Володимир на шиi

П’єса Олександра Виженка «Володимир на шиї» є продовженням безсмертної комедії Миколи Васильовича Гоголя «Ревізор». На то була воля великого письменника, щоб була розв’язка.



Олександр Виженко

ВОЛОДИМИР НА ШИЇ
або
Явлення справжнього ревізора
(Комедія на п’ять дій)

У кривому оці й пряме криве.
Народне прислів’я

«Цим днем серце моє розгорілось, мені стало легко, і я готовий сказати усе, що не є у мене на душі, як би ви не сприйняли слова мої».
РОЗВ’ЯЗКА «РЕВІЗОРА»

   Перед тим, як заглибитися в прочитання цієї п’єси, наполегливо пропоную цікавому перечитати спершу безсмертний твір земляка мого Миколи Васильовича Гоголя «Ревізор».

Дійові особи

Антон Антонович Сквозняк-Дмухановський, городничий.
Ганна Андріївна, його дружина.
Марія, його донька.
Лука Лукич Хлопов, смотритель училищ.
Дружина його.
Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін, суддя.
Артем Пилипович Земляніка, попечитель богоугодних закладів.
Іван Кузьмич Шпекін, поштмейстер.
Петро Іванович Добчинський і Петро Іванович Бобчинський ;  міські поміщики.
Микола Карлович Рубльов, чиновник із Петербурга.
Хома, слуга його.
Христіан Іванович Гібнер, повітовий лікар.
Степан Ілліч Уховертов, пристав.
Свистунов, Пуговіцин, Прохоров, Держиморда ; поліцейські.
Єлевферій Єлевферійович Зяблик, кравець.
Явдоха, ключниця в домі городничого.
Гості, купці, міщани, прохачі.

Характери, заявлені Гоголем, у ході моєї п’єси будуть піддані значним (часом кардинальним) перемінам. Така діалектика. «Все тече, все змінюється». Ситуації, обставини, час ; впливають на характер людини, відбиваються на її реакціях і поведінці. Охарактеризую лише персонажів, введених мною посеред мешканців міста N.

Рубльов, ставний, показний молодий чоловік років тридцяти; один з тих рідкісних людей, у котрих душею є розум: слушний спосіб думок, рухливість, акцентована діловитість, безмежна віра у власні сили, здатність захопити уяву, зігріти серце, переконати у будь-якому твердженні; до того ж він мав, так би мовити, і душу душі, сердечність, невтомну спостережливість за ходом подій і різнобічними перемінами, веселі прийоми і світське поводження.  Такий чиновник ; знахідка для начальства. Таких беруть у «істино благородні і чесні помічники». І саме тому він сам був доволі високо поставлений на східцях, відомих під назвою табелі о рангах. Ще б пак! Дійсний статський радник, при зірці. Як кажуть: не хухри-мухри!
   Зайнявши державницьку посаду, доволі значну, з широким полем дії, будучи сповнений істинної любові до Вітчизни і бажаючи покласти життя своє на олтар блага держави, наш герой став непримиренним ворогом хабарників, крутіїв і всього, що зветься неправдою. Але робив він це без фанатизму. Вчинки його були сповнені неабиякої простоти, вишуканості і шанобливого ставлення до своїх ворогів. Побачити його роздратованим, сердитим майже неможливо. Навпаки, увесь він, завжди і скрізь, у спілкуванні і в прийомах своїх, стабільно доброзичливий, ввічливий, натхненний, що, між іншим, і буває істинною прикметою людини благородної і освіченої.
   Він  має бархатний баритон, слова роняє як цінний бісер і сам цінує їх перш за всіх; його інтонації м’які і тому зачаровують слух. Взагалі, у голосі його є щось гіпнотичне. Вміло акцентуючи потрібне слово, він подає думку таким чином, що кожний слухач мимоволі вважає її своєю власною. Причому, ніякої пихи і зверхності у розмові з будь-ким ніколи не допускає.
   Прийнявши усе викладене на віру, виконавець цієї ролі відчує органічність і простоту існування у межах сцени, все почне відбуватися немовби саме собою, легко і невимушено.

Хома, слуга Рубльова; хлопець благовидної зовнішності; біляве густе волосся носить в кружок; очі чорні і світлі, як вогонь. Взагалі, про таких кажуть «людина з вогником», а ще називають вигадьком, брехуном. У даному випадку варто пояснити: наш Хома вигадник, якого совісно називати вигадьком: він певною мірою поет, у ньому більше уяви, ніж у деякого витії. А ще його вирізняє (рідкісна гідність!) уміння, де треба, притримати свою уяву, а де й підхльоснути, як візничий трійку зальотних коней. Говорить смачно, рухається ; наче танок веде. За веселість, винахідливість, передбачливість любить господар слугу свого надзвичайно. Костюм його ; світло-коричневий сюртук із зазіханнями на моду, з-під котрого видна манишка, застебнута тульською пришпилькою з бронзовим пістолетом; на ногах франтівські лайкові полуботки.

ДІЯ ПЕРША

ЯВА І

Перед підняттям завіси до нашого слуху долинають звуки, які чимось нагадують дзижчання сонного джмеля: спочатку ліворуч, потім праворуч, потім над головою… звук цей стає густішим і смачнішим, неначе вже не один джміль, а цілі рої комах з’явилися у залі для глядачів, від чого повіяло раптом холодком немовби нетутешнього світу. Та ось цей звук починає губити силу, плавко віддаляється, на зміну йому лунають голоси:

Голос городничого: «Так і нишпорите по місту та людей баламутите, торохтії проклятущі! Брехні розпускаєте, сороки куцохвості!»
Голос судді: «Паскудники кляті!»
Голос попечителя: «Шмаркачі короткопузі!»
Голос Бобчинського: «Їй-богу, це не я, це Петро Іванович».
Голос Добчинського: «Е, ні, Петре Івановичу, адже ви перший той...»
Голос Бобчинського: «А от і ні; першим були ви».
Голос жандарма: «Чиновник, що приїхав по іменному велінню з Петербурга, викликає вас зараз же до себе. Він зупинився в гостиниці».

Повільно підіймається завіса. Нашому зору з’являється німа сцена:

Городничий посередині мов стовп з розпростертими руками і закинутою назад головою. Праворуч нього дружина й дочка завмерли в русі до нього; за ними поштмейстер, що обернувся на знак питання, звернений до глядачів; за ним Лука Лукич, якось невинно збентежений; за ним, коло самого краю сцени, три дами, гості, що притулились одна до одної, із сатиричним виразом облич, який стосується безпосередньо родини городничого. Ліворуч од городничого: Земляніка, схилив голову трохи набік, немов до чогось прислухається; за ним суддя з розчепіреними руками, присів майже до землі й зробив губами так, ніби хотів посвистати або вимовити: «Оце пак так!» За ним хтось із почесних осіб міста повернувся до глядачів з примруженим оком і їдким виразом на адресу городничого; за ним, із самого краю сцени, Бобчинський і Добчинський з простягнутими один до одного руками, роззявленими ротами і виряченими один на одного очима. Решта гостей залишаються просто стовпами.

Жандарм (знімає шляпу, зриває приклеєні вуса; з радістю). Земляки мої, голубчики, що за німа сцена? Здрастуйте! Боже мій! Як же я за вами скучив! Душа радіє, дух торжествує!

Серед присутніх покотилося легке пожвавлення. Звук подиву, немов дух з однієї душі, вилетів з дамських вуст.

Навіть не віриться: я вдома. Батьківщино моя! Здається, потягни лише носом, то не менш як сімсот янголів влітають у носові ніздрі. (Видавши ляск пальцями.) Велике діло статус. Я летів сюди швидше за вітер. Станційні наглядачі, довідавшись, яке в мене звання, миттю давали мені свіжих коней. На станціях усі чекають: титулярні, капітани, городничі… Для мене ж ; світла вулиця. Тому, що «важна персона», відмовити не смій. В’їхав у місто, і тої ж миті серце застукотіло, як перепілка у клітці. (Помітивши зніяковіння присутніх.) Та ви, я бачу, не впізнали мене. (Похитавши головою.) Прізвище моє Рубльов, Миколай Карлів син.

При цьому об’явленні у багатьох від судоми спотворило обличчя, особливо у судді.

(Діставши папери.) Ось, прошу, паспорт. Ось і подорожна. Ось іменне веління з міністерською печаткою. Як довідався від міністра, що збираються ревізувати нашу губернію, і особливо наш повіт, я тої ж миті до нього: «Дозволь мені, друг люб’язний!» ; «Їдьте, Миколо Карловичу, провідайте землячків».
Багато хто з гостей. Скажіть на милість!
Рубльов. А я хіба мовчу? Я говорю.
Хтось з гостей. Ви говорите… звичайно… Це, так би мовити, вираз, фраза.
Рубльов. Яка фраза?
Гість. «Скажіть на милість».
Рубльов. Я скажу. Я все скажу. (Шукає когось очима.) А де ж? А! Антоне Антоновичу! Хрещений… батьку! Який же я радий!   Дозвольте я вас обніму.
Городничий (трясеться всім тілом, намагається вимовити). А ва-ва-ва... ва...
Рубльов. Що таке?
Городничий. А ва-ва-ва... ва...
Рубльов. Не втямлю нічого, добродію.
Городничий. Ва-ва-ва... шество, превосходительство.
Рубльов. Ах, облиште. (Обіймає городничого.) Дивлюся: вулиці заметені, під парканами сміття не валяється, калюж немає. Ну, думаю: тут і ревізувати нічого. У Антона Антоновича все в струні.
Городничий (набік). Прокукурікаю, а там хоч не розвидняйся.  Виносьте, святі угодники! (До Рубльова.) Мій  борг, словом, обов’язок вимагає триматися чистоти. Я оце, кожного ранку, і години не поспавши на одне око, прокинусь, й одразу ж, не підводячись з постелі, починаю думати, що б такого ще зробити корисного для нашого міста.
Суддя (набік, зло). Бач які баляси розводить, старий чорт!
Попечитель (набік). Ну, брате, ти, здається, вже й кулі почав виливати. Стривай-но.
Рубльов. І за це вам велике спасибі. (До всіх.) Прийнято вважати, що звання міського начальника недовговічне і що посада ця хитка, але шанований усіма нами Антон Антонович спростував своїм прикладом поганий звичай. (До городничого.) Так, так, так. Рідкісний ви чоловік, Антоне Антоновичу. Я б вас у Петербург забрав, допоміг би підвищення зробити. Дивись, за рік, за два в генерали впровадив. Уявляєте: ось ідете ви довжелезним коридором якогось департаменту; у вас на плечі еполета, і на другому плечі еполета, через плече блакитна стрічка… такий вельможа! Але, я гадаю, ви в місто вросли, як дуб. Вас звідси й десятьма волами не витягнеш. (Торкаючись мундира.) Де ґудзик загубили, Антоне Антоновичу? Вісім є, а дев’ятого немає.
Городничий (утирає хусткою спітніле лице). Оказія… Як відірвалася під час відкриття пам’ятника Сусаніну назад тому два роки, так до сих пір десяцькі не можуть віднайти.
Рубльов. Непорядок.
Городничий. Шукаємо-с. Під час щоденних рапортів, котрі віддають мені квартальні наглядачі, завжди питаю, чи знайшовся ґудзик.
Рубльов. Ая-яй-яй! і шпага у нас уся пошарпана! (Голосно зове.) Хомо!

ЯВА ІІ

Ті ж, і Хома.

Думав-думав, що б таке подарувати хрещеному…
Городничий (приймаючи шпагу і витираючи хусткою набіглу сльозу). Вельми дякую.
Рубльов (підходить до ручки Ганни Андріївни; у цей час Хома ставить біля її ніг кошик з гостинцями й подарунками). Ганно Андріївно, голубонько, хоч ви мене впізнали?
Городничиха. Аякже! Нікоша… ой… ваше….
Рубльов. О, ця  усмішка,  яка ніколи  не залишає вуст ваших! А очі ; голубі-голубі! У вас, Ганно Андріївно, не очі ; два озера: з одного виринаєш, в інше пірнаєш. (Підходячи до ручки Марії.) Маріє… чи це ти?!    (Кокетуючи.) «Славянка тіхая, сколь ток пріятєн твой». (Звертаючись до всіх.) Жуковського строфа. Не без гордості сповіщаю: Василь Андрійович ; мій покровитель. Які люди, скажу я вам, бувають у його домі! Пушкіна бачив, от як вас. Уявляєте, панове! До речі: Пушкіна Жуковський ласкаво іменує Пушечкою, Гоголя ; Гогольком, а мене ; Рубликом. Оригінально, чи не так? Ех, Петербург! що за життя, їй-право! (Помітивши Хлопова, радісно.) Луко Лукичу, просвітителю ви наш, радий вас бачити! Ви так само опікуєте «младоє плємя»? (Лука Лукич мовчить, абсолютно не знаючи, що сказати.) Чому ви мовчите?
Хлопов (виструнчується, тремтячи). З переляку, ваше бла... превосх… сіят…
Рубльов. З переляку! І не соромно вам! Та що ж я? Лютий звір, до котрого навіть і підійти лячно? З’їв би я вас, чи що?
Хлопов. Так точно-с. (Набік.) Чорт забирай, ніяк не слухається язик!
Рубльов. Оце вже ви до мене несправедливі. Я завжди цінував вас за вашу мудрість і благородство. Іще вам скажу, шановний Луко Лукичу, ляків немає взагалі, і страху немає.
Хлопов. А що ж є?
Рублев. Відвага і любов. (Помітивши Земляніку.) Артеме Пилиповичу, здрастуйте!
Попечитель (виструнчується й притримуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: попечитель богоугодних закладів, надвірний радник Земляніка.
Рубльов. Богоугодних?
Попечитель. Богоугодних.
Рубльов. Це означає, угодних Богу?
Попечитель. Так точно-с, ваше превосходительство.
Рубльов. Ну й як? Важко Богу вгодити?
Попечитель (витирає піт, що сиплеться з нього градом). У Святому Писанні сказано: «І будете в поті обличчя свого…»
Рубльов. Що з вами? Вам погано?
Попечитель. Відчуваю деяке хвилювання…
Рубльов. А ви випийте склянку води - і все мине.
Попечитель (йому подають склянку з водою). Вельми дякую.
Рубльов. Панове, вам не здається, ; тхне цибулею?
Дехто з гостей (з подивом). Цибулею?
Рубльов. Цибулею.
Смотритель (до глядачів). Їй-богу, і в рот ніколи не брав цибулі.
Одна з дам. Який конфуз!
Рубльов (звертаючись до дами). Певною мірою моветон.

Хома розприскує довкіл ароматичну воду.

