никанор!
Єпіходов. А ще ми будемо гуляти хащами нашого саду і ловити крокодилів.
Аня. Ти, Семене, справжня людина, ти любиш і розумієш справжнє життя, а не вигадане. І смішний ти буваєш надзвичайно. Ти такий один серед всіх. Я тебе люблю. (Обіймає його, крізь сльози.) А тобі личить бути садівником – таким тонким, поетичним.
Єпіходов. А тобі личить бути світлою, розумною, зворушливою. (Цілує її). Візьмемо собі одну лише любов...

Аня іде через вітальню. Єпіходов кашляє, прикривши хусткою рот.
Входить Дуняша і Кардамонов, одягнутий у поштову уніформу.

Дуняша. Ми на хвилинку, Семене Пантелеймоновичу! Знайомтесь. Мій чоловік – Кардамонов Богдан Іванович.
Єпіходов (тисне Кардамонову руку). Дуже приємно.
Кардамонов. Мені дружина моя, Євдокія Федорівна, дуже багато про вас розповідала.
Єпіходов. І що?
Кардамонов. Невимовно радий познайомитися з добрим, розумним і, так би мовити, благородним мужчиною. У наш час, вам відомо, це дуже… дуже… Пробачте, хвилююсь. Я і дружина моя наполегливо просимо вас прийняти від нас цей скромний дарунок: запонки і портсигар. Благаю не відмовте.
Єпіходов (приймає дари). Дякую.
Дуняша. Семене Пантелеймоновичу, дозвольте нам хоч зрідка навідуватися до вас? Ви знаєте наскільки дорогий мені і цей дім, і цей сад.
Єпіходов (підкашлює). У будь-який час.
Дуняша. Спасибі!
Кардамонов. От і чудово. (Кинувши погляд на валізи.) Я розумію…  (Вклоняється.) Моє поважання. Дуже радий… дуже радий… На все добре!
Єпіходов. На все добре!

Дуняша і Кардамонов ідуть. Єпіходов бере пару валіз і виходить слідом за ними.
Входять Гаєв і Любов Андріївна.

Гаєв. Оце правильно. Дала один руб на трьох – і досить. Навіщо балувати?
Любов Андріївна. Як я виглядаю, Леоніде?
Гаєв. Краще, набагато краще, моя королево! (Дивиться на годинник.) Ще хвилин десять можна…

Входить Пищик.

Пищик (важко дихає). Ой, дайте перевести дух… Мої найшановніші… Дайте води… Давненько не був у вас… найчарівніша… Спекото… Води! (П’є воду.) Будьте здорові.
Любов Андріївна. Ми зараз переїжджаємо до міста, а вечором до Ярославля…
Пищик. Як? Чому до міста? Дивлюсь, а воно валізи стоять… Ну, та нічого… (Цілує руку Любові Андріївні.) Безцінна, чарівна…
Гаєв. Ви, власне, з чим до нас, Борисе Борисовичу?
Пищик. Мені сказали, до вас лікар поїхав. Шукаю його… (Сідає.) У Шарлотти приступ задухи… всю ніч не спала… на терасі просиділа… (Хропе, але той же час прокидається.) Плаче по кілька разів на день – тому що вагітна. І сови в ночі кричать, і здається їй, що вона помре під час пологів.
Любов Андріївна. Бідна Шарлотта!
Пищик. Серце стукотить, наче тріснути хоче. (П’є воду, крізь сльози.) Знову ж… Попав я у тут-а-фе – скрутне становище. На всі гроші, які дав мені за землю заводчик Сємашко, накупив акцій Дряжсько-Пряжського банку, котрі упали на біржі. Які порядки?!.. (Похмуро посміхається.) Соломон… цар Іудейський… світоч… великого розуму чоловік сказав, ніби все минає. Нічого… (Підіймається.) Ох, подагра моя!..

Входить Єпіходов.

Єпіходов. Здрастуйте, Борисе Борисовичу!
Пищик. Радий тебе бачити… світлої душі чоловік… Скажи на милість, лікар куди поїхав?
Єпіходов. У Богданівку.
Пищик. Ну, спасибі. Помчу далі… Нічого… Будьте щасливі… Бог у поміч… Нічого… (Іде зніяковілий, але той же час вертається і каже в дверях.) Кланяються вам Шарлотта і Дариночка! (Іде.)

Єпіходов бере чергову частину поклажі, іде.

Гаєв (з досадою). Дивне створіння – росіянин! У ньому, як у решеті, нічого не затримується. В юні літа він жадібно наснажує душу всім, що попало до рук, а після тридцяти в нім зостається якийсь старий мотлох. Щоб хороше жити, по-людськи – треба працювати! Працювати з любов’ю, з вірою. А у нас не вміють цього. Вся Росія – країна якихось жадібних і ледачих людей: вони надзвичайно багато їдять, п’ють, люблять спати вдень і вві сні хропуть. Психологія у них – псяча; б’ють їх – вони тихенько поскулюють і ховаються по своїх конурах, пестять – вони лягають на спину, лапки догори і виляють хвостами… Ми звикли жити надіями на хорошу погоду, врожай, на приємний роман, надіями розбагатіти або отримати прибуткове місце, а ось надії порозумніти я не помічаю у людей. Гадаємо: за нового царя буде краще, а через двісті років – ще краще, і ні в кого в голові не виникає питання: хто ж зробить  кращим наше життя, якщо ми будемо тільки мріяти і сподіватися? Одні лише ідеї, а серйозного мало.
Любов Андріївна (мріє). З часом, якщо Аня дозволить, переїдемо з тобою до Москви. Будемо ходити в ресторани, в музеї, в театри… А сюди будемо приїжджати влітку, відпочити. (Пауза.) Треба їхати. (В двері.) Аню, одягайся! (Гаєву.) Посидимо хвилинку, як годиться.
Гаєв (дуже схвильований, боїться заплакати). Поїзд… станція… Вічний шах…
Любов Андріївна. Ходімо!

Входить Аня і Єпіходов. Єпіходов подає Любові Андріївні капелюшок й пальто.

(Обіймає, цілує Єпіходова.) Спасибі тобі за все, Семене! (Оглядає кімнату.) Adieu, мій старчику! Дасть Бог, побачимось! Тепер можна їхати. Аня. Бог у поміч!

Всі виходять.
Якийсь час сцена порожня. Чути як від’їжджають екіпажі. Настає тиша.
Входить Єпіходов, сідає на диван.

Єпіходов (заходиться кашлем). Равлик у дорозі… (Лягає.)

У відкриті вхідні двері входить хлопчик у білій полотняній сорочці.

Хлопчик. Дядьку Семене, дядьку Семене, вам дідусь Петро меду передав! (Ставить на конторку горнятко з медом, іде.)

Чується віддалений звук, що лине з вишини, схожий на сміх дитини. Настає тиша. Потім, то голосніше, то тихіше, ллється чарівна, красива, ніжна музика, наче весняний вітерець грає листям в саду.

Завіса

Червень–серпень 2007 року, Запоріжжя – Москва.