Так п’янко осінь дихає в уста
І в серце сонця маленького стуки.
Чомусь дурепами кохання проросте
І за довіру доля вже, як божа мука.
Навіщо шаленіє естетство і рветься,
Плани будує на якесь майбутнє?
Та розгубивши все, нікчемою зміїться,
Собі, як ворог, інших лає люто.
Давай забудемо, що було, та розлуки,
І біль у непроникливих очах.
Серця відкриємо та стиснем руки,
Тепло розділимо, що бажано, в ночах.
Давай забудемо, що було, та розлуки
© Copyright: Анатолий Заступ, 2013
Свидетельство о публикации №113122505846
Свидетельство о публикации №113122505846
Рецензии