Суддя (до глядачів). Усе життя зайців ганяв, тепер же сам почуваю себе зайцем.
Рубльов (принюхуючись, підходить до одного з гостей; це лікар Гібнер). Бува не ви, люб’язний, цибулькою підохочуєтесь?
Лікар. Ich verstehe Sie nicht (Я вас не розумію).
Рубльов (німецькою).  Wer sind sie? (Ви хто?)
Лікар. Kurierer der K;rper (Той, хто лікує тіла) Christian Ivanovitsch Gibner.
Рубльов. Na, wunderbar (Що ж, прекрасно). Weisen haben gesagt: «Wen kurieren nicht die Medizine, den kuriert die Natur» (Мудреці древності казали: «Кого не зцілюють ліки, зцілює природа»). Sind sie mit ihnen einverstanden (Ви з ними згодні)?
Лікар. Я, я! Матрьошка. Холера.
Рубльов. Sehr gut. Sehr gut. А де суддя? Хто у вас суддя?
Суддя (робить крок уперед, говорить сам собі). Боже, Боже! Не погуби! (Вголос, виструнчуючись і притримуючи рукою шпагу.) Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду, колезький асесор Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін.
Рубльов (спрямовуючи на нього глибокодумний зір). Амос Федорович. Так ви тут суддя?
Суддя (набік). Всіх упізнав, а мене ; ні. (Рубльову.) З 816-го був обраний волею дворянства на три роки і залишився на посаді до цього часу.
Рубльов. А вигідно, одначе ж, бути суддею?
Суддя. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня, за ухвалою начальства. У мене і зірка є: невеличка тільки, маленька  ; ось така (показує рукою на фрак).
Рубльов. Чудово. (Помітивши Добчинського і Бобчинського, підходить до них; Добчинському.) Петро Іванович Бобчинський.
Добчинський. Так… Бобчинський.
Рубльов. Упізнав, упізнав.
Бобчинський (Добчинському). Пробачайте, Петре Івановичу, але ж Бобчинський ; це я.
Добчинський. Ні, це ви вибачайте, Петре Івановичу, а я тоді хто ж?
Бобчинський. Ви ; Петро Іванович Добчинський.
Добчинський. І справді.
Бобчинский (вклоняючись). Дозвольте подякувати за милостиву увагу.
Рубльов (до городничого). Чого ви, панове, стоїте? будь ласка, сідайте! (Всі розсаджуються.) Панове, чому у ваших очах я читаю деяке напруження? Здається, вас бентежить костюм жандарма? Пробачте, якщо так. Це, певною мірою, «інкогніто»… жарт, маскарад. (Стурбовано.) Ах, я залишив у гостиниці, у 5-му номері, під сходами, мундир, а з ним орден Володимира в петлиці, і орденська зірка. Не приведи Господи…
Городничий. Облиште хвилювання. (Дає знак квартальним; ті миттю вибігають.)
Рубльов. Скажу без вихваляння: місяць тому, в нагороду відмінних трудів моїх, його імператорська величність благоволив пожалувати мене кавалером ордена святого рівноапостольного князя Володимира другого ступеня.
Всі. Поздоровляємо!
Рубльов. Вручаючи нагороду, наймилостивіший государ Всеросійський запитав мене: «Миколо Карловичу, від щирого серця скажіть: яке б ви загадали Долі бажання, якби взялася Вона вам його виконати?» Я тої ж миті кажу: «Ваша величносте, в серці своїм несу одне лише бажання ; спасти Вітчизну!» Почувши такі слова мої, він, розчулений, по-батьківськи обійняв мене і розцілував.
Всі. Яке щастя!
Рубльов. А далі, змахнувши зі своєї щоки сльозу, він звернувся до нас, хто вірою служить царю і землі своїй, з промовою… (Хома підносить цидулку з текстом; читає.) «Співвітчизники!  Століття наша багатостраждальна Батьківщина просилася до верховного світла. Саме нам випала честь огорнути Росію в державну велич. І для цієї благородної мети нам належить віддатися своїй справі, як чернець монастирю. Душа моя чує грядуще блаженство і знає, що є на те благословення Всевишнього. Вірте словам моїм! Ще мине десяток років, і ви побачите, що Європа прийде до нас не за покупкою конопель та сала, але за покупкою мудрості, котру не продають більше на європейських ринках. Потрібно позвалювати в безодню ганьби всіх хабарників, всіх безсоромних глитаїв, для котрих немає нічого святого, які матір, батька, Бога продадуть за гроші! Знищимо зло ; розквітне добро. А де добро ; там і любов. А де любов ; там і Бог. А з ким Бог, за тим і перемога. І тоді у нас до самого Сибіру замість боліт будуть Петербург на Петербурзі! «Віра», «Посада» і «Старанність» ; ось та трійка зальотних, що винесе нас на світлу дорогу творення, дорогу, котра веде до Храму загального благоденства. Кожного благородного чиновника не мине нагорода, бо ж для кожного героя вистачить у нас орденів і слави. Хай допоможе нам Бог гарно все уладнати на Русі нашій!» (Обережно згортає папір, віддає слузі.) Ось воно як, панове!
Суддя (підводячись, пробасив). Раді старатися, ваше превосходительство!
Попечитель (підводячись). Радий старатися на службу Вітчизні!
Городничий (підводиться із стільця, струнко, руки по швах). Вірою й правдою послужимо Царю і Вітчизні!
Рубльов (оглядаючи стіни). Чому не бачу лик государів?
Городничий (заїкаючись). Кляті мухи… нас… нас… нас… наслідили… Власноручно, після ранкової молитви, відніс портрет царя церковному богомазу на поправлення.
Рубльов. Крім ревізовки, маю повноваження…
Всі (з острахом). Що, що таке?..
Рубльов. З милості уряду, після ревізії маю повноваження рапортувати про найдостойнішого з мешканців міста і рекомендувати оного для представлення до Володимира третього ступеня.
Городничий (пожвавішав). У нашому місті всі чиновники з чесного десятка; кожний так і ганяє, щоб зробити якесь добре діло.
Рубльов (азартно). Друзі мої, зміцнимося духом! Тут, як кажуть, краще Володимира в петлицю, ніж Володимирським трактом на Соловки. Так чи ні?
Всі. Так точно-с!
Рубльов. «Користь, честь і слава». Он воно як! Ех, панове! Все у нас вийде. Я, коли у город в’їжджав, зустрів похоронну процесію.  Я ще подумав: «Це, одначе, добре, що зустрілися похорони; кажуть, значить щастя, якщо стрінеш небіжчика». (До судді.) Правильно я сказав?
Суддя (заїкаючись). С-с-лавно с-с-казано.
Рубльов. Так, панове, богатир пробудився і розправив члени! У вас може скластися думка, що я такий собі везунчик, обранець долі. Аж ; ні. Прийшлося й мені вдосталь поїсти солі на ґрунті громадської діяльності. (До городничого.) Ви, Антоне Антоновичу, пам’ятаєте, як спочатку померла моя матуся, а через місяць покинув цей світ і мій покійний татусь ; старосвітський поміщик. Поховавши родителів своїх, маючи вісімнадцять клепок у голові, я той же час подався до Петербурга. А там… Ех, та що там. Поки став значною особою, поки вріс у адміністративну  товщ, довелося і в канцеляріях потовктися, і таке інше, і таке інше.
Городничий (ставши стрункою). Насмілююсь  прохати вас…
Рубльов. Рішуче слухаю.
Городничий. Чи не відчуваєте бажання… у мене в домі є чудесна для вас кімната, світла, затишна. Мене, дружину мою, ; вже так ощасливите своєю присутністю.
Рубльов. Ах! ось ви про що.
Городничий. Гостиниця, так міркую, не є те місце…
Рубльов. Згоден. Заходжу в номер, у кімнаті вогкувато, темно; дивлюся! ; а на столі два таргани, та обидва, як чорнослив. Я той же час до хазяїна, такий, так би мовити, негаразд. А він мені: «Тарган, ; каже, ; не блощиця, не закусає». Та ще давай гроші наперед за постій вимагати.
Городничий (виструнчившись і тремтячи усім тілом). Не гнівайтеся ; їй-богу, невинен! Я сам учора, проходжуючись у службових справах, зайшов навмисно в гостиницю, щоб довідатися, чи добре утримуються подорожні. Бачу ; погано. Думаю собі: завтра почну наводити  тут порядок. Я, чесно кажучи, крім обов’язку, ще й як християнин-людинолюбець хочу, щоб кожного смертного тут хороше приймали.
Рубльов. Не хвилюйтесь ви так, шановний.
Городничий. Вибачте, заради Христа!
Рубльов. За запрошення дякую. Але не можу прийняти. Ви пропонуєте мені приватний дім, я ж тут, самі знаєте, з офіційним візитом. Я б бажав мати розташування (трохи помислив) у міському суді. Ви не будете заперечувати? Амос Федорович, здається?
Суддя (кашлянувши в кулак). Да-с. (Пауза.) Ніт-с.
Рубльов (шанобливо). Дозвольте довідатись, в якому сенсі я маю розуміти?
Суддя.  Відносно «да-с», хотів підтвердити стосовно мого ім’я-по-батькові. А «ніт-с» ; не маю, так би мовити, заперечень.
Рубльов. От і добре.
Городничий. Помилуйте, ваше превосходительство, поки здійснять належні приготування до прийому шановного гостя, потрібен час… Зробіть ласку, все ж таки переночуйте в моєму домі!
Рубльов (трохи поміркувавши). Що ж, добре.
Городничий. Їй-богу, від щирої душі запропонував…
Рублев. Знаю.
Городничий. Насмілюсь просити пообідати з нами. Це вже я вас як хрещений батько запрошую, котрий стояв біля благодатної купелі і власноручно вам перший постриг робив.   
Рубльов. Справді, відчуваю нестерпний апетит у шлунку.
Городничий (вказуючи рукою у бік їдальні). Там у нас порося з хріном і з сметаною, індичка з сливами та ізюмом, соус з рябчиком, смажені курячі крильця, свинячі ребра, бараняча печінка, телячий мозок з горошком, баличок, кулєбяка, солоні огірочки, ікра, сир… чим Бог послав.
Рубльов. А таки послав. Зізнаюся: люблю попоїсти. Панове, уявляєте, я нещодавно був у Парижі, так, не повірите, суп їв такий поживний, що воскрешає мертвих. А риба! скажу  я вам, є там риба, тюрбо називається, така, що тільки слинка потече, як  начнеш їсти. Не якась там корюшка. А то ще подадуть вам пиріг, що сам він гарячий такий, що ви не можете взяти до рота, а в середині морозиво, холодне ось, як лід.
Всі (вигукують). Ух!
Рубльов. А яка кухня у нас при дворі, панове! Повар так, собака, готує, що не встанеш із-за столу!
Всі (вигукують). Ух!
Городничий. Ще є у нас губернська мадера… горілочка персикова…
Рубльов. Ні, ні, ні. П’ю тільки шампанське. (Слузі.) Хомо, шампанського! (Хома миттю підходить з пляшкою шампанського.) Чокнемось чарками і серцями в ім’я нашої великої Вітчизни!
Городничий (радісно). Чокнемось!
Рубльов (декламує).

Там славний окорок Вєстфальской,
Там звєнья риби Астраханской,
Там плов і пірогі стоят.
Шампанскім вафлі запівают.

Квартальні відчиняють обидві половинки дверей, що ведуть до їдальні. Туди, намагаючись випередити всіх, націлюються Добчинський і Бобчинський.

Рубльов (їм удогін). Сходинка! не впадіть!

Ще не договорені були слова ревізора, а Бобчинський і Добчинський, зачепившись за сходинку, падають з усіх ніг.
Чути одностайний вигук.
Бобчинський і Добчинський спішно підводяться.

Що? чи не забились ви  де-небудь?
Бобчинський і Добчинський (в один голос). Нічого, нічого, без зайвого ушкодження.
Рубльов. Як це нічого? Та у вас у обох носи, як перці.

Гібнер видає звук, почасти схожий на літеру і і трохи на є.

Городничий (роблячи Бобчинському і Добчинському докірливий знак, до Рубльова). Це пусте. Прошу уклінно, будь ласка! а слузі вашому я скажу, щоб переніс чемодан. (Хомі.) Любий мій, ти перенеси все до мене, до городничого, тобі допоможуть. Прошу покірно! (Пропускає вперед Рубльова.)
Рубльов (підставляє коромислом руки; Ганні Андріївні і Марії). Ви дозволите?
Городничиха (з придихом).  О, так!
Марія (зітхнувши). Як вам буде завгодно.

Рубльов веде їх парадно до їдальні.

Городничий (говорить з докором Бобчинському і Добчинському). Ну, й ви! Вже ви мені! Е!.. Може, ви люди й хороші, але ось тут (показує на лоб) немає. Усе теревените, як сороки, усе гарцюєте, як ті мавпи. Гепнулись, як чорт його знає що. Блазні!
Добчинський (тримаючись за ніс, напівголосно). Це не я, це Петро Іванович!
Бобчинський (тримаючись за ніс і заїкаючись). Е, ні, Петре Івановичу, адже  ви перший теє...
Городничий. Т-ш! (Оглядаючись). Ну, Петри Івановичі, зробіть зарубку собі на носі: вам тепер тут немає місця. І ніде немає. Якщо  я вас де-небудь побачу або почую, то я вас тої ж миті в баранячий ріг зігну!
Бобчинський. Як же це, Антоне Антоновичу?
Городничий. Забирайтеся геть, торохтії кляті!
Бобчинский. Навіщо ви мене ображаєте, Антоне Антоновичу?
Городничий. Геть з очей моїх!

Бобчинський і Добчинский збентежені виходять.
За ними залишають залу гості.
Лука Лукич підхоплюється з місця і біжить до бокових дверей.

Городничий. Куди це ви, Луко Лукичу?
Смотритель. Треба… маю свої необхідності…
Попечитель. Не мала баба клопоту, купила порося!
Городничий (відчиняє двері і гукає в двері). Мишко, поклич квартальних.
Судья. Земляки, страшно!
Городничий (підіймається навшпиньки; вся сцена притишено). Ех, не слухали ви мене, Амосе Федоровичу, а я вас попереджав…
Суддя. Господи Боже! Мов на жаринах стою.
Городничий. Така вже на те воля Божа, щоб з вас почати. Тут, як кажуть: «Зітхни та охни, а своє відбувай». Біжіть мерщій до суду… гусей з гусятами, підштаники, онучі, всіляку погань, котру ви спромоглися там зібрати, ; все до біса!.. Приберіть гарненько одну з кімнат для гостя.
Суддя. Такий гість.
Городничий. Там поставити ліжко, умивальник  та інше. Я зі слугою пришлю килим найкращий, персидський. За ніч щоб усе виблискувало, як нова копійка. Чуєте?
Суддя. Я не встигну.
Городничий. Повинні встигнути. Візьміть солдатів. Скажіть Ставрокопитову, ; я просив. Притоптувати шпорою та дівчат водити в палатку ми всі мастаки… ти діло потрібне зроби ; тобі й честь!

З їдальні долинає веселий сміх Ганни Андріївни і Рубльова.
Вертається Лука Лукич.

Суддя. Батечки мої! Арештанти!.. Куди дівати арештантів?
Городничий (хапається за голову). Ах, Боже мій,  Боже мій! Жодного не повинно бути! Жодного!
Суддя. Я їх усіх на псарню, у вольєри, замість собак. Уже мої псарі їх доглянуть.
Городничий. Також засідатель ваш... ну той, од котрого постійно тхне горілкою…
Суддя. І засідателя на псарню?
Городничий. Навіщо ж? Замкніть його до часу в жовтий дім. Хай відпочине чоловік.  Хай його там Христіан Іванович медикаментами користає. А якщо так станеться і навідається ревізор, ви, Артеме Пилиповичу, так і скажіть, буцімто, матінка в дитинстві забила, і все таке.
Попечитель. Неодмінно зробимо.
Городничий. Ага, ось іще що… Ви хороше б зробили, якби вигнали наглядачку при жовтому домі. Адже що здумала паплюга: ; стала продавати булки, призначені божевільним. У них Господь розум відібрав, вони  навіть і пожалітися не можуть! Я й раніше хотів вам про це сказати, та все якось забував. Ну, з Богом! І останнє…
Городничиха (в дверях). Антоне! Ти скоро?..
Городничий (їй). Іду, іду.
Городничиха. Ми чекаємо. (Зникає.)
Городничий. І останнє… одягніть мундири… і всім передайте… без мундира ; ні за поріг.
 
Суддя, попечитель богоугодних закладів, смотритель училищ и поштмейстер виходять і в дверях стикаються з квартальними, що повертаються: Свистуновим і Прохоровим.

ЯВА ІІІ

Ті ж і квартальні.

Прохоров. Чого зволите?
Городничий. Чш! (Показує кулак.) Де вас чорти носять?
Прохоров (напівголосно). Були за наказом…
Городничий. Прохоров, ти?
Прохоров. Я…
Городничий. Фу! Ти, брате, біс тебе знає, потієш, чи що. Сходив би хоч у баню.
Прохоров. Радий старатися.
Городничий. Чш! (Затуляє йому рот.) А Держиморда де?
Свистунов. У домі своєї матері, Маври Акакіївни, лежить на печі і співає частушки з матірними словами.
Прохоров. А з голови його підіймається пар.
Городничий. Так наклюкався?
Свистунов. Тверезий, але на ногах не стоїть.
Городничий. Невже дурману об’ївся?
Прохоров. Учорашнього дня сталася біля Калинового мосту бійка. Кинувся він їх усмиряти, але, від частого рукомахання, сам собі в’їхав у пику ; а у нього, ви самі знаєте, кулак, мов кувалда, ; ото вона й зробилася червоною, як буряк, а ноги підкосилися, як дві травинки. І тепер у нього в голові ось що. (Показує коловорот.) Прийшлося викликати пожежну трубу…
Городничий. Бовдур! Щоб  йому  не довелося, собаці, вранці чарку горілки випити! Куди оком не кинь: або п’яниця, або дурень. В одного мозок висох, у іншого ; розмок!

ЯВА ІV

Ті ж і пристав.

Городничий. Степане Іллічу, скажіть, Бога ради, де ви запропастилися? На що це схоже?
Пристав. Я був тут зараз за ворітьми.
Городничий. Слухайте ж бо, Степане Іллічу! Чиновник же з Петербурга приїхав. Як ви там розпорядились?
Пристав. Та так, як ви наказували.
Городничий. Тож слухайте. Піднімайте всіх, квартальних, десятських… Ходити кордоном, стояти стіною. До ревізора нікого не підпускати за версту. Побачите, що лізе якась морда, одразу ж його під дихало, по маслаках, так його! (показує ногою) гарненько! Ви органи порядку. Так наведіть у місті порядок. Та зробіть, нарешті, що-небудь з ремісниками; як напустить гидкий народець кіптяви й диму зі своїх майстерень таку силу, що  благородній людині рішуче неможливо тут прогулюватися. До того ж з-під воріт кожного дому несе таким пеклом, що я, заткнувши ніс, метеликом промигтів. (Бере з рук пристава капелюха, надіває собі на голову.)
Пристав. Антоне Антоновичу, це мій капелюх.
Городничий (повертає йому капелюх). Е! Чорт забирай! Зарубайте собі на носі. Пильнуйте всіх! Все бачити. Все чути. Все знати.
Пристав. Все зробимо.
Городничий. Біжіть, летіть птахом! Щоб я вас… Щоб ви мені… Тільки ж у мене: ні, ні, ні!.. вже я… Ось що! Чуєте, чуєте: за все з голови спитають, і тому слухатися! Беззаперечно слухатися! а ні, звиняйте… (Піднісши палець угору.) Хай ревізор побачить, що значить справність!

Пристав і квартальні у блискучих ботфортах спішно виходять.

ЯВА V

Городничий один.

(Зітхнувши.) Стільки років на службі - й до сих пір не представлений. Бажаю одного, ; якби отримати орден на шию. Щоб усі бачили увагу до мене начальства. Бог свідок: Володимира на чужій шиї не потерплю! не потерплю! (Ствердно ударяє кілька разів кулаком по долоні і виходить у двері, що ведуть до їдальні.)

Завіса падає.



ДІЯ ДРУГА

Театр являє собою безлюдну вуличку.
Бобчинський і Добчинський, обидва входять, засапавшись.

ЯВА І

Добчинський (розмахуючи руками). Е, дозвольте ж, Петре Івановичу, пригадайте, адже ви першим побачили в Хлестакові ревізора!
Бобчинський (одводячи його руки). Вже ви, Петре Івановичу... той... будь ласка, не перебивайте!.. Краще згадайте, адже ви перший у Хлестакові генералісимуса примітили!
Добчинський (перебиваючи). Е, ні, дозвольте ж, Петре Івановичу, дозвольте... ви завжди любите розгардіяш учинити. Тому не випадково вас Антон Антонович блазнем обізвав.
Бобчинський (перебиваючи).  Що ж ви так свистите, голубе мій? Навіть прикро. Пригадайте: адже це він вас блазнем обізвав, коли ви першим гепнулись.
Добчинський (розпалюючись). Це ви мене зараз, Петре Івановичу, точно в багно посадили. Ми завжди з вами приятелювали, і навіть дружили. А ось зараз бачу, що ви всіляко намагаєтесь ображати мене.
Бобчинський. Дозвольте вам доповісти, Петре Івановичу, що  ви  самі  ображаєте  мене!
Добчинський. У мене, Петре Івановичу, ніколи і в думках не було вас ображати. Пригадайте самі: я не сказав вам жодного слова, коли  ви, на Василя Єгиптянина, за моєю дружиною в замкову шпарину підглядали. Навпаки, я зробив вигляд, ніби  зовсім  цього  не  помітив. 
Бобчинський. Ну й що, зиркнув тільки один разок! А з якої причини, дозвольте запитати? Тому, що почув у спальні дружини вашої, Аделаїди Іванівни, чоловічий голос.  Бува не дивно? Адже голос цей належав судді…
Добчинський (перебиваючи). Нісенітниця несусвітня! Що ж це ви, Петре Івановичу, вигадуєте дурниці?
Бодчинський. А от і не дурниці! Усі знають, що ваш Іванчик ; ну просто вилитий Амос Федорович. І цирульник, Євпл Акінфович, той, котрий, коли голив бороду Пилипу Антоновичу Почечуєву, та замислившись про щось, замість вусів збрив йому брови, казав мені, що донечка ваша, Лізонька, на нього схожа. І в пивному погребі, і в місцевім магазині чув…
Добчинський (вилупивши очі). Яке безстидство! Що ж ви стращаєте мене? У вас із кожного слова стирчить шпилька. Е, Петре Івановичу... Знайте: я все, все, все знаю-с.
Бобчинський. Що ж ви знаєте?
Добчинський. Ми знаємо, що ви за птах. Ви ; надутий хом’як.
Бобчинський. Чому це хом’як?
Добчинский. Тому, ; не розумієте ніякого поводження.
Бобчинський (с дрижачими губами). Як ви собі хочете, Петре Івановичу, але після того, як ви назвали мене образливим для честі моєї ім’ям, а саме: хом’яком, ; вважати непристойного чоловіка своїм другом за жодних обставин не можу. Ви тепер мій непримиренний ворог.
Добчинський (притупнувши ногою). На такі ваші слова, Петре Івановичу, я вам так відповім: ; вже якщо ви сердитесь, то звольте укусити свій ніс! (Помітивши раптом сталий недолік в одязі.) Чорт забирай,  каблук відскочив. От халепа.
Бобчинський (відвертаючись з огидою). У вас, Петре Івановичу, підленька, мерзотна душа. Ви завдали мені смертельної образи, уразили честь мою, і я більше не бажаю бачити вас у своєму домі…
Добчинський. Ну, так ідіть же ви під три чорти!
Бобчинський. Ну й піду.
Добчинський. Скатертю доріжка!
Бобчинський. Що ж, і піду!
Добчинський. Клятвено вам кажу, що тепер між нами все скінчилось, і на очі мені більше не попадайтесь!
Бобчинський. І не попадусь. (З наміром піти.)
Добчинський. Ідіть, ідіть, і хай вас воші обсядуть, щоб ви ніколи не пропускали жида з товарами, щоб не купити у нього еліксиру у різних скляночках проти цих комах.
Бобчинський. А я вам бажаю, щоб ваша бричка зосталася без коліс і щоб ви пересувалися містом виключно на своїх двох. А трійку гнідих щоб вкрали цигани. І щоб коли ви йшли містом, ваші штанці зривали б бездомні люті собаки, кусаючи вас за литки! (Іде.)
Добчинський. А ви… а ви… щоб ви розучилися грати в «дураки» і «мельники»! (Кричить йому уздогін.) Дурень! (Пробує шукати каблук, але, не знайшовши його, виходить, лівою ногою ступаючи на одних цвяхах.)

ЯВА ІІ

Кімната в домі городничого.
Городничиха і Марія.

Городничиха (розбирає подарунки, зроблені Рубльовим). Дивний… узяв і подарував мені навіщось кисет. Такий оригінал. (Зітхає.) Ах, який красень! Лице свіже, очі темні; а дивиться ; ніби пестить. А вже коли він заспівав «Не ший мені, матінко», віриш, наче в серце мене поцілував. Я страх люблю таких молодих людей! я просто без пам’яті. (Усміхається.) Тільки уяви, що ще як був він хлопчиком,  жодна дама, бувало, не пройде без того, щоб не ударити пальцем під підборіддя і не сказати: «Мазунчик, який же ж ловкий!» (Доньці.) Чому ти мовчиш? Взяла б та й заперечила матері.
Марія. Що говорити, мамочко?
Городничиха. Будь що. У тебе ж вічно якісь фантазії. Ти поглянь, які він тобі панчішки подарував. Такі, мабуть, тільки придворні дами носять.
Марія. Придворні дами, мамочко…
Городничиха. Ти, одначе, йому дуже сподобалась: я помітила: все на тебе поглядав.
Марія (збентежена). Як можна, мамочко!
Городничиха. Мене не обдуриш. Та він і сам казав мені потім: «У  вашої Марійки такі біленькі  ручки,  що  не  гріх  поцілувати».  Тому думаю, вже так закохався, що був би не проти зазирнути в твою спальню… як ти надіваєш білу, як сніг, панчішку собі на ніжку…
Марія. Ой, мамочко, ви мене геть-чисто здивували такими словами!
Городничиха. Скажіть, будь ласка, її здивували! От якби мене хто так здивував…
Марія (з виразом відчаю). Ах, мамочко, але ж він свій, рідня!
Городничиха. Що за нісенітниця!
Марія. Яка ж нісенітниця, якщо він мій хрещений брат? А це гріх.
Городничиха. Куди ж! гріх…
Марія (крізь сльози). Мене і так тепер ніхто заміж не візьме.
Городничиха. Не верзи верзиці. Ти дурницю зараз сказала.
Марья. А все через вас. Всім об’явили, щоб усі знали: «З яким дияволом породичалася!», «Пан Хлестаков обручився з Марійкою!..» На весь світ сорому завдали! (По-дитячому витирає сльози руками.) Усі вже й так, мабуть, насміхаються наді мною. Особливо доньки Ляпкіна-Тяпкіна.
Городничиха (гладить доньку по голові). Хай патякають, скоро набридне. Не плач, ми тобі ще жениха знайдемо. Є ж ось Іван Кузьмич.
Марія. Поштмейстер?
Городничиха. Він самий.
Марія. Але ж ви самі казали, мамочко, що він мені робить гримасу, коли я одвернусь.
Городничиха. Яку ж гримасу! Це у нього від сердечних почуттів щелепа посіпується й кадик заходиться. Я ось із ним поговорю…

ЯВА ІІІ

Городничий входить навшпиньках.

Городничий  (дружині і доньці).  Чш... ш...
Городничиха. Що?
Городничий. Розбудите ревізора.
Городничиха. Так його у домі нема.
Марія. Таточку, Микола Карлович пішов спати на вулицю, на свіже повітря.
Городничий (віддає доньці свій мундир). Віддай Явдосі, та скажи, нехай до ранку замість загубленого ґудзика пришиє золотий дзвіночок з новорічних іграшок.

Марія неохоче бере мундир, виходить.

(із задоволеною усмішкою). Оце так обставини! Що, Ганно Андріївно? га? Чи думала ти що-небудь про це? Отакий багатий приз, канальство! Здавалося, все втратив: чин, звання, одурений, пішов на посміховище, на споживу зубоскалам. І раптом, як нагорода, ; явлення…
Городничиха. Це тому, що у тебе ангел-хранитель сильний; я давно це знала.
Городничий. Від радості в голові такий розгардіяш учинився! (Замислюється.) Який добродійний чоловік! Великих знань…   Як приємно з ним говорити! Що головне: зовсім не  розпатякує.  Я було  хотів йому  теж  слівця  два сказати,  та зізнаюсь, сторопів, серце так стало битися... 
Городничиха. А мені аніскілечки не  було боязко; я просто бачила в ньому освіченого, благородного чоловіка…
Городничий (не дав їй договорити). …чесності нелюдської. Каже: «Честь та бариш в одній сумі не вмістиш». «Для жнив, ; каже, ; потрібні серпи. Для порядку ; чесні серця». Ось як!
Городничиха (зітхає). Шкода тільки, що він безвусий. Пам’ятаєш, Антоне, був поручик у нас. Все, було, сидить і вусики підкручує?
Городничий (усміхається і трясе головою). Оце так приз, канальство! Я помітив, одначе, що він мене особливо любить. (Скрикує, підстрибуючи від радості.) Ай, Антоне! Ай, Антоне! Ай, городничий! Он воно як діло пішло!
Городничиха. Тобі, Антоне, слід  у корні перемінити життя. З’явився світлий чоловік ; так набирайся від нього тонкого обходження, а всю ведмедячу грубість свою забудь. І говорити богохульні слова забудь. Ще й до того ж, слізно проси Бога про поміч. Чуєш, що кажу?
Городничий. Ех, Господи Боже, як би хотілося хоч трішечки бути схожим на нього! Як подумаєш, аж серце б’ється. (Трохи подумавши.) Одначе того, як ти думаєш, Ганно Андріївно, получу чи не получу?
Городничиха. Про що це ти, Антоне?
Городничий. Е-е-е… думаю: (бере жінку за талію) Ганна у мене вже є, тепер би ще й Володимира.
Городничиха. Ніяк не второпаю, батечку.
Городничий. Кажу: у мене орден сидить у голові.
Городничиха. А! Орден. Ще б пак! звичайно, получиш.
Городничий. Все ж, не чужий чоловік. Хрещеник, як-не-як. Хе, хе, хе! (Заливається і помирає від сміху.) От що, канальство, заманливо!  (Раптом увесь перемінившись.) Я заради цього можу все зробити, все, все, все! Всіх крутихвостів, кожного звіра приборкаю! Дам я вам переполоху! (Потирає від радості руки.) Почекай, почекай, Ганно Андріївно, будуть жнива!

Раптом вбігає Марія.
 
Марія. Таточку, Явдоха сказала, що дзвіночка не знайшла, що вона пришиє золоту рибку.
Городничий (розводячи руки). Рибку так рибку.
Городничиха (раптом скрикує і задкує). Зиркає, зиркає!..

У відчиненому вікні ми бачимо голову Хоми, слуги Рубльова.

ЯВА ІV

Хома. Пан просить води.
Марія. Заходь, двері не зачинено.
Городничий. Е, та що там, лізь у вікно!

Хома обіперся на підвіконня обома руками, нарешті піднявся на руках і, висунувши обидві ноги, сплигнув з підвіконня. Всі біжать йому назустріч, киваючи пальцями.

Городничиха. Підійди сюди, любий мій!
Городничий. Чш!.. що? просить води?
Хома. І вина.
Городничиха (Марії). Чула?
Марія (капризно). Ну, мамочко!
Городничиха. Не супереч матері! Вітерцем! вітерцем!

Марія, тупнувши ніжкою, вибігає.

Городничиха. Слухай, як тебе звати?
Хома. Хома, пані!
Городничий (до дружини). Та годі, годі тобі! (Хомі.) Ну що, друже, пан твій до вина прихильний?
Хома. Чу! Зовсім не п’є. Каже: «Здоровий чоловік ; здорова держава». Щоправда, один раз був п’яний, та й то від щастя, після того, як цар йому орден почепив.

Засапавшись, вбігає Марія; в одній руці у неї графин з водою, у другій пляшка вина.

Хома. Вип’ю за ваше здоров’я.
Городничиха. Ну, як, скажи: у твого пана є дружина?
Хома. Аякже, є.
Городничиха. Певне, що він її дуже любить і утримує в розкоші?
Хома. Чу! «Розкіш, каже, джерело хабарів, страшна огида, уїдлива холера». Вони, коли на бал їдуть, то дружина його,  Катерина Перпентівна, завжди одягається в одну й ту саму сукню.  А ось все дешеве й просте пан мій хвалить.
Городничий. Он воно, Ганно Андріївно, як треба. Я невтомно товкмачив тобі: надмірність шкодить. Так ти не слухаєш.
Марія. Душечко, Хомо, а дружина у Миколи Карловича вродлива?
Хома. Ви птичку бачили?
Городничиха. Яку птичку?
Хома. Канарейку.
Марія. Звичайно, бачили.
Хома. Викапана ; вона.
Городничий. Та годі вам, будь ласка! Ви своїми теревенями тільки мені заважаєте! Ну, що, друже?
Городничиха. А де твій пан живе?
Хома. Узимою в місті, улітку ; в селі.
Городничиха. У своєму?
Хома. Чу! В Царському.
Марія. Скажи, Хомо, а що твій пан більш за все полюбляє?
Хома. А те і полюбляє, що роз’їжджати Петербургом у франтівській кареті цугом; коні точнісінько як на картинці: морда праворуч, морда ліворуч, морда посередині… і щоб самому за візничого. «Е-ге-гей, зальотні!»
Городничий. Ах, Боже мій, ви все із своїми дурними розпитуваннями! не дасте ні слова сказати про справу. Ну, що, друже, твій пан казав що-небудь про городничого?..
Хома. Казав.
Городничий. І що ж?
Хома. Каже: «Антон Антонович дуже хороший чоловік. Таких людей, як Антон Антонович, мало і в самім Петербурзі, а може, й у цілій Європі».
Городничий. А мені дуже подобається твоє лице. Ти, друже, я бачу, людина розбитна. Ну, що...
Городничиха. Послухай, Хомо, а у твого пана є дітки?
Городничий. Ну годі, справді, вам, торохтійки! Тут не жарти. Справа йде про життя людини... (До Хоми.) Ну, знаєш, друже,  ти таки мені дуже подобаєшся. У дорозі не завадить, знаєш, чайку випити зайву скляночку. Так от тобі… (Тягнеться за гаманцем.)
Хома. Чу! Не смійте навіть думати про це! Якщо пан довідається, що я взяв гроші, він мене за вушко і на сонечко. 
Городничий. Дай тобі Бог всякого здоров’я! Мудрий ти чоловік, Хомо.
Хома. Вельми дякую, пане. А вам дають гроші?
Городничий (набік). Еге ж! кріпосний чоловік, а розмовляє зі мною, як справжнісінький ревізор! (До Хоми.) Боже збав! Я грошей і в руки ніколи не беру. Як приходить час отримувати казенне жалування, я кажу дружині: «Будьте ласкаві, Ганно Андріївно, пройти зі мною в управу, візьмете грошенята». В лавці що-небудь виберу ; одразу ж купцеві гаман на стіл: «Ану, друже, відрахуй собі за товар скільки треба». А як лягаю спати, подумки благаю: «Не приведи Господи, щоб приснились червоненькі. На лихо». Бог з ними!
Марія. Хомо, душечко! а Микола Карлович пише вірші?
Хома. Пише, і все такі славословні. Дорогою замилується ; напише, річкою ; пішов пером витанцьовувати… Русь-Матінку так уславив ; не хочеш, а заплачеш…
Марія (сплеснувши в долоні). Який прекрасний  чоловік!
Городничиха. Прометей, рішуче, Прометей!

Чути за вікном голос Рубльова: «Хомо, несеш воду?»

Городничий. Чш! (Підводиться навшпиньки; вся сцена йде півголосом). Ідіть собі! годі вже вам…
Городничиха. Ходімо, Машенько! Нам є про що погомоніти.
Марія. Ходімо, мамочко!

Ганна Андріївна і Марія навшпиньках виходять.

Городничий. Одне слово ; жінки! Їм би все ; финтирлюшки! (Звертаючись до Хоми.) Ну, друже, ти йди, неси пану воду. Все, що не є в домі, вимагай.

Хома іде.

(Прямує до авансцени і зупиняється, замислившись.) У мене, їй-право, в голові тепер... я і сам не знаю, що робиться. Такий дурень тепер зробився, яким ще ніколи не був. Ай, Антон! Ну, Антон! Ай, городничий!

ЯВА V

Входять Свистунов і Пуговіцин.

Чш! Знову ви, як жеребці, гарцюєте! Ось візьму і перевзую вас у лапті. Ну що, навіщо? говоріть короткими словами. Кажи ти, Пуговіцин, що сталося?
Пуговіцин (баском). Там теє…
Городничий. Чш! кляп тобі в рот!
Пуговіцин (намагається говорити тихіше). Зараз упіймали дві особи жіночої статі. Обидві босі, в червоних сарафанах… намагалися пробратися у ваш сад.
Городничий. Боже мій, Боже мій! Хто вони?
Свистунов. Унтер-офіцерська дружина Іванова, та, котру ви відшмагали різками…
Городничий. О, Господи!
Свистунов. …і слюсарша Пошльопкіна.
Пуговіцин. Ми спромоглися вчасно схопити цих ябедниць і ізолювати.
Городничий. Молодця, орлики! Щоб і миша не прослизнула... Тепер ідіть. Стійте! А Прохоров де?
Пуговіцин. Побіг до лікаря пришивати втрачену кінцівку.
Городничий (з жахом). Яку ще кінцівку?
Свистунов. Нам, самі бачите, ті бісові баби лише обличчя подряпали, а Прохорову унтер-офіцерська дружина вухо відкусила. Їй-їй, скажена!
Городничий. Чорти б їх поїли, відьми  прокляті! Ось їх як... (бере себе за комір) на буксир, та в жовтий дім, і на цеп посадити, як буйних.
Свисутнов і Пуговіцин (в один голос). Буде виконано!
Городничий. Чш!.. Ідіть уже! йдіть!

Свистунов і Пуговіцин  виходять навшпиньках.

(Після нетривалого мовчання.) У мене начебто в голові щось почало ворочатись. Одначе, все рухається перед очима. (Починає ходити у хвилюванні, поглядаючи то на вікно, то на одні з дверей.) От так оказія! Хоча б одним оком зиркнути… Ох, як страшно!  Господи, помилуй мене, грішного! (Іде у бокові двері, вертається, тримаючи в руках орден, що належить Рубльову.) Ех, канальство! Аж дух захопило… вензель бач який! Ес-Ве… Святий Володимир, значить. О-о-охо-о! (Лизнув орден.) Солоне трохи. (Значуще стискає губи.) Получу чи не получу? Господи, лише на Твоє милосердя покладаюсь, хай все закінчиться щасливо! (Помовчав.) Піду, перерисую та й назад покладу.

Гасне світло. Завіса опускається.


ДІЯ ТРЕТЯ

Театр являє собою повітовий суд, пофарбований у колір граніту; вісім віконець в ряд. Суд розділено на дві половини: в одній кімната, приготована для приїжджого ревізора; в другій ; передня для прохачів; тут усе, що треба: стіл, стільці дубові з високими спинками, біля стін сундуки, ковані залізом, в котрих зберігалися стоси повітової ябеди. Над шафою з паперами мисливський гарапник.
Входять: суддя, попечитель, поштмейстер, смотритель, при повному параді, в мундирах. Лука Лукич від зубного болю пов’язав голову чорною шовковою хусткою таким чином, що два кінчики, які смішно стирчали, нагадували вуха зайця.

ЯВА I

Суддя. Ради Бога, панове, тримайтесь гусаком, гусаком! А прийде ревізор, всі станемо в струнку, по-воєнному. Ось так! ось так! Та не крутіться ви, Луко Лукичу!
Смотритель. Ох! (З гіркою усмішкою.) Зубик болить.
Поштмейстер. Ах, батечки! Подумати страшно: уповноважена особа! У того шалапута, у Хлестакова, ось просто ні на волосину нічого не було схожого на ревізора. А тут і сумніватися не смій. Паспорт? ; нате; дорожнє посвідчення? ; прошу;  іменне веління з міністерською печаткою? ; будьте ласкаві!
Попечитель. Мені, зізнаюсь, він дуже сподобався. Якийсь такий характер прямий, відкритий; обличчя…
Поштмейстер. Все ученість, така ученість, що нашому брату і приступу немає!
Суддя. Вам, панове, боятися нічого, а ось мені… Бог з ним: коли його покійний батько, Карл Афанасійович, затіяв тяжбу з Чептовичем за те, що той привласнив собі Рублівських біглих кріпаків, я позову Карла Афанасійовича ходу-то й не дав. Я його ось у цій шафі й заховав. Чи бува не тримає  в  душі  злостивий  намір на мене син його? (Зітхає.) Оце заковика. 
Попечитель (набік). Таскав вовк, понесуть і вовка. (Також зітхає.) Все в руках Господніх, батечку!
Смотритель. Друзі, їй-право, я весь тремчу.
Попечитель. Що цікаво: всунути в руку вже не вдасться. Чаклунчиками* (*Чаклунчики ; готові гроші) не візьмеш. Баранця у папірці вже не даси! Розумієте, панове?
Суддя (знизує плечима). Незбагненно!
Поштмейстер (теж знизає плечима). Незбагненно!
Суддя (після деякого мовчання). А може, це і не ревізор зовсім?
Всі. Хто ж? хто?
Суддя. Чув я від одного прочанина, буцімто антихрист народився. І щоб не одразу розкусив його простий люд, ховається за різними ликами і творить діла праведні.
Попечитель. Володарю земний! Як близько від нас спокусник!
Смотритель (ствердно стискає губи). Так, так.
Поштмейстер. Кажуть, в Італії один півень замість звичного «Ку-ку-рі-ку!», почав усіх будити, вигукуючи на мові бедуїнів два слова: «Не спати!» Я теж читав у газетах, що в Англії вигадали машину, в котру вводять живого бика, і вже через півтори години подають з машини вичинену шкіру, готові біфштекси, гребінці, чоботи й інше.  Чи не ворога роду людського це робота?

ЯВА II

Входить засапаний городничий, вішає на стіну портрет царя.

Городничий (обдивляється кімнату). Панове, чи все у вас готово? Помилуйте, голубе, Луко Лукичу, насправді, як же це?.. Невчасно ваш маскарад.
Смотритель. Що тільки не робив. І ниткою до дверей прив’язував…
Городничий. Що ви на мене так дико дивитесь, Артемію Пилиповичу?
Попечитель. Здалося, що у вас ззаду на штанях дірочка.
Городничий. Зараз я біжу за ним, а ви тут дивіться…  (Звертається до Шпекіна.) Трохи не забув… Іване Кузьмичу, ось вам мій строгий наказ: усі листи, що надходять до вашої контори, вхідні чи висхідні, розпечатувати і відразу ж якнайуважніше прочитувати. Всякого ябедника брати на замітку і докладати мені. Кожному перодряпу власноручно пальці переламаю. Нехай ногою донесення пише. О! (Піднявши палець вгору.)
Поштмейстер. Буде виконано.
Смотритель (набік). Бач чого захотів! ордена! І получить, шахрай! получить! Такі люди завжди встигають. А я? а?
Суддя (набік). Як загарцював сивий мерин! Обкраде, спорожнить казну, та ще й, шельма, нагороди хоче!
Попечитель (поглядає на нього скоса, говорить набік). Стонадцять копанок чортів, чого доброго, таки буде з Володимиром. Адже у нього різних вивертів, біс його забирай, досить.

Двері відчиняються і показується якась постать у фризовій шинелі з неголеною бородою, опухлою губою і перев’язаною щокою.
 
Суддя. Хто такий?

ЯВА III

Прохач (вклоняючись). Єлевферій Єлевферійович Зяблик. Кравець.
Суддя. Сьогодні не приймаємо.
Зяблик (зробивши пташину фізіономію). Ласкаво прошу: на попечителя богоугодних закладів чолом б’ю…
Попечитель. Що-о-о-о?!
Зяблик. Бачите яка річ: вище пупка утворився у мене чиряк. Поклали мене в лазарет…
Попечитель. Дундук прищавий, ти хто такий?
Зяблик. Так мені замість габерсупу дали такі щі, що я трохи було не помер.
Попечитель. Поліція! поліція! Хто впустив?
Зяблик. Спасибі знахарю Плутіну, відпоїв травичкою.
Попечитель. Чорти батька що! Господи, що відбувається?

ЯВА IV

Ті ж і Свистунов.

(З люттю.) Жени! жени його в шию!
Свистунов. Геть, геть! чого лізеш? (Упирається Зяблику руками в живіт і виштовхується разом із ним у прихожу, причинивши за собою двері.)
Попечитель. Щоб його нечиста носила, невігласа!
Городничий (набік). А тобі, Артеме Пилиповичу, свиняче вухо на шию! (До всіх.) Панове, все вирішуємо по-родинному. Тьху, ледь не забув… дивіться не проговоріться Миколі Карловичу про те, що нас зоставив з носом  Хлестаков, писака проклятий.

Відчиняються двері.

Попечитель. Ти знову, віскряк…

Всі бачать Хому.

ЯВА V

Хома (ще в дверях). З вашого дозволу.
Городничий. Заходь, друже, заходь. Як там Микола Карлович?
Хома. З Ганною Андріївною і Марією Антонівною каву смакують. На вашу милість чекають.
Городничий. Біжу. Панове, я вас попередив. Ви тут готуйтеся кожен по своїй частині, а я… Ми скоро. (Хреститься, йде.)
Хома. (сприскує кімнату одеколоном, при цьому наспівує). «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду».
Суддя. Здрастуй, друже! Як тобі наше місто?
Хома. Місто славне. Почистити б трішки, ; і порядок.
Попечитель. Послухай, шановний, а твій пан, мабуть, дуже зайнятий чоловік? У палац їздить, те, се…
Хома. Як не бути зайнятим ; стільки справ! Бувало, залишить мене в кімнаті присутності. «Лечу, ; скаже, ; в міністерію. Ти тут, дивись, будь уважний, приймай гарненько». Ну, сидиш. Зайде який-небудь генерал, височки такечки зачесані наперед, сиві брови нахмурені, як у ведмедя… «Що, шановний, ; спитає, бувало, ; вашого превосходительства немає?» ; «Поїхав. Куди поїхав, невідомо», ; відповідаю. ; «Передай же йому цей лист». ; «Неодмінно передам.» ; І в окрему папочку, значить.
Смотритель. Ну що, шановний, як твій пан?.. суворий?..
Хома. Ні-і-і, мій пан добрий. Чу! Слухайте, слухайте! а є такі… звір, справжній звір! Вчепиться оченятами в прохача та як гаркне: «Як  ви  смієте? Розумієте, хто стоїть перед вами?!»  (Розпалюється дужче.) «Строгість! строгість! строгість!» (Стукає кулаком по столу.) «За виски, та в тиски!» Той стоїть і хвіст підобгав.
Суддя (набік). О Господи Боже, який сердитий!
Смотритель. Досить! дуже страшно!
Хома (помовчав). Ні-і-і, мій пан не такий. Мій ; добрий. Тільки скаже, бувало: «Іди, братику…» ; «Куди?» ; «Іди, брате, в Сибір, копати імбир». Та й розсміється.
Суддя (набік). Господи, Боже мій! Пропав я, пропав зовсім. (До всіх.) Доброта нині рідкість.
Попечитель. Повезло тобі, шановний, з паном.
Хома. Чу!.. Все може! Під час зливи являється він до приятеля. «Ти в кареті?» ; питають його. «Ні, я прийшов пішки». ; «Та як же ти зовсім не змок?» ; «Я, ; відмовляє, ; умію вправно пробиратися між краплями дощу».
Смотритель. Не може бути.
Хома. Клянусь вам, от як Бог свят!
Попечитель (сміється). Хе, хе, хе! Дивовижно!
Поштмейстер (сміється). Хі, хі, хі! Нечувано!

ЯВА VI

Усі сміються. Раптом входить Рубльов в супроводі городничого. Микола Карлович у мундирі, шитім золотом, з великим стоячим коміром, Владимир у петлиці; на нім замшеві панталони; при боці шпага. По шляпі с плюмажем можна визначити, що він вважається в ранзі статського радника.
При їхній появі виникло сильне замішання. Побачивши ревізора, суддя зробив стрибок, немов цап.

Рубльов. Сміх прекрасний, навіщо ж ви зупинились, земляки? Чим сонечко нам миле? Воно зиму жене, весну накликає. А сміх чим гарний? Він тугу проганяє, серце веселить. Візьміть гусака… покажи йому палець, він тільки «Го-го-го!», свині ; вона «Хрю-хрю-хрю!», а людина розсміється. Треба робити радість. Ну ж бо, ну!

Один за одним, слідом за городничим, всі, окрім Луки Лукича, починають через силу сміятися. І це більше нагадує пирскання, ніж сміх.

Чудово! чудово! Відчуваєте радість?
Попечитель (шаркнув ніжкою). Да-с, відчуваю.
Рубльов (смотрителю). Люб’язний, Луко Лукичу, а ви що ж… скорчились? Підніміть вгору ніс, розправте плечі, розверніть душу!
Смотритель (червоніє від ніяковості і болю). Зуб болить.
Рубльов. А ось я вам зараз поможу. (Злегка ударяє долонею по тім’ю Луки Лукича.)
Смотритель (радісно). Чудо! Панове! зуб випав. Дивіться, дивіться! Хо-хо!..

Усі дивляться на нього здивовано, потім на Рубльова.

Городничий. Та ви Гіппократ!
Рубльов. Якби то ви знали, панове, який  я охочий  до всього радісного!  Я  розгадував  науку  веселого,  щасливого життя,  дивувався,  як  люди,  жадібні  щастя,   тої ж миті  тікають  від нього, зустрівшись з ним. Так не можна. Правильно я сказав?
Всі. Славно сказано!
Рубльов. Одначе, зізнайтеся, адже і в маленькому місті можна прожити щасливо? (Всі кивають головами на знак згоди.) А що ж виходить?… Містечко населене достатньо… іду сюди, а на вулицях народного  життя  зовсім  не помітно,  пісень  аж ніяк не чути. Там будочник, там постовий… і все. Підходжу до одного здорованя в будці, питаю: «Ти щасливий?» Відповідає: «Всім задоволені, ваше благородіє». Питаю: «Дружину свою любиш?» ; Він знову:  «Всім задоволені, ваше благородіє, хороше начальство». (Помовчав.) Знов таки… оком поведеш, і ні на чому зупинитись. Будинки сірі, як миші, паркани, як солдатські шинелі. Антоне Антоновичу, треба щось робити. Слід містом такою собі веселкою пройтись…
Городничий. Пройдемося.
Рубльов. Ілюмінувати вулиці…
Городничий. Зробимо.
Рубльов. Влаштувати театр… театр, театр… у вас є театр?
Городничий. Ні, немає.
Рубльов. Чому ж немає, дозвольте запитати?
Городничий. Від недосвідченості, їй-богу, від недосвідченості.
Рубльов. Як же так, голубе мій? Театр необхідний. Тільки й можна додати насолоду глядачеві, показавши йому якого-небудь облуду. Якось був у театрі, панове. Грали дурисвіта Філатку. Я плакав; але плакав не від співчуття до негараздів ошуканця, ; плакав від насолоди. Душі стало світло й легко від того, що дали ясно побачити, що таке шахрай. І підлість була виведена на світло.
Городничий. Спорудимо.
Рубльов. Давайте, давайте. І взагалі, більше народних забав, веселощів, пістряви. Хай лунають нові пісні.
Городничий. Все витворимо! Сам заводієм стану. Ось оцими руками театр зведу.
Рубльов. А це що? Мисливський гарапник.
Суддя (витягнувшись і тремтячи всім тілом). Да-с, гарапник.
Рубльов. У вас що, людей шмагають?
Городничий (в страху). Боже збав! Якщо хто сам завинить та за власним бажанням візьме й уперіщить себе раз-другий по спині. А так ; ні-ні.
Рубльов. Що ж, цікаво. А мені він, прямо скажу, припав до душі. Люблю, знаєте, за зайцем поганятися.
Суддя (заїкаючись). Візьміть…  ощасливите мне несказанно.
Рубльов. Дякую. (Хомі.) Хомо, іди й принеси мені яблук. (Хома іде.) Ну-с, панове, готовий поспілкуватися з кожним поближче. (Зникає в сусідній кімнаті.)

Всі, крім городничого, біжать навперейми до дверей, юрмляться й намагаються ввійти, що відбувається не без того, щоб когось не притиснули. Чути неголосні вигуки.

Суддя. Я перший піду.
Смотритель. Пустіть вперед просвітителя!
Поштмейстер. З якої причини?
Смотритель. Він був моїм учнем.
Попечитель (розставляючи руки). Ні, панове, вибачайте! Богоугодне діло важливіше.
Поштмейстер. Ай! ай! Помилуйте, панове! У мене запасних ніг немає.
Смотритель. Пустіть душу на покаяння!
Суддя. Відчепіться, панове! Всі там будемо. (Йому  першим вдається прослизнути в двері.)

ЯВА VII

Рубльов і суддя.

Суддя (входить і зупиняється, сам собі). Сміливіше, сміливіше! Винеси щасливо, Пресвята Матір! (Рубльову.) Ваша честь…

Рубльов швидко підходить, зупиняється і дивиться цупко в очі судді, від чого той робиться блідим і скорчується.

(Набік). Казала Феся, що обійдеться. Аж ; ні. (Падає до ніг Рубльова з поклоном, причитаючи.) Ваше превосходительство! не погубіть! Не повинен ні в якому  злому  заміру!  Клянусь і  перед  Богом,  і  перед  вами, я нікому нічого не зробив поганого!  Закон ; я німію перед законом. Ось і в Святому Письмі сказано: «Того, хто кається, Господь приймає». Хоч завтра на Страшний Суд… не повинен. (Плаче.) Помилуйте!
Рубльов. Що ж ви так, ангеле мій? Не робіть цього, підійміться. (Суддя піднімається з колін.) Адже я вам товариш по службі, а не суддя. Чистіше горішнього снігу і світліше небес має бути душа ваша. Думали ви про це?
Суддя. Думав…
Рубльов. Наскільки чистій треба бути душі  у судді! Скільки сіток розставлено для ловіння людської душі, яка тримає в свої руках долю собі подібних! Думали ви про це?
Суддя. Думав!
Рубльов. Тільки уявіть: два якихось ковбасники поб’ються поміж собою за дрібницю, і якщо не розсудити їх по правді ; сварка охопить усе місто, потім околиці, села, нарешті, міста, а там і цілу державу. Думали ви про це?
Суддя. Так і суджу: по-людськи і по-божеськи. Побачу ; двірник дорогу погано мете, як не пожурити! Я спочатку гаркну: «Гей ти, мітла!» та  потім уже мітлу й лаю. І не образливо, і необхідне не втрачене!
Рубльов. Я бачу, ви благородний чоловік. А ви в Бога віруєте, до церкви ходите?
Суддя. Я в вірі твердий і кожної неділі буваю в церкві. (Накладає на себе хрест, спочатку торкнувшись перстами до черева, а вже потім до голови.)   Вдовам безпомічним, сиротам бідолашним допомагаю. Якось виходжу з церкви; тут Аксентій ; місцевий дурачок, у котрого волосся на голові його схоже на сіно, до мене: «Подайте, Христа ради!» Я йому руку простягнув, кажу: «Що ж ти, Аксентіє, тут сидиш? Тут користі мало. Ходімо, ; кажу, ; відведу тебе до ятки, де продають пироги, там, ; кажу, ; більше дають». Як же він потім мені дякував, і слова все такі…
Рубльов. Що ж, чудово. Прощавайте. Я про вас буду доповідати.
Суддя. Не зоставте покровительством! (Струнко, руки по швах.) Не смію більше турбувати своєю присутністю. Чи не буде якого наказу тутешньому повітовому суду?
Рубльов.  Збережіть моє слово.
Суддя (кланяючись і виходячи, набік). Ну, орден наш!

У дверях суддя стикається з Хомою;  той вносить і ставить на стіл вазу з яблуками; зникає.
Заходить Попечитель.

ЯВА VIII

Рубльов і попечитель.

Попечитель. Здрастуйте!
Рубльов. Артеме Пилиповичу! Знаю ваші діла, і віру, і терпіння ваше.
Попечитель (набік). Городничий, підла душа, вже щось про мене наговорив. (Злегка шаркнув ніжкою, Рубльову.) Ще з самих юних літ я  палав незгасною ревністю зробити  життя  своє  необхідним для  блага  держави, і все це приборканням самолюбства, старанням,  пильністю  і слухняністю.
Рубльов. Благе діло, їй-право, благе!
Попечитель (бадьориться). А ось з нашої братії чиновників є такі… лицеміри! «Помилуйте, каже, я цілий вік чесно жив, майже зовсім не робив підлоти, ; як же мені не дають ні чина, ні ордена?» Ні, як на мене, хто не в силах бути благородним без заохочування — не вірю я його благородству.
Рубльов (декламує). «О, гдє же ви, Отчізни вєрниє сини,  С увєнчаннимі правдою главамі?» (Бере зі столу яблуко.) Ось яблуко; здається, звичайний невинний фрукт. А що наробив, людей раю позбавив. Бажаєте яблуко?
Попечитель (підбігаючи). Дякую-с.
Рубльов. Прошу сідати. (Скеровує на нього глибокодумний зір.)  У вас є гроші?
Попечитель (не відводячи очей, каже сам до себе). От тобі маєш! (З ваганням у голосі.) Є.
Рубльов. Дайте.
Попечитель (голосом зовсім тихим і нерішучим). Так би мовити, на справу загального добра… (Виймає і подає, тремтячи, асигнації.)
Рубльов (беручи гроші).  Мій благородний земляче! Та вони чесні.
Попечитель. Як чесні?
Рубльов. Ваші гроші чесні! Якби вони були нечесні – тої ж миті спалахнули й згоріли б у моїх руках. (Присувається ближче зі своїм стільцем і каже доволі тихо.) Скажу вам відверто, янголе мій: я направду чорт. Може бути, тому й дав мені Бог такий дар ; бачити чистоту. (Повертає гроші.) У вас тут багато таких, які рученятами отак (показує рукою, наче бере гроші) уміють?
Попечитель (бере свої асигнації). Сам я чистий і ніколи на цей гріх своєю рукою не посягав! Про інших скажу… є у нас такі взяхарі, що будь-будь! Чистісінька тобі свиня в ярмулці!
Рубльов (сміється). Ах, як смішно! Свиня в ярмулці! (Сміється.) А яку думку ви маєте про городничого?
Попечитель. Щоб цвіла батьківщина, я повинен це сказати… (Ледь він відкрив рот, як десь за вікном глухо забамкав мідний марш.) 
Рубльов (підходить до вікна). Що за шум?
 
Голос городничого: «Розучуємо нову пісню!»

Рубльов. Антоне Антоновичу, голубе, не тут! Далі!.. далі!..

Голос городничого: «Слухаю-с!»

Попечитель (набік). Щоб ти пропав!
Рубльов. Як же вам повезло з городничим! Хороший чоловік.
Попечитель. Так… Хороший.
Рубльов. «Блаженні чисті серцем…»  (Доброзичливим тоном.) Артеме Пилиповичу, зізнайтесь, як вам вдається тримати свою душу в чистоті?
Попечитель. Старанністю і щоденними ревізовками.
Рубльов. Як це, хотілося б знати?
Попечитель. Кожного ранку, прокинувшись і посьорбавши чаю, записую на окремому папірцеві ябеду на самого себе, з вашого дозволу, те, що мені в самому собі не подобається. Знаєте, пробирає. Коли почитаєш перед сном про себе що-небудь непорядне, ; стаєш трохи чистішим. Може накажете, я все про себе викладу краще на папері?
Рубльов. Добре, хоч і на папері. Мені дуже буде приємно.
Попечитель. Не смію турбувати своєю присутністю, одбирати час, визначений на священні обов’язки... (Кланяється з тим, щоб піти.)
Рубльов (проводячи). Я про це буду говорити.
Попечитель (виструнчившись, притримуючи руками шпагу, голосно). Хай славиться цар наш, який сидить на престолі! (Іде.)

ЯВА ІХ

Входить поштмейстер, потискуючи плечима, притримуючи шпагу.

Поштмейстер (набік). Боже, Боже! винеси благополучно. (Рубльову). Маю честь рекомендуватися: надвірний радник Шпекін. Старанно служу Престол-Вітчизні як поштмейстер.
Рубльов (радісно). Янголе мій! Іване  Кузьмичу! Дозвольте вас почастувати докором. Ну звідки ця несміливість? Чого ви боїтесь? Не розумію.
Поштмейстер. Вибачайте, я, їй-Богу, не винен.
Рубльов. Мені подавайте людину! Я хочу бачити людину! Сміливу, відверту, красиву. Невже у вас у поштовій конторі безлад?
Поштмейстер. Нікак нєт-с.
Рубльов. Справи занедбані?
Поштмейстер. Нікак нєт-с.
Рубльов. Це ж добре. Слухайте слово моє. Чуєте мене?
Поштмейстер. Чую-с.
Рубльов. Ваше поприще так само важливе, як і кожного з нас, і всі ми служимо землі своїй і своєму государю. І тому ми всі повинні бути сміливими. Станься війна з турками, а ми готові. Не приведи Господи, німець свинячим писком до нас сунеться, а ми ; «Е-ге-гей, братушкі! З нами небесна сила!.. Ур-ра!..» Адже так?
Поштмейстер. Істинно так!
Рубльов. В Росії тепер на кожному кроці можна зробитися богатирем. Кожне звання і місце потребує богатирства. (Указуючи на стіл.) Зійдіть сюди!
Поштмейстер (набік). Краще б він мені дав щигля. (Рубльову.) Куди-с?
Рубльов. Сюди! сюди! Сміліше!..

Поштмейстер злазить на стіл.

Відчуваєте силу?
Поштмейстер. Від-чу-ваю.
Рубльов (вказуючи на шафу). Лізьте на шафу! Сміліше! Сміліше!!..

Поштмейстер не без труда залазить на шафу.

Відчуваєте хоробрість?
Поштмейстер (сміливо). Відчуваю!
Рубльов. Ось ви уже й богатир!
Поштмейстер. Так точно-с! (Раптом губить рівновагу і летить з шафи.)

Рубльов. Що ж ви, як ви, Іване Кузьмичу?
Поштмейстер (заїкаючись). Здається, буде ґуля…
Рубльов. Сідайте, Іване Кузьмичу! (Поштмейстер сідає.) Бажаєте… я з пошт-директором на дружній нозі. Можу порекомендувати.
Поштмейстер. Вважатиму за честь. (Підводиться, виструнчується і підтримує шпагу.) Не смію далі турбувати своєю присутністю... (Іде до дверей, ступаючи видрібцем, зупиняється.) Відчув несказанну радість, зустрівши таку великодушну увагу від державної особи, таку націленість на добро... дай Бог, щоб кожний цар був оточений такими людьми!

Поштмейстер кланяється й виходить.

Рубльов (тільки-но той пішов). Поштмейстер ; хороша людина.

ЯВА Х

Рубльов і смотритель.

Смотритель (виструнчується, тремтячи). Насмілюсь доповісти…
Рубльов. Боже мій, Лука Лукич! Милий Лука Лукич! Ось я вас поцілую сердечно, мого дорогого учителя! (Цілує.)
Смотритель (розчулений). Дякую за зубик.
Рубльов. Дрібниці, вельмишановний Лука Лукич!
Смотритель. Воно всім видно, коли у людини добре серце, їй-богу! Бог вас нагородить за це!
Рубльов. А що ж ми стоїмо? Зробіть ласку, сідайте, душа моя Лука Лукич!
Смотритель. Вельми дякую.
Рубльов. Оце дивлюся я на вас, дорогий Луко Лукичу, і, повірте, все моє дитинство, всю юність бачу, як на долоні. Боже,  скільки  спогадів! 
Смотритель. Пам’ятаю і я вас… отакеньким були хлопчиною (показує рукою)… рум’янець на всю щоку… вождь червоношкірих, і все тут!
Рубльов. Пригадую, як я розсмішив увесь клас на уроці історії. Учитель спитав мене: «Що було після смерті Македонського?» А я й скажи: «Похорони». (Сміється.)
Смотритель. Як не пам’ятати. Адже я тоді за вас догану від нашого предводителя отримав: навіщо юнацтво виховуєте в дусі вільнодумства.
Рубльов. До речі, як він зараз?
Смотритель. Предводитель?
Рубльов. Учитель історії.
Смотритель. Викладає, що з ним станеться. У минулому році розповідав він учням про Петра Першого. Поки палко говорив про те, як цар столярній справі навчався ; ще нічого, а як дійшов до місця, коли Петро прорубував вікно в Європу, то я не можу вам передати, що з ним скоїлося. Я думав, смертний вогонь з неба зійшов, їй-богу! збіг з кафедри, розбив табуреткою скло і стрибнув у вікно. З тих пір на ліву ногу шкутильгає.
Рубльов (сміється). Так, він вогнистий! Він такий.
Смотритель. Завтра має розповідати дітям про те, як Наполеон Москву спалив. Знаєте, якось тривожно.
Рубльов. Бог з ним, з істориком, ви як, ангеле мій?
Смотритель. Старанно виконую настанови начальства, корплю, а чи буде вдячність від учнів? ; один Бог знає.
Рубльов. Буде, душа моя, буде! Хорошій людині всякий воздасть пошану.
Смотритель. Слово від Бога. Тільки не з Богом тут маєш справу, а з людиною. А людина все ж таки людина. Одні Ціцерони довкіл.

У вікні з’являється рука з гербовим папером, чути голос Земляніки: «Ваше Превосходительство! Обіцяна записка. Все виклав, абсолютно все!» 

Рубльов (бере записку). От і добре. Прощавайте. (Луці Лукичу.) Як дружина ваша, Настасія Фоміняшна?
Смотритель. Жива голубонька. Одна біда ; без кінця плаче. Птичку мертву побачить ; плаче, квітку лугову принесу ; сльози так рікою і ллються. Спитай: «Чому ти, Настусю, ридаєш?» ; «Луканчик, ; мовить у відповідь, ; я й сама не знаю».
Рубльов. А я їй подарунок привіз, мило, французьке.
Смотритель (зворушено, просльозившись). Душевно дякую. Ото вже вона розплачеться.
Рубльов. А приїздіть-но разом з дружиною до мене в Петербург. Ласкаво прошу. Подивитесь театр, монетний двір, прогуляєтесь Невським проспектом, одягнетесь на столичний взірець…
Смотритель. І радий, але… Труди наші тяжкі. Немає на кого дітлахів оставить.
Рубльов. Шкода.
Смотритель. Скажіть: як там столиця?
Рубльов. Все непросто, дорогий друже Луко Лукичу, все непросто. Є такі (показує пальцем угору), котрі кажуть: «Треба взяти дюжину генералів, розстріляти їх на Сенатській площі ; і буде порядок». Аж ні! Не можна так, розумієте? Так не можна! Велика Росія, а кожна людина дорога, як гвинтик у кареті. Правильно я говорю?
Смотритель. Славно сказано.
Рубльов. Призначили мене супроводжувати царя з Петербурга в Москву. Глядь: гвинтик на одному з коліс у карети розхитався. Віддаю йому честь і так кажу: «Насмілюсь зазначити і доповісти вашій імператорській величності, у кареті вашій спостерігається непорядок. До Твері, може статися, ми й доїдемо…» ; «А до Москви?» ; питає. ; «А до Москви, я гадаю, не доїдемо». Подивився він ; і точно не доїдемо. Велів запрягати іншу карету.
Смотритель. Їй-богу! як ви премудро примітили!    
Рубльов. Підмічайте, Луко Лукичу! Ідіть бадьоро! Не падайте духом, інакше це означатиме, що ви мене не любите; а той, хто любить мене, ; несе силу і кріпость в душі.
Смотритель (виструнчується і притримуючи шпагу). Не смію далі турбувати присутністю.
Рубльов. Прощавайте.

За дверима чути якийсь шум.

Хто там ще?

Входить Хома.

Хома. До вас просяться відставні чиновники Люлюков, Растаковський і Коробкін. Пропустити?
Рубльов (збуджено). Не хочу! Не треба!
Хома. Це почесні особи у місті.
Рубльов. Набридли, до біса! Не впускай, Хомо!

Хома іде.

До нашого слуху долинають звуки, які чимось нагадують дзижчання сонного джмеля: спочатку ліворуч, потім праворуч, потім над головою… звук цей стає густішим і смачнішим, неначе вже не один джміль, а цілі рої комах з’явилися на сцені, від чого повіяло раптом холодком немов би нетутешнього світу.
Рубльов бере мисливський гарапник, починає хльостати невидимих комах.

Завіса опускається.



ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Кімната першої дії. Ранок. За вікном все взялося туманом, схожим на недбало замальоване поле на картині. Дзвенить струна, неначе невідомий музика підтягує її на старенькому інструменті. Раптом гучний шум одночасно з сильним поривом вітру збурюють тишу; шум дивний і страшний, ще й чимось нагадує гикання і свист п’яної компанії, яка несеться на скажених тройках в незнану далечінь. Після чого знову запановує тиша.

ЯВА І

Ганна Андріївна і Марія вбігають на сцену.

Городничиха. Що за шум?!
Марія. Це під землею чорти навкулачки б’ються, мамочко.
Городничиха (підбігає до вікна й кричить).  Гей, Явдохо! Га? Що, Явдохо, ти чула, що там?.. (Перехиляється у вікно.) Не чула? дуринда яка! Ну що ти стоїш, як чапля! Біжи мерщій на майдан та розпитай гарненько, що й як, ; чуєш? Швидше, швидше, швидше, швидше! (Трохи відійшла від вікна, з досадою.) Що не спитай ; нічого не знає, мерзотниця. У голові казна-що, все женихи сидять. (Бере кисет, змружує очі і нюхає тютюн.) Ах, як хороше! (Чихає.)
Марія. Будьте здорові, мамочко!
Городничиха (говорить скоро). Ну, Машенько, нам тепер треба взятися за туалет. Увечері, коли прийде поштмейстер, ми все повинні облаштувати найкращим чином. Тобі найпристойніше одягти твою блакитну сукню з дрібними оборками.
Марія. Я, мамочко, й рада надіти блакитну, але її ніде немає!
Городничиха. Як немає?
Марія. Так… немає.
Городничиха. Ти скрізь гарненько шукала?
Марія. Всю гардеробну, все скрині перерила…
Городничиха. Доволі дивно…
Марія. Мамочко, краще я одягну кольорову.
Городничиха. Кольорову!.. Їй-богу, дурницю говориш. Кольорову одягають в дівочому колі. А тут жених. Можна сказати, без п’яти хвилин чоловік. Краще ми всю тебе вберемо мереживом.
Марія. Фі, мамочко, мереживо! Мереживо носять тільки дами у літах.
Городничиха. Перестань, ти нічого не знаєш! Коли жила у нас полковниця, котра така вже була модниця, виписувала все сукні з Москви, ; бувало, мені колько разів повторює: «Зробіть милість, Ганно Андріївно, відкрийте мені цю таємницю: звідки у вас такий пречудовий смак?» А ти що?! Їй-право, як дитя якесь трирічне. Я не знаю, коли ти будеш розсудливою, коли ти будеш поводити себе, як личить вихованій панянці. Бо, як кажуть, лице біленьке, тільки розум маленький. У голові аж свистить.
Марія (маніриться перед дзеркалом). Мамочко, а може, я зроблю собі кучері, як у дочки Артемія Пилиповича?
Городничиха. У Перепетуї, чи що?…
Марія. У Перепетуї.
Городничиха (заходиться гучним реготом). А її ніс ти собі не бажаєш? Ніс, який на чотирьох ріс, а одній дістався. Ти береш приклад з дочок Землянікі. Що ти їх наслідуєш? не треба тобі наслідувати їх. Тобі є інші приклади: перед тобою мати твоя. Чини,  як  старанна  учениця: зроби для цього зошит і не забувай записувати мені все  до  останньої дрібниці. А вже я, прочитавши, все тобі розтлумачу. Зрозуміла?
Марія. Зрозуміла, мамочко.
Городничиха. Отже: прибираємо тебе в мереживо та зверху накинемо тюлеву пелеринку, вишиту виноградним листям з колосками, та шитий золотом кокошник ; це буде просто замилування!
Марія. Мамочко, я все ніяк не можу повірити, що ось нарешті  очікує мене переміна стану! Візьмуть мене, поведуть в церкву... потім залишать  одну з мужчиною ; уф-ф!  Дрож  так  мене  й пробирає.
Городничиха. Куди ж! Без такої дрожі ; ми ні на що негожі.  (Понюхавши тютюну, чхає.) Є, Марійко, на світі таке, що значно міцніше тютюну буде! Он воно як!

ЯВА ІІ

Ті самі й городничий, він у атласовому стьобаному халаті.

Городничий. О, ох, хо, х! Погано спав. (Замислюється.) До сих пір  не можу отямитися від страху. Снилося мені, начебто я отримав Володимира третього ступеня і на ніч сховав його під ковдрою. А тут крадій мац ручиськом! ; і вкрав орден.
Городничиха (з незадоволенням). Так це був крадій, а я вже, було… всі груди мені пом’яв…
Городничий. Ох, матінко, грішний, багато в чому грішний. (Зітхнувши.) Але ж, дякувати Богу, ; сон. А уві сні гріха немає.
Городничиха. У тебе вічно якісь фантазії.
Городничий. Того… їй-право, чим більше думаєш... чорт забирай, не знаєш, що й робиться в голові; неначе або таргана ненароком проковтнув, або палець тобі під самий ніс піднесли. 
Городничиха. Ото пак нічого сказати. Дурниця, як є ;  дурниця.

ЯВА ІІІ

Ті самі і Явдоха. Городничиха біжить їй назустріч.

Городничиха. Ну що там? Розвідала?
Явдоха. Все, як є, розвідала.
Городничиха. І що ж? Та кажи ти, не хитай головою.
Явдоха. У купця Черняєва втекло зі свинарника стадо свиней!
Городничиха. Оце так-так!
Явдоха. На базарі всі лави поперекидали… купці кричать… промигтіли вуличками й побігли до річки… Під ту пору якраз ішла містком якась пані. Свині її так налякали, що вона заґавилася і з усіма своїми лаштунками плюхнулася в багно. Шум підняла ; жах!
Городничиха. Бува, не дружина то Ляпкіна-Тяпкіна? Ото б подивитися!
Городничий. Біс з тими свинями. Я тут бачив, Явдохо, як ти ногами місила… як козеня, вензеля туди-сюди викидала… бадьоро! Підеш актрисою в театр?
Городничиха. Бог знає, що це ти говориш, Антоне!
Городничий (Явдосі). Так оченята під лоба й закотились. Чого боїшся?
Явдоха (усміхається й трясе головою). Ні, мені й при панночках добре.
Городничий. А кучер Сидір вже, теє, дивись, погодився. Грішним ділом сказати, у нього губи, як у вола, у каналії, але співає гарно! Я знаю, ти Сидора давно любиш. Хочеш за Сидора, га? Говори. Га?
Явдоха. Хочу, пане!
Городничий. А в актриси підеш? Циганкою на сцені витанцьовувати.
Явдоха. Піду, пане!
Городничий (сміється). Ах, підчихвостка, як зраділа! Я тобі на весілля шаль подарую. Хочеш шаль?
Явдоха. Хочу, пане!
Городничий. А Сидору шубу в п’ятсот рублів.
Городничиха (Явдосі). Іди геть! (Чоловікові.) Дурощі якісь в  тобі, чоловіче, оселилися!
Городничий. Які ж дурощі, Ганно Андріївно?
Городничиха. Здурів. То тобі Володимир, то театр… все готовий віддати. А так, щоб в дім що-небудь нове принести ; зась! Дружина, донька ; ходять в усьому поношеному, так ні… Кнур!
Городничий (погрожує їй пальцем). Ото, вже ви – жінки! Вам все фіґлі-міґлі. І  що не день ; апетити ростуть. Тієї самої ковбаси ще принеси! Тьху!
Городничиха (запально). Ах ти ж буцик невдячний! Ось ні на стілечки нічого не розумієш.
Городничий (береться під боки,  підступає  до  неї грізно). Стули пельку, безсоромнице!  Ідіть собі! Досить вам…
Марія. Мамочко, таточко, так не можна!
Городничиха. Грубіян! (Махнувши рукою.) Постривай, Антоне, я тобі це пригадаю! (Доньці.) Ходімо, Машенько!
Марія. Ходімо, мамочко!
Городничиха. Ну його к бісу...  (Швиденько виходить разом з Марією і говорить за сценою.) Корсет мені допоможеш затягнути тугіше. Не помітила, як пампушкою стала.
Городничий (один). Зовсім мене заїла, шельма клята! Диявол у ній сидить, чи що? Не інакше…

Добчинський виглядає в двері та з переляку ховається.

(Помітивши його.) Петре Івановичу, голубе, що ж це ви? Заходьте!

ЯВА IV

Городничий і Добчинський.

Добчинский (боязко входить). Кликали-с?
Городничий. Кликав. (Тричі, за звичаєм, цілує гостя.)
Добчинський (розчулено). Дуже приємно.
Городничий. Вже став думати, бува, не образився на мене за що-небудь Петро Іванович? Не заходить.
Добчинський. Як можна-с.
Городничий. Петре Івановичу, ось вам стілець. Сідайте. Ну що, ви здорові?
Добчинський. Дякувати Богу, все добре.
Городничий. Що дружина ваша, як діточки: Іванчик, Лізонька?
Добчинський. Слава Богу, все благополучно.
Городничий. Щиро радий... (Потираючи руки.) Одначе… (Говорить, немовби по секрету.) Насмілюсь просити вас стосовно однієї дуже тонкої обставини. 
Добчинський. А що, про що?
Городничий.  Справа дуже тендітна. Синок ваш, я чув, славно орудує ножиком.
Добчинський. Я вас не розумію… А! Істинно так! Хлопчина такий… Дай йому ножик, зараз же зробить маленького коника або щось інше, так вправно, як фокусник-с.
Городничий (присувається ближче з своїм стільцем і каже напівголосно). Дуже добре. (Озираючись, подає акуратно складений аркуш паперу.) Тут зображено мною орден Володимира третього ступеня. Я прошу вас ласкаво попрохати дитя ваше зробити повторення цього знака, так би мовити, в дерев’яному стані.
Добчинський. А! Вирізати з дерева?
Городничий. Саме так.
Добчинський. Чому ні. Можна спробувати.
Городничий. Бог свідок, я буду вам несказанно вдячний.
Добчинський (трохи помовчав). Як іменитий гість? Я чув, що він сьогодні від’їжджає.
Городничий. З Божими молитвами, сьогодні в дорогу… Вклониться праху родителів своїх, верст за двадцять від міста, а там ; у Петербург.
Добчинський. Жалкую, що не мав честі поближче поспілкуватися з таким поважним чоловіком. (Зітхнувши.) Ну та що ж, прощавайте.
Городничий. До зустрічі.

Добчинський розкланюється і йде до дверей.

Зачекайте, ледь не забув, Петре Івановичу! От голова.
Добчинський. А що таке?
Городничий. Не знаю, чи знаєте ви… ми в місті збираємося влаштувати театр.
Добчинський. Оце так новина!
Городничий. За дорученням дворянства пропоную і вам узяти в цьому активну участь в якості Петрушки.
Добчинський. Ви це мені-с?
Городничий (з азартом). Уже дали свою згоду Притішкін, Скакунов, Сосулькін. Собака Люлюкова буде танцювати і все, що хочете. Кажуть, ; я сам поки не чув, ; його Фердинанд уміє говорити по-людському. Вже на що головоломний обов’язок градоначальника, аж я і сам намірився пройтись по сцені таким собі фортелем. Таким Діонісом розмахнемось, що будь-будь! Ну, що? Як ви думаєте про це?
Добчинський (набік). Було б не приходити. Він мене ніяк не сміє і не може: адже я дворянин… (Вголос, гнівно.) Я не такого роду! Я не пересмішник, не скоморох, якого створено для потіхи простаків, але чесний чиновник!
Городничий. Чш-чш-чш! Адже ви не служите. 
Добчинський. Ну й що ж! Цим ремеслом повинні займатися люди нижчого стану.
Городничий. Марнота, Петре Івановичу, суща марнота. Дозвольте нагадати, раз уже на те пішло, що  сам цар (значуще підносить палець угору),  коли була на те необхідність для держави, відмовився на якийсь час від царського звання свого, вирішив  сам звідати всяке ремесло і з сокирою в руці стати передовим у всякій  справі.
Добчинський (схвильований ходить по кімнаті). Ні, ні, ні за яких обставин!
Городничий. Не гарячкуйте ви так, шановний. Я так тільки зазначив вам. Одначе, Миколо Карловичу, довідайся він, що ви запротестуєте, так би вже  опечалився.
Добчинський. Чому-с?
Городничий. Тому: любить театр усією душею. «Театр, ; каже, ; це поле, на якому сходять колоски добра. Комедія ; все одно, що артилерія. Бабахне словом сатири актор ; і немає хабарника. Бабахне ще ; немає облудника!..»
Добчинський. Так і сказав?
Городничий. Як ото Бог свят! І перехрещуся. (Хреститься.)  Зважте. Наприклад, Петрушка, ніби пройдисвіт, а покажи він іншому, у чому той винен, от він уже й захоче стати кращим.
Добчинський.  Будь ласка, я готовий.
Городничий. Чудово.
Добчинський. Боюся тільки, що у мене не вийде.
Городничий. У вас вийде, Петре Івановичу, не сумнівайтесь. Ви трохи шепелявите; у вас, я знаю, один зуб з присвистом. Ще ви непосидючий: у вас уже такий характер, що на одному місці важко побути.
Добчинський. Справедливо, все справедливо, Антоне Антоновичу! Я здійсню... Я  здійсню!
Городничий. З Богом, добрий товариш! З Богом, мій любий друже!
Добчинський (біжить, але відразу ж повертається). Антоне Антоновичу, де ж я костюм Петрушки дістану?
Городничий. Біжіть до судді, та скажіть йому, ; він дасть ; смугасту сорочку арештанта, і замість чорних смуг нашийте червоні стрічки, та попришивайте брязкальців. Ковпак візьміть у когось із хворих у лазареті і так само розшийте різнобарвними клаптиками.
Добчинський. Півником, півником побіжу!


ЯВА V

Вбігає, захекавшись, Свистунов.

Свистунов. Антоне Антоновичу, їдуть!
Городничий. Хто їдуть?
Свистунов. Ревізор!
Городничий. Господи Творець Милосердний! (Сіпається.) Я трохи не в одній сорочці. (Добчинському.) Слухайте, голубе, Петре Івановичу, чи не могли б ви у вікно? (Підштовхує його до вікна.) Не треба, щоб ви… вас... (Добчинський забирається через вікно.) А я нашвидку одягнуся. (Зникає.)

За сценою чути голос городничого: «Матінко, Ганна Андріївно, зустрічайте дорого гостя!»
Вбігає Городничиха, услід за нею Марія.

Городничиха. Де ж він? Ах, Боже мій!..

Ява VІ

Городничиха, Марія, Хома і Рубльов.

Хома. Швидше води! Пану треба вмитися.
Городничиха. Гей, Мишко, Мишко! Де Мишко?

Входить Явдоха.

Явдоха. Михайлик побіг до купця Абдуліна за свіжим тютюном для вашої милості.
Городничиха (Явдосі). Неси гостю вмитися.

Явдоха іде.

Рубльов. Здрастуйте, світло очей моїх, Ганно Андріївно! Здрастуй, Маріє!
Городничиха. Здрастуйте, Миколо Карловичу! Як це сталося?
Рубльов. Виходячи з карети, зачепився ногою за підніжку й упав, та прямісінько в калюжу. (Помітивши нескладність в одязі дам.) Дивлюся я на вас, і наче хто по всій душі смичком водить. Одягнуті ви так, знаєте, зі смаком vendour. (* англ. – торгаш.)
Городничиха. Дякую за комплімент! (Дочці.) Чула? Зі смаком.

Явдоха несе ночовки, рукомийник і полотенце.

Рубльов (умиваючи руки). Їй-Богу, Марійка у вас яка милесенька, та яка свіжесенька... в очах такий собі задьористий вогник. (Витирає руки.) Просто замилуєшся!
Марія (сплеснувши в долоні). Ах, Боже мій!!
Городничиха. Атож, чепурненька. Їй би де розуму позичити.
Марія (з докором). Матусю!
Рубльов. Чому не бачу господаря?

Ява VII

У дверях з’являється городничий; у нього в руках портрет государя вниз головою; голову Антона Антоновича вінчає нічний очіпок дружини.

Городничий. Я тут, ваше превосходительство!
Городничиха (набік). Матір Божа!
Рубльов (від реготу хапається за живіт, дивлячись  на  городничого і  вказуючи на нього пальцем). Ох, не можу! Ой, тримайте мене!..

Городничиха, не відриваючи очей від чоловіка, починає теж сміятися. Хома і Явдоха регочуть. Марія заходиться сміхом.

Городничий (у подиві теж хіхікає). Що? Гм… хм…
Рубльов. Дайте йому подивитися на себе. Думаю собі: Антон Антонович вирішив нас розсмішити.
Городничий (виявивши конфуз). Так теє! точно,  несподіванка…  того... (Зриває з голови очіпок, перевертає портрет.) Так-с!
Рубльов. Боже, як я люблю сміх! Приймеш ванну ; тіло чисте. Насмієшся вволю ; чиста душа.
Городничий. Так точно-с.
Хома. Пане, пора.
Городничиха. Як? Зволите їхати?
Рубльов (глянув на годинник). Так, їду.
Городничий. Не сміємо ніяк затримувати; тільки майте бажання показатися нам у скорому часі…
Городничиха (перебиває чоловіка). Скажіть, коли ж на вас чекати?
Рубльов. Скоро! Скоро! Скоро! Приїду на Масляну подивитися на ваші грища і помилуватися красунями. Ще й орден привезу найдостойнішому з городян. «Возвеличу мужа праведна і вознесу його».
Городничий (набік). О, Боже! підкріпи мене до прийняття знаків милості начальства! (Рубльову, намагаючись приховати цікавість.) Не смію навіть подумати про якусь там винагороду праці на користь Вітчизні. Хай же я асигную життя своє на службу, щоб найменша крапля крові моєї не пропала марно.
Рубльов. З честю, з ревним старанням начальствуйте в місті, щоб цвіло воно в красі і славі!
Городничий (протягує руки по швах). Увесь належу громаді!
Рубльов. Це добре. Ну-с, Антоне Антоновичу,  прощавайте! Спасибі за вашу гостинність. Прощавайте, Ганно Андріївно! Прощавайте, моя душечко, Маріє Антонівно! (Цілує дамам ручку; іде разом з городничим.)

Городничиха і Марія біжать до вікна.
За сценою:

Голос Рубльова: «Давай! пішов!»
Голос ямщика: «Ей, ви, розбійники!» (Дзвіночок дзвенить.)

Марія (кидається матері на шию и плаче). Мамочко, мила мамочко! що зі мною!..
Городничиха. От дурненька! (Веде доньку.)

Сцена деякий час порожня.
За сценою чути діалог:

Голос городничого: «Степане Іллічу! Купці готові?»
Голос Уховєртова: «Так, тут недалечко».
Голос городничого: «Клич сюди, брат, купців! Та відправ когось за смотрителем училищ».

Вертається городничий.

Городничий. Що за чорт! Оце так-так! (Скрикує, підстрибує від радості.) Чорт забирай, якщо я сам тепер не близько сьомого неба! (Двигає плечем, ніби танцює й награє; раптом зупиняється, перемінивши тон.) А що як не мені? Хоча б натякнув, хрещеник. Та ні, не може бути, щоб він мене обійшов. От халепа! Нічого, нічого. Мовчання! мовчання!

Ява VIІІ

Городничий і купці.

Городничий. А! Здорові були, соколята!
Купці (вклоняючись). Доброго здоров’я, батечку!
Городничий. Що, голуб’ята, як ся маєте? як іде ваш товар?
Купці. Слава Ісусу Христу, все благополучно.
Городничий. А чи відомо вам, що ревізор, який оце навідав нас, ; мій хрещений син, і що виявив він до мене свою  найглибшу прихильність? (Значуще піднімає палець угору.)
Купці. Знаємо, батечку.
Городничий. Що тепер скажете? Га? Тепер ви повинні слухати мого слова, і горе тому, хто не слухає мого слова.

Купці, віддаючи уклін, звертаються до городничого один за одним.

1-й Купець. Ах, батечку, не карай! Ми проти тебе не стоїмо.
2-й Купець. Уже ж ми порядку завжди додержуємо: що слід на сукню там дружині чи доньці, ; хіба ж ми проти.
3-й Купець. Уже тобі, батечку, будь-яке задоволення. Не погуби!
4-й Купець. Хліб-сіль, батечку наш! кланяємося тобі баличком і барильцем вина.
Городничий. Боже збав! Негайно заховайте! Відтепер, з цієї самої хвилини, ніяких підношень. Слово «хабар» забудьте. І якщо який-небудь хапуга з чиновників пристане до вас з прибутковою стрижкою або вимагатиме асигнацію за послугу, ; ні в якому разі не давайте. Зразу ж до мене. А вже я, будьте певні, таку йому чистку влаштую, що він забуде, котрою рукою й хреститися треба. Та ще й гласності піддам, щоб увесь город на нього пальцем тикав.
1-й Купець. Ми такого, батечку, зроду-звіку не чули, щоб без узяхи.
Городничий. А ви звикайте, звикайте! Я сам перед вами покаятися повинен за те, що образи чинив, постоями мучив. Слівце, бувало, вклеював непристойне. Я от, їй-Богу, коли й узяв з кого, то, вірите, без ніякої ненависті. А тепер ні-ні! (Вклоняється купцям.) Пробачте мене, люди добрі!
2-й Купець. Господь простить.
Всі. Господи, помилуй нас, грішних!
Городничий.  Вас сердечно прошу: ніяких протизаконних дій не чинити, щоб там шахраювати, обмірювати народ.
3-й Купець. Раді послухати.
4-й. Купець. Гарно сказав, батечку!
Городничий. Тепер про головне. Як ви самі знаєте, для розваг городян вирішили ми спорудити театр.
1-й Купець. Благе діло зволили започаткувати, батечку.
Городничий. Тут мені потрібна ваша поміч. Казна, самі розумієте…
2-й Купець. В угоду тобі все зробимо.
3-й Купець. Кажи, що треба.
Городничий. Протягнути шнур від хатини дяка до дому протопопа…
4-й Купець. Шнур ; це можна.
Городничий. …та пробити нову вулицю, та поставити ліхтарі з плошок і стаканчиків, та навпроти Вознесенських воріт увесь простір покрити театром, каруселями, стовпами для залізання на них і діставання призів.
1-й Купець. Гроші немалі, батечку.
Городничий. Буду вам близькою людиною. Землю під лавки здам в оренду, а там і переписати можна. Місце людне. Товар хороше піде. А вже я не буду заважати. Пільгу дам.
2-й Купець. Гаразд, батечку! Тоді звичайно.
Городничий. Мізкую так... до Масляної все має бути готово. Театр щоб…
Купці (в один голос). Поставимо.
Городничий. Вуличку…
Купці. Проб’ємо.
Городничий. Каруселі…
Купці. Запустимо.
Городничий. Мені свічу на сповідання… велику…
Купці. Створимо.
Городничий. Ну, ідіть з Богом!

Купці кланяються в ноги, виходять.

(Кричить услід їм.) Свічу, щоб вище дзвіниці!
 
За сценою чути голос купців: «До самого неба!»

(Сміючись і примруживши око.) Боже праведний! Не зостав раба свого Своєю участю!

Ява ІХ

Городничий і смотритель училищ.

Смотритель. Помагай Боже! 
Городничий. А!  Ласкаво прошу, Луко Лукичу! (Бере його за обидві руки.) Хід справи надзвичайний. Всі знають, що ви людина розсудлива. Тому як глава міста, я вважаю за доцільне призначити вас розпорядником свята, а в  подальшому директором театру.
Смотритель. Що ж, Антоне Антоновичу, я готовий. Для мистецтва я життя не пошкодую!
Городничий. Хочу, щоб було гідно… Побільше обряду. Потрібно зібрати всіх творителів сміху і таких, котрі уміють грати на трубах, водити хороводи й інші танці. Святкова хода повинна бути неодмінно в костюмах і масках, з вогнями, барабанним боєм і з самопалом. Воно чим яскравіше і голосніше, тим краще.
Смотритель. Облиште сумніви, таке видовище влаштуємо, що позаздрили б і в самій столиці.
Городничий. От, от, в столиці.
Смотритель. Дуже вас прошу, Антоне Антоновичу, дати мені в помічники учителя красномовства й риторики. Пилип Антипович Мартопляс – людина з багатьма достоїнствами й талантами.
Городничий. Ну, там того, як знаєте, так і робіть. Хоча… одвідав я якось його урок. Ну що за дивна звичка! Він, наприклад, читає: «Прекрасне є, гм! гм! Тьху!»... і плюне; «Тендітне, гм! гм! Тьху»... і плюне. Воно, звичайно, науці не шкодить, але збоку зовсім інше. Я, маю сказати, коли стояв у класі поруч, то він мені увесь мундир заслинив. Йому «тьху!», а мені збиток.
Смотритель (сміючись). Не турбуйтесь, Антоне Антоновичу, ми його в ведмедячу шкуру зашиємо. Буде ведмедем!
Городничий (теж сміється). Ну та Бог з ним. (Перемінивши голос.) Мені одна тепер дума. Зізнаюся вам, Луко Лукичу, я, чорт забирай, дуже хочу отримати орден.
Смотритель (набік, зробивши іронічну гримасу). Ти хочеш, а отримаю ; я. (Вголос.) І дай Бог отримати. І отримаєте.
Городничий. Дай Бог!
Смотритель. Ну-с, я побіжу.
Городничий. Біжіть, біжіть. Я вже вас не тримаю. (Після виходу його заливається і помирає від сміху.) Їй Богу, я зовсім перетворився на дурня, так що й сам не знаю, що зі мною робиться. (Голосно.) Кричи, голово! на весь світ кричи! бий у дзвони, чорт забирай! Уже коли торжество, так торжество!

Ява Х

Та сама кімната в домі городничого.
Городничиха, Марія і Явдоха.

Городничиха (Явдосі). Подивись у вікно, чи не йде бува Іван Кузьмич.
Явдоха. Нікого не видко.
Городничиха. Кому ти там очі строїш? До кого либишся?
Явдоха. Ні до кого, пані.
Городничиха. Ніби я не знаю. Вже сорок років, якщо не більше, а вона ще отак викаблучується, виграє, уявляє, що кучер на неї з-за воріт дивиться. Негідна колотниця! Зачини віконниці, чуєш? Та запали свічі. Забирайся!
Явдоха (набік). Коли пан куди позабув послати, так пані пошле. (Виходить.)
Городничиха. Запам’ятай, Марійко: жінка без хитринки ; що гаманець без готівки. Щоб узяти за живе мужчину, потрібна тонка гра… манери, прийоми.  Це важлива річ, серденько, прийоми. Слово скажи та язиком губоньку той же час лизни. А очиці… Не пам’ятаю: чи умієш ти робити очки?
Марія. Як очки, мамочко? це так, як ви робите, коли бувають у нас молоді офіцери?
Городничиха. Так, але… Ось, їй-право, тобі досадно, що матір твоя ще молода. Ти б хотіла, щоб я скоріше була старою.
Марія. Не хочу, мамочко!
Городничиха. Оце твій батько, а мій чоловік, ; мужчина видний, але щодо любощів – не вміє підкувати чобіток… пічник… Позбавлений багатьох почуттів.

Вбігає Явдоха.

Явдоха. Іде!
Городничиха. Хто іде?
Явдоха. Поштмейстер.

Ява ХІ

Ті ж і поштмейстер.

Городничиха (радісно). А ось і купець.
Поштмейстер (здивовано). Який купець? Я не купець. Я – поштмейстер.
Городничиха. Як знати, Іване Кузьмичу, як знати. Сьогодні поштмейстер, а завтра… Ох, які хижі очі!
Поштмейстер (іще з більшим здивуванням). У мене?
Городничиха. Так би ось і з’їли.
Поштмейстер. Помилуйте, Ганно Андріївно, я не хочу їсти.
Городничиха. (підморгує Марії.) Серденько, поспіши тепер скоріше переодягтись. А ми з Іваном Кузьмичем тебе почекаємо.
Марія. Слухаю, мамочко! (Іде.) 

Ява ХІІ

Городничиха. Сідайте, Іване Кузьмичу!
Поштмейстер. Дякую-с. Мозолі, знаєте… усе в бігах…
Городничиха (потягнувши носом з верхньої губи порцію тютюну, солодким голосом). Хочете, я вас облагодію… тютюнцем?
Поштмейстер (із здивуванням). Звільніть, будьте ласкаві, я цього заняття не розумію-с. 
Городничиха. А от я, скажу вам по совісті, не тільки нюхаю, але навіть за губу кладу.

Якийсь час обидва мовчать.

Поштмейстер. Дивна погода сьогодні: ллють дощі, довкола грязюка, туман. Надто велика неприємність.
Городничиха (млосно). Як ви хороше говорите, Іване Кузьмичу. Я завжди вас заслуховуюсь. Розкажіть що-небудь, знаєте… романтичне…
Поштмейстер. Чули: Петро Іванович Бобчинський зачинився у своєму домі і нікого не впускає, ні з ким не спілкується. Сюжет невірогідний! Йому тут лист прийшов.. ото я постою-постою під дверима, постукаю-постукаю, та й піду.
Городничиха (зітхає). Пропав чоловік, як булька на воді, без усілякого сліду, не залишивши нащадків… Ото й ви пропадете. Чому ви до сих пір неодружені, Іване Кузьмичу? Хіба вам не до вподоби сімейне життя?
Поштмейстер. Приємність життя потребує відповідності… Тут необхідно, щоб лист з почуттями дійшов до сердечного поштамту.
Городничиха. Так можна все життя прочекати. Он у вас у голові  сивина вже  визирає,  скоро зовсім  не будете годящі для подружнього діла.
Поштмейстер. Ах, Боже мій! ви лякаєте мене...
Городничиха. Адже ви такий гарненький…
Поштмейстер. Я гарненький?
Городничиха. Начебто я не в силах розрізнити, котрий пиріг с м’ясом, а котрий з кашею. Ось ви ; з м’ясом.
Поштмейстер. Бог його знає, що ви говорите, Ганно Андріївно!
Городничиха (підсуває стільця, підлесливо). Жорстокий тиран душі моєї! Ах, шалапуте! Закохані в мене! Зізнайтесь, по вуха закохані? Ага, почервоніли!
Поштмейстер (одсовує стільця). Ви даремне мені це говорите. Кохання! Я не розумію кохання... я ніколи й не знав, що за кохання…
Городничиха (присовуючись). Ощасливте мене вашою рукою!
Поштмейстер (одсовуючись). Ах, Боже мій! Боже… Я не знаю, куди подітися. Хіба можна!
Городничиха (присовуючись). Може, ви й цілуватися не вмієте? Так ось як це робиться. (Довгий поцілунок; після чого відштовхує Шпекіна так, що той, з криком «Ах!» летить на підлогу). Забирайтеся геть, безстидник! Мені потрібна гідність!
Поштмейстер (запинаючись). Помилуйте, що я такого зробив!
Городничиха (підходить поспішно до нього). Встаньте ж, ну, встаньте!

Ява ХІІІ

Ті ж і Марія, раптом вбігає; вона у розкішній вінчальній білій сукні.

Марія (побачивши Шпекіна навколішках, скрикує). Ах, який пасаж!
Городничиха (випускає з рук хустку). Чи не нафантазувала ти собі чого? Я зронила хустку. Іван Кузьмич кинувся з усіх ніг, підсковзнувся й ледь-ледь не розклеїв носа, одначе ж дістав хустку. (Шпекіну.) Дякую.
Поштмейстер (підводячись і зображаючи на обличчі посмішку). Не варто подяки…
Городничиха. Прошу сідати.
Поштмейстер (хоче йти). Одначе, я піду. Маю свої приємності.
Городничиха. Насмілюсь запитати, якого роду ця необхідність?
Поштмейстер. Необхідність доволі потрібна.
Городничиха. А як же Марія? Вона до вас з душею… Поспілкуйтесь, а потім вже йдіть. (Підштовхує його до Марії, а сама виходить.)
Марія (сідаючи). Я бачу, що вам скучно у нас.  Ви навіть не бажаєте поцілувати мою ручку.
Поштмейстер. Чому-с, я з задоволенням. (Цілує її ручку, озираючись.) Яка прекрасна ручка.
Марія (після мовчання). А що ви зараз читаєте, Іване Кузьмичу?
Поштмейстер (ходить по кімнаті). Зачинені віконниці.
Марія. «Зачинені віконниці». Я не знаю такого твору?
Поштмейстер. Чому у вас віконниці зачинені, Марія Антонівно? Надворі ще світло.
Марія. А які вірші вам найбільше подобаються?
Поштмейстер. Двері зачинені. І виходу не бачу…
Марія (повторює). «Двері зачинені і виходу не бачу…» Це пана Пушкіна твір?
Поштмейстер. Не знаю, Пушкіна чи ще кого, але дещо я починаю розуміти…
Марія. Ви ; розумний, благородний, красивий.
Поштмейстер (здивовано). Я? (Озираючи себе.) О! Смужка внизу панталонів обірвалась. Оказія!
Марія. У мене так б’ється серце, що пояснити важко.
Поштмейстер. А ви й не пояснюйте. Ми підемо з вами до лікаря. Він вам пігулку дасть, і все мине.
Марія (перемінивши голос). Пігулку… Ні, Іване Кузьмичу, моє серце… (Підходить до нього, бере за руку.) Я буду з вами говорити прямодушно. Ви мені дуже подобаєтесь, і я… я просто палаю з кохання.
Поштмейстер (переляканий, штовхає її). Помилуйте, ви що!
Марія (раптом падає навколішки). Я так вас кохаю, що навіть совісно!
Поштмейстер (махнув рукою з досади). Ах, Боже мій! Чи ж можна! Ви стоїте переді мною навколішках. Ах, устаньте негайно!
Марія. Не встану! не встану!
Поштмейстер. Встаньте! Прошу вас, встаньте! Хочете, я стану перед вами на коліна? (Стає перед нею на коліна.) Тільки не робіть цього!

Ява XIV

Ті самі й городничиха; за нею вбігає Явдоха.

Городничиха (побачивши Шпекіна на колінах). Ах, який пасаж! (Поштмейстер силкується підвестися, але Ганна Андріївна утримує його.) Ах, яка пара!
Поштмейстер. Яка пара?
Городничиха (кричить). Чоловіче! Антоне!.. (До них.) Я згодна; ось вам моє благословення.
Поштмейстер. Що це ви робите, Ганна Андріївна? Бога бійтесь!
Марія. Покірно дякую вам, мамочко! я з нетерпінням чекаю, щоб і батечко дав згоду і щоб скоріше наше весілля.
Поштмейстер. Яке весілля? Відпустіть мене!

Ява XV

Ті ж і городничий, захекавшись.
Марія цілує Шпекіна.

Городничий. Що за чорт! (Протирає очі.) Цілуються! Їй-Богу, цілуються!
Городничиха (продовжує утримувати Шпекіна). Гість наш просить руку нашої Марійки і хоче з нею побратися.
Поштмейстер. Я справді не…
Городничиха (затуляє йому рота долонею). Ну, благословляй на вічну любов!
Городничий. Хай благословить вас Бог, а я не винуватий!
Городничиха. Тепер же вінчання! Їдемо до церкви!
Всі. Їдемо!

Городничий і городничиха беруть під руки поштмейстера, ведуть до дверей. Марія і Явдоха йдуть за ними.

Поштмейстер (пручається). Матінко моя! Царице небесна! За що вони мучать мене?

Завіса опускається.

ДІЯ П’ЯТА
 
У домі городничого. Сцена обставлена так, що видно одразу дві кімнати: простора зала і кімната, яка є домашнім кабінетом городського голови. Городничий сидить перед великим дзеркалом при свічках; він мовчазно видивляється в дзеркало, час від часу надуваючи щоки, потискуючи плечима і піднімаючи брови.

Ява І

До зал навшпиньки входить поштмейстер.

Поштмейстер (оглядається, говорить напівголосно в двері). Давайте драбину!

Входять обережно, майже навшпиньках: смотритель, суддя, попечитель, лікар, пристав, двоє квартальних. Квартальні ставлять серед зали сходню.

Попечитель. А де же наш іменинник?
Поштмейстер. Папа зараз прийде.
Смотритель. Морозить дужче, ніж зранку.
Суддя. Зате так тихо, що скрип морозу під чоботом чути за півверсти. (Чхає.)
Всі. Будьте здорові!
Суддя. Чемно дякую! (Чихає.)
Смотритель. Друже ви мій, ви собі ніс салом на ніч змажте ; і все мине.
Поштмейстер (посапуючи). Я не знаю, у мене у вухах так, як ото цвіркуни сюрчать. З вами, Луко Лукичу, не бувало такого?
Смотритель. Бувало, Іване Кузьмичу, все бувало. Іноді ніби бубон б’є, а там, дивись, канонада, або неначе танцює хтось.
Поштмейстер. Думаю, чи не простудився я якимось чином. Їй-право, так, немов би знову у вусі цвіркуни.
Смотритель. Голубчику, ви собі вуха салом на ніч змажте ; і все мине. (Лікарю.) Правильно я кажу, Христіане Івановичу?
Лікар. Nein, сало.  Schweine weg!
Попечитель (потираючи руки і покректуючи). Шкода! Здоров’я моє погане. 
Всі. А що? а що?
Попечитель. Можете собі уявити, друзі мої! Уранці прокидаюсь: перед очима зелені кільця з чорними цятками. Те саме повторюється кілька разів і зникає. Бува не калейдоскоп в очах моїх?
Смотритель.  А ви собі на ніч очі…
Лікар. Nein, сало, nein!!!
Приватний пристав (наставляючи вухо). Га?

Лікар випускає звук, чимось схожий на є і чимось на йо.

Суддя.  Пресвята Трійця! Луко Лукичу, що це ви ходите туди-сюди? Сядьте!
Смотритель. Не можу, друже люб’язний!  І двох хвилин я не можу оставатися у спокої, ні на постелі, ні на стільці, ні на ногах. Оце всю ніч в’язав шарф для заспокоєння нервів.
Попечитель. І як?
Смотритель. Не допомагає.
Попечитель.  Не інакше, як недобре око позирнуло на вас. Якщо вночі вас почне мучити нервове безсоння ; моліться, то чорти; хрестіть сорочку, творіть молитву. Допоможе.
Приватний пристав (наставляє вухо). Га?
Суддя (зітхає). Дивно!
Приватний пристав (вилучає невеличку відрижку). Признатися, так сам не знаю, чому нігті ось і на цій, і на цій руці, зовсім посиніли ; так, як під час лихоманки.
Поштмейстер. Ми тут потихесеньку журимось. А скільки вимерло  знаменитих  людей! 
Попечитель (хреститься). Ось і Петро Іванович Бобчинський на Різдво віддав Богу душу. Заморив себе голодом… зачинившись… Ах!
Смотритель. Істинно кажуть: Адам кислого з’їв, а нам оскому оставив.
Поштмейстер. Господи Боже! Так воно, видно, є: людині здається, що вона ще жива, а лист із небесної канцелярії, де позначено, що він мертвий, уже в путі.
Суддя. Ось і у Платона сказано: «Пам’ять про небо у людей немовби відбита страшним падінням з неба на землю».
Поштмейстер. Справедливо, все справедливо, Амосе Федоровичу! 

Ява ІІ

Ті самі й городничий.

Городничий. Я маю, панове, сказати вам дещо важливе…
Смотритель. З днем янгола, Антоне Антоновичу!
Попечитель. З днем народження!

Усі приступають до нього, юрмляться, приспівуючи на відомий мотив відому пісню.
 
Ми тєбя любім сєрдєчно,
Будь ти начальнік наш вєчно!
Наші зажьог ти сєрдца,
Ми в тєбє відім отца!

Городничий (поважно). Бог благодать послав!
Всі. Вінок на голову!
Городничий. Вінок?
Суддя.  За те вам вінок, що ось уже з лишком двадцять літ, як ви посеред нас, і немає з нас нікого, котрий був би коли-небудь вами ображений.
Попечитель. За те, що ви від усіх нас старанніше робили свою справу і сим одним вселяли охоту невтомно працювати на своєму поприщі.
Смотритель. За те, що ви не про одного себе думали, не про те клопотали, щоб тільки самому хороше служити малій батьківщині, але щоб і всяк не схибив…
Поштмейстер. …і нікому не відказували в пораді, ніким не знехтували.
Суддя. Пригадайте, вельмишановний Антоне Антоновичу, скількох трудів вам коштувало все у місті привести до ладу.
Попечитель. В якому вигляді ви прийняли теперішнє місце!
Смотритель. Жах!
Пристав. Стовпотворіння вавилонське!
Городничий. Чорт забирай! хе, хе, хе... (З тональністю настанови.) Чин чина почитай.
Поштмейстер (набік). Гроша не вартий, а зиркає рублем. (Всім.) По заслугах і честь. 
Городничий (помітивши драбину). А це що?
Смотритель. Ваша декорація. Масляна ж уже не за горами… Я вам сповіщав про свою задумку, та ви, видно, призабули.
Городничий. Може, й забув. Голова часто вкрита важкою хмарою, котру я повинен безперестанно розсіювати.
Смотритель. Ви, Антоне Антоновичу, зійшовши східцями, візьмете в руки повний місяць як символ масляничного блина і, окинувши оком городян, об’явите про прихід Весни.
Городничий (підходить до сходні). Цікава штука.
Смотритель. Давайте вище, вище, ну… ходімо!
Городничий. Я готов, готов старатися; їй-право, я готов. (Забирається на самий верх.) А що, добре.

Все шанобливо сміються.

(Дістає з внутрішньої кишені розпечатаний лист.) Панове! дозвольте прочитати листа, що його одержав я від родича свого, Миколи Карловича Рубльова.
Попечитель (з нетерпінням). Читайте!
Суддя. Читайте!
Всі. Читайте, читайте!
Городничий. Ось що він пише: «Дорогий мій Антоне Антоновичу! Спішу писати до вас, щоб поділитися радісною вісткою: на Миколая Сиріянина отримав я орден святого Георгія, а з ним і пенсію, доволі значну. Тут кожний столоначальник кожнісінький рік по три ордени отримує, і крім того від казни ще видається ложа в театрі, і сани — так щоб куди-небудь їздити. (Мимрить потихеньку, перебігаючи швидко очима)… Ага! ось: «…як і обіцяв, повідомляю: начальство ще не визначилось, хто з наданого мною списку отримає Володимира третього ступеня. Але, маю переконання, скоро все з’ясується. Час близький. На Масляну приїду, щоб особисто вручити орден достойному земляку і притиснути вас до моїх руських грудей. Збадьорюйтесь й моліться про спасіння Росії!»
Попечитель (надіває окуляри). Дозвольте, я прочитаю.
Суддя. Дайте мені! У мене, я думаю, очі кращі, ніж ваші.
Смотритель. А дозвольте мені поцікавитись теж!
Городничий (віддає лист). Прошу.

Лист переходить з рук у руки.

Попечитель (до глядачів, з їдкою посмішкою). Він уже думає, що його й на небо підняли, і в самий рай внесли. Адже коли так, і я можу отримати…
Суддя (до глядачів). Світив би мені місяць ясний, а по малих зорях києм б’ю.
Смотритель (підіймає очі до неба). Боже! Боже! Не відлучайся від мене!
Городничий (сходячи з драбини). Ну що? Як ви думаєте про це?
Попечитель. Справа християнська. Якщо Бог захоче ; все буде, не захоче ; нічого не буде.
Поштмейстер. Молись та до берега гребись ; от і всі діла.
Попечитель (потираючи руки). Уже два місяці не брав у руки хабара. Повадились, було, чорти підвертатися що не день під руку, так що ось і не хочеш брати, а він сам суне. Неначе заліз у праведну душу і шаліє у тобі. Але я йому щигля по носі ; він з верещанням навтьоки. Тільки-но з чортом упорався, тут дружина: «Як же, ; каже, ; друже мій, не хапнути; щоб, ; каже, ; і собі було, і дітки б успадкували. За що й жити?» Бідність, кажу я їй, прямий шлях до Царства Божого. Коли бідний, тоді кажеш: «я цього не можу» ; і спокійний. Ось як в громаді упорядкованій робиться!
Поштмейстер. Я сам, голубчики мої, опікую  душу свою й молитвами видалю всілякі дурні думки.
Суддя. Дозвольте перервати вас, Іване Кузьмичу. Каятися треба, каятися! Панове, ось я поставив у себе вдома лаву для підсудних. Сиджу на ній годинами й каюсь, каюсь! Дружина, діти засуджують мене, лають мене за минулі образи, а мені хороше. (Смотрителю.) Луко Лукичу, полайте мене, полайте!
Смотритель. Будь ласка, я не проти, брате! Припертень приставучий!
Суддя. Добре! Я й раніше любив, коли мене ганили, а тепер будь-який докір для мене червонець. (Попечителю.) Тепер ви, Артеме Пилиповичу.
Попечитель. Лицемірна душа!
Поштмейстер. Обирало ненаситне!
Городничий. Ах ти, пацюк старий!

Кімната задзвеніла радісним сміхом.

Суддя (регоче). Ось ви вже й почистили моє душевне майно! Батечку, немилі мені тепер ні полювання, ні собаки, ні зайці. Одного прагну ; мати упорядковану душу!

Ява ІІІ

Ті самі й Добчинський вбігає, захекавшись.

Добчинський. Надзвичайна пригода!
Всі. Що? що таке?
Добчинський. Він тут!
Попечитель. Хто тут?
Суддя. Де тут?
Городничий. Він тут?!

Усі обступають Петра Івановича.

Ну що, що таке?
Добчинський. Уявіть собі… Вирішив я зайти в трактир, щоб пом’янути чаркою горілки Петра Івановича Бобчинського. Зирк: іде вуличкою таким собі гоголем молодий чоловік у фризовій шинелі... начебто нічого особливого. Та ось лице… лице, деяким чином, як у індика. Замість носа якась синя висюлька. А очі… червоні, от як у бика!
Городничий. Творець небесний!
Добчинський. А як подивився він на мене своїми очима, страх один! ¬; мене раптом як блискавкою освітило.  І тут, чую, ніби голос мені згори: «Це ворог людського роду!»
Городничий (застрашений). Що ви, Бог з вами! Це не він. Це…
Попечитель (перебиваючи). Ах, перехрестись, брате мій! Яку ти нісенітницю верзеш.
Суддя. Чи ваші це вуста говорять? Чи не заховався у вас хто-небудь ззаду і говорить замість вас?..
Добчинський. Їй-богу! от як Бог свят! Я і присягнути готовий.
Добчинський. Зайшов він у готель. Я вже зібрався було пройти мимо чи повернути назад, але якась сила підштовхнула мене зайти за ним. Підкликавши трактирника Власа, я запитав його потихеньку: «Хто, ; питаю, ; цей молодий чоловік?» ; а Влас і одповідає на це: «Це», каже, «молодий чоловік, чиновник», прошу вас, «їде із Петербурга, а на прізвище», говорить, «Велигорій Зербалайович Вулканов-с, а їде», говорить, «в Полтавську губернію і», говорить, «прекрасно себе атестує: другий уже тиждень живе, за все платить справно, і на чай дає кожний раз». Тільки-но Влас сказав мені це, як раптом підходить до нас цей самий тип, обдивився нас, та й каже: «Подай, шановний, мені й Петру Івановичу (і по імені і по батькові мене назвав!) по чарці французької горілки. Пом’янемо, каже, праведну душу». Подали горілки. Я випив свою чарку, а він, прошу поглянути, постояв, постояв, потім сів на стілець, підобгав ноги, і стілець раптом почав скакати по кімнаті! Обскакавши так, він вискочив на вулицю, а там саме стояла пожежна труба, він на неї, так би мовити, і  на всі лопатки, а за ним дим стовпом. Прошу поглянути, за мить, як крізь землю провалився.
Городничий. Господи, помилуй нас, грішних!
Суддя. Одначе, чорт забирай, панове!
Пристав. Ваше високоблагородіє, Антоне Антоновичу, не винен! Зараз же візьму десяцьких, квартальних… Будьте певні, ми цього скакуна з-під землі дістанемо. Прохоров! Держиморда! Чого стоїте? Де Кнут? А, чорт забирай! Йолопи нетямущі! За мною!

Пристав і квартальні біжать чимскоріше.

Смотритель. Кажу, негарне діло заварилось!
Попечитель. Насправді, може трапитися біда. (Іде в задумливості разом зі смотрителем училищ і суддею, мовивши:) Прощайте, пане!
Городничий. Це не він! Це…

Ява IV

Вбігає городничиха.

Городничиха (гнівно, поштмейстеру). Що ж це ви, Іване Кузьмичу, зять ви мій дорогий, уникаєте спілкування з  дружиною?
Поштмейстер (полотніє й наїжачується). Я що… я нічого…
Городничиха. Що значить «нічого»? Юна квітка дощу просить, сонечка жадає.
Поштмейстер. Я Марії Антонівні нещодавно вірші читав, пана Язикова.
Городничиха. Язикова, знаєте, кожний може. Де Амур? Де лук і стріли?
Поштмейстер. Буде-с, все буде-с. Ось тільки в контору на одну хвилинку забіжу, й одразу ж додому. (Виходить.)

Ява V

Городничий і городничиха. 
 
Городничиха (з блиском у очах). А ти чого сидиш, як мумія? Що ти з сукнею доньки зробив? Відповідай, що? Подивись, що зосталось від блакитної сукні! Навіщо ти її покраяв? Чого мовчиш?
Городничий. Ганна Андріївно! чого  ти хочеш  від мене?..
Городничиха. Волосся у тебе трохи не в снігу, а до сих пір розуму не набрався. Все глупством займаєшся!
Городничий (перехрестив її). Серденько! Мене тепер треба любити й леліяти. Але я не серджусь на тебе. Кінчай з грубістю й підемо.
Городничиха (запально голосить). Яка нудота! Зовсім з глузду з’їхав, криворогий баран! То плаття ножицями поріже, то біля дзеркала годинами рожі корчить… Нікому спокою не даєш. Життя моє, молодість мою загубив! Клець! Свиня! Невіглас безсердечний!
Городничий. Ну ось, Ганнусю, ти й забубоніла, немов з диму вийшла. Я такі слова тільки в кучерській чув.
Городничиха. Я тобі ще не те скажу!
Городничий. Треба, матінко, слідкувати за собою й характером своїм. Бо так до кінця днів своїх духом не просвітлієш.
Городничиха. Він мене ще вчити взявся! 
Городничий. А що це у вас, Ганно Андріївно, неначе під носом щось чорніє.
Городничиха (перелякано). Де?
Городничий. Бува не вуса?
Городничиха (дивиться в дзеркальце). Господь з тобою! Це сажа…
Городничий (подув собі на долоню, мовивши:) Ф’ю!

Затемнення.

Ява VI

Та сама кімната в домі городничого.
Марія і Явдоха стоять біля вікна.
Десь за сценою чути бадьору пісню:
 
«Прощай, Маслєніца, Пєрєсмєшніца.
Тирь, тирь, монастирь!
Ти лєжи, лєжи, старуха,
На осінових дровах. Ура!!!»

Марія. Дочекались Масляної!
Явдоха. Куди вона дінеться!
Марія. Все шумить! Рухається!.. гуляння на всю іванівську.
Явдоха. А музики! музики!..

Входить городничиха.

Марія. Ах, мамочко, мамочко! Дивіться, он та бричка схожа на товсту купчиху, дружину Абдуліна!
Городничиха. Їй-богу, схожа!
Марія. А оця ¬¬¬– точнісінький тобі скелет!
Городничиха. Точно так! Ха-ха!.. А це хто? Поглянь, ондечки, біжить…
Марія (вдивляється в вікно). Нічого не бачу. Хто біжить, мамочко?
Городничиха. Твій шкелет!
Марія. Він щось вигукує, мамочко.
Городничиха (перехиляється у вікно). Що сталося, Іване Кузьмичу? Що? Га? Приїхав? Хто приїхав? (Трохи відступивши від вікна, з досадою.) Нічого не розберу…
Марія. Зараз про все дізнаємось, мамочко. (Гукає у вікно й махає хусткою.) Гей, ви! Швидше, швидше!

Ява VII

Ті ж і поштмейстер захеканий.

Городничиха. Що сталося?
Поштмейстер. Диво дивне! Надзвичайна поява!
Марія. Кажи, Іване, не марудь душу!
Поштмейстер. Микола Карлович їдуть!
Марія (радісно). Рубльов приїхав!
Городничиха. Та як же це!
Поштмейстер. Притекло благополуччя! Ви, Ганно Андріївно, знаєте, що годину тому я пішов у поштову контору з тим, щоб відправити у столицю з кур’єром важливу депешу. Опісля, як я і повідомляв вам, я збирався забігти в лавку до купця Басманова, щоб купити бубликів до чаю та дюжину півників на паличці.  Стараючись ні на хвилинку не запізнитися, я поспішив додому, аж тут, біля ятки, де лагодить чоботи кривий Мацапура, стрівся мені Герасим Малафейович Жеребцов ; чоловік, ; ви й самі знаєте, ; з великим характером! Широка душа, він так сильно мене розцілував, що у мене тепер болять передні зуби.
Городничиха. Помилуйте, Іване Кузьмичу, про що ви?
Поштмейстер. Ага… так ось… Попрощавшись з Жеребцовим, я знову наліг на ноги,  та біля церкви напали на мене суддівські собаки, такі злі, особливо чорний пес:  відкусив мені навіть всю полу у сюртука. Ось гляньте!
Марія. Далі, далі, Іване!
Поштмейстер. Одначе, кой-як відбившись від собак, я тоді побіг через площу, де відбувалося святкове гуляння. Дивлюся ; він!
Городничиха. Жеребцов?
Поштмейстер. Чому Жеребцов? Рубльов! Спілкується з народом і їсть млинчик. Я до нього: «Миколо Карловичу, здрастуйте!» ; «Здраствуйте, Іване Кузьмичу!» ; Признав! чуєте! ; признав мене іменитий гість. ; «Обіцявся я бути до вас на Масляну ; і слово своє стримав. Та ще, каже, не з порожніми руками.  В нагороду відмінних трудів надано від його імператорської величності орден.
Городничиха і Марія (в один голос). Кому?
Поштмейстер. Це була надзвичайна хвилина!
Городничиха і Марія (ізнов). Кому?!
Поштмейстер (значуще піднімає палець угору). Антону Антоновичу Сквознік-Дмухановському!
Марія (вигукує). Милостивий Боже!
Городничиха. Ах, Боже мій! І Бог з ним! (Обнімаються й цілуються.) Це, одначе, він скоро буде до нас! Агов, Явдохо! неси вина! Будемо святкувати!

Ява VIII

Ті ж, суддя, попечитель і лікар; попечитель майже осліп, так що лікар слугує йому за поводиря. Суддя ступає над силу, спираючись на костур.

Попечитель (ще в дверях). Антона Антоновича поздоровляю.
Лікар. Антона Антоновича найн.
Попечитель. А хто яволь?
Лікар. Ганна Андріївна, унд Марія Антонівна.
Городничиха. Здрастуйте, Артеме Пилиповичу!
Попечитель. Маю за честь привітати з нечуваним щастям. Я душевно зрадів, коли почув. (Ганна Андріївна подає йому ручку, цілує.) Ганно Андріївно! (Марія Антонівна подає йому ручку, цілує.) Маріє Антонівно! Хай Господь дасть вам довге життя!
Городничиха. Покірно дякую.
Суддя (входить). Ганно Андріївно, чи маю вірити у те, про що чутки блукають містом, ¬ що Антону Антоновичу прибуло несподіване щастя?
Городничиха. Вірте, вірте: все справедливо!
Попечитель. Звичайно, як не бути: доля ; сила, призначення велике.
Суддя. Чорт забирай! Хто б міг подумати про таке. Поздоровляю. (Підходить до ручки Ганни Андріївни.) Ганно Андріївно! (Підходить до ручки Марії Антонівни.) Маріє Антонівно!

Ява IX

Ті ж і Хлопов з дружиною.

Хлопов. Це правда, Ганно Андріївно? Чи вірити тому, що чуємо? Знаменитий гість дійсно…
Городничиха. Правда, правда, Луко Лукичу!
Хлопов. Я радий; їй-Богу, радий. Так навіть краще… Дозвольте вашу ручку. Від душі поздоровляю вас.
Дружина Хлопова (біжить уперед). Вітаю вас, Ганно Андріївно! (Цілуються.) А як же то я зраділа. Кажуть мені: «Антона Антоновича нагороджено». «Ах, Боже мій!» ; думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікові: «Послухай, Луканчику! от яке щастя Антону Антоновичу!» «Ну», думаю собі, «слава Богу!» І кажу йому: «Я так захоплена, що просто горю з нетерпіння висловити особисто Ганні Андріївні...» «Ах, Боже мій!» думаю собі: «Ганна Андріївна саме й чекала впровадження чоловіка, а ось тепер така доля: саме так і сталось, як вона бажала», і так ото зраділа, що не могла говорити. Сміюся, сміюся, от просто заливаюсь. Вже й Лука Лукич говорить: «Чому ти, Настенько, смієшся?» «Луканчику», кажу, «я й сама не знаю, сміх так річкою і ллється».

Ява Х

Багато гостей в сюртуках і фраках, і Бог знає в чому, кілька офіцерів, підходять спочатку до ручки Ганни Андріївни, промовляючи: «Ганно Андріївно!», потім до Марії Антонівни, говорячи: «Маріє Антонівно!». Добчинський проштовхується.

Добчинський (голосно й швидко). Маю за честь привітати зі щасливою пригодою! І вас, кумонько! (Підходить до ручки Ганни Андріївни.) І вас… (Підходить до ручки Марії Антонівни, при цьому ударяючись своїм лобом об лоб Івана Кузьмича.) …Маріє Антонівно! Бажаю вашому сімейству великого щастя, усілякого багатства, довговічного життя, і хай вам дарує Бог благодать!

Ява ХІ

Ті ж, пристав і квартальні.

Пристав. Бажаю вам всіх благ, земних і небесних!
Городничиха. Дякую, дякую! Яка я щаслива! Я так схвильована, що й не передати!

Поздоровлення зливаються в один гул.

Ява ХІІ

Ті самі, Хома, потім Рубльов.

Хома (кричить ще в дверях). Його превосходительство, дійсний статський радник, Микола Карлович Рубльов!

Рубльов несе на піднятій вгору руці коробочку, в котрій поміщається орден.

Суддя (вказуючи на орден своїм палець). Ось він!
Попечитель (у відчаї). Не бачу! Не бачу!..
Всі присутні: «Ось він! Ось він! Ось він!..»
Рубльов (підходить до ручки Ганни Андріївни, потім до Марії Антонівни, оглядаючись). А де ж наш голова?
Марія. Татонько лицедійствують.
Городничиха. Він у театрі. Жду, каже, всіх на дійство.
Смотритель. Вистава пречудова!
Рубльов. Адже здорово! Возрадуємося, друзі, і воздамо славу представленому до нагороди в театрі!

Ява остання.

Все гості в ярмарковому веселому кружінні переходять по колу до майданного балагану.
Над балаганом майорить стрічка: «Гуляй, рєбята, Маслєніца!»
Підіймається завіса, і зору глядачів являється захоплююча картина: вся сцена обтягнута зеленим сукном; в центрі крісло з золотим двоголовим орлом; тут же драбина, а над нею ¬– повний місяць, він же ¬ масляничний млинець.
З глибини сцени царственою ходою до авансцени крокує городничий. На ньому коричневий сюртук з блакитними рукавами, через плече блакитна стрічка; великий хрест на шиї; в одній руці він тримає серп, в другій ікону Миколи чудотворця; його посивілу голову увінчує золотий вінець.

Городничий (з таємничою урочистістю). Панове! Я запросив вас для того, щоб оголосити вам повідомлене мені приємне об’явлення: в Росії є Володимир третього степеня. Цей Володимир – я!

Промовлені слова вражають, як громом, усіх присутніх. Звук здивування одноголосно злітає з дамських уст; вся група, раптом перемінивши положення, залишається в заціпенінні. Якщо б показався сам сатана або мрець, то вони б не викликали такого подиву усієї громади, в який повергли її  неждані  слова міського голови.

Німа сцена

Рубльов посередині, як чоловік, який опинився на самому краю високої гори і з замиранням серця малює у своїй уяві картину жахливого падіння. Праворуч від Рубльова дружина й донька городничого у вигляді дерев, від кореня до верхівки вкритих тонкою прозорою шкуринкою криги; за ними поштмейстер, з нахилом тулуба уперед, як рибалка, готовий підсікти вудлищем рибу; за ним Хлопов, який збирався було почухати свою маківку, та так і застиг; за ним, біля самого краю сцени, три дами, гості, з губами, стиснутими в іронічну, огидну посмішку. Зліва від Рубльова: Хома, який дивиться на городничого з лукавою усмішкою, наче пошановувач коней, який помітив, як циган на ярмарку пропонує комусь купити у нього фарбованого чорною ваксою старого мерина, а видає його за вороного жеребця; за ним Земляніка, який прикрив рукою очі, неначе він тільки-но вийшов під сонце з глибокої печери; за ним суддя, який перетворився раптом з високого показного чоловіка на захирілого, знесиленого літами діда; за ним Добчинський, який зобразив на своєму обличчі гримасу зарюмсаної дитини. Інші гості нагадують якісь дивакуваті застиглі знаки. 

Майже хвилину триває ця німа сцена, доки не опускається завіса. 

Запоріжжя, грудень 2009 р.