***

Пройшло життя.
Верба як бабця до води схилилась,
Немов шукає юність у воді,
Чи може їй  життя наснилось?
Ой де ви, де ви, роки молоді?

Бо як клубок життя все менше й менше,
Рікою листя мовчазне пливе,
Вона немов задумалася вперше:
Пройшло життя сіреньке й замале.

Пройшло життя, вже молоденькі верби
Сором'язливо листям шелестять,
Хоч років десять скинути тепер би,
Щоб трішки ще світанки зустрічать.

Пройшло життя… Збиратися в дорогу,
Звідкіль уже немає вороття,
І вже не можна вдіяти нічого,
Лиш йти і йти по лезу каяття
Й просить пробачення за помилки у Бога.

* * * * *
Минулого печаль.
Я нап'юсь з твоїх очей кохання,
Притулюсь до дужого плеча
І вже не зімкну очей до рання.
Геть з душі минулого печаль.

Хай минуле більше не турбує.
Наче б то поснули почуття…
Та ізнов твій усміх роздратує
Та і ти…Приречене життя.

Я почула: думала здурію!
Він жонився вдруге. І дитя.
Хоч любов твоя горить, зоріє,
Та на двох замало почуття.

Відвикаю від його імення,
Вирву із душі любов живу.
І у Бога попрошу прощення
Що відколи з нелюбом живу.

* * * * *
До радості путь довга і терниста
А до печалі лише крок, лиш крок
І безліч жалючих та в'їдливих думок,
А радість над сердечна й чиста.
Та де знайти те чисте джерело
Із радістю? Припасти й пити, пити,
І цінувати мить, життю радіти,
І тому, що сталося, й тому, що не було.

Ну де ви, де ви радості причали?
Когось чекаєте, всміхаєтесь комусь.
А я все п'ю із джерела печалі,
Так п’ю, намов ніколи не нап’юсь.

* * * * *
О, Ваше Слово!
                М.Г.Тютюнникові
Читаю книгу, аж душа тремтить
Ну як він зміг? Чи я така незряча?
Читаю і від болю плачу
Ну як він зміг сторінки оживить?

І я не я, а вже ота Маруся
Біжу й тремчу з ключами у руці
Німа сльоза сповзає по щоці
- Виходьте, браття, - і крізь плач сміюся.

І попливли рядки в сторічну даль,
Де все чуже до крику й сонце навіть,
Здається знаю я все це напам’ять,
В мені живе минулого печаль.

Уже собі Марусею наснюся,
І в’язні, і розлючений султан,
Мене у сні обніме мій Богдан,
І я йому Марусею всміхнуся

О, Ваше слово – правда і сльоза,
О, Ваше слово – сила і краса,
Гучніше грому слово, вище неба,
Лиш потім скажуть: - Він таке казав,
Що лиш вклонитись низько-низько треба.

* * * * *

Дві осіні
Щедрістю віють сади яблуневі
Осінь врожаї несе в пелені.
Барвами грає квітник вересневий.
Айстри веселі й жоржини сумні.

Йде жовтоока, милується садом
Посміх дарує щедротам своїм
В сонячних гронах лоза винограду
І чорнобривці підморгують їм.

Осінь прекрасна в своїм материнстві
Тиха, привітна і трохи сумна,
Яблука пахнуть дощем і дитинством.

… Довге – предовге із років намисто,
Кажуть, що личить мені сивина.

Я підганяла життя ненавмисно
Осінь у вірші журу запліта,

Довге – предовге із років намисто
Смик, Намистини летять у жита
Осінь у вирій моя відліта.

* * * * *
Кішка
Мурчала, нявкала – шукала
Своїх малят по закуткам,
Як в душу в очі заглядала –
На пошуки з собою звала,
Сама кволенька і слабка.

Біля хазяїна кружляла,
(Іще надія не зника)
І гладила її й втішала
І бога й нелюда рука.

* * * * *
Пес
Радів життю на повні груди,
Під лапами здригався степ.
Це щастя мить. Якби ж не люди:
Ковток свободи, потім – цеп.
* * * * *
Ізнов у душу лютий завітав
І я з тепла – в колючу завірюху,
А вітер в саме серце дмуха:
Стежки любові заміта.

Здається перевила  б заметіль –
Була любов, а зараз порожнина,
Любов із присмаком полину:
Страждання й біль.

А сніг лице бездушно обпіка,
Дивлюсь кудись порожніми очима,
Чия вина і де шукать причину
І чи потрібно щось – когось шукать?

Будинки, вулиці, вже тихо пада сніг
І я не я шукаю тут розраду,
А я колись молилась листопаду,
А зараз проклинаю твій поріг.

Забуду геть (Час замете сліди)
Зневірюсь, стану тінню мимоволі
Тягот обманів й зрад несу в подолі
У вічність йду по лезу самоти.

* * * * *
Осіння стріча
Не склалося у нас з тобою…
Осіння зустріч – тільки мить:
Здається, що любов зорить,
А вже чуття пливуть рікою.

І все ж: куди іде народжене кохання,
Чому ж не всім вдається зберегти,
Через усе життя його нести
До дня останнього до самого смеркання?

Й пишатися, що поряд та людина,
Яка ділила радість і біду,
Навпіл, а то ще й більшу половину
Собі на плечі. В пекло? Я піду…

Хтось скаже, що любов старіє з нами,
Не вірте: слабкість говорить.
Коли ми підем іншими світами
Вмирає й частка і того хто залишився далі жить.
Вимолюю любов, по крихті,
щоб заповнити порожнину
років минулих
без тепла
і без любові,
і без нікого,
і без себе.
Вимолюю
і плачу над кожною крихтою,
яка вона солодка і гірка.
Люблю і плачу,
плачу і люблю,
яка велика плата за любов,
яка велика сила при тяжіння.
І я без тебе вже не можу.
І вже ручна, що аж занадто.
Тону в очах твоїх
і м’якну у руках,
і гріюсь біля твоєї душі,
яку сама і запалила,
біля якої залишуся назавше –
срібними зимами,
бузковими веснами,
в горі і в радості
залишаюсь біля твого серця.
І будемо намотувати
на клубок нашого життя
дні веселі і нудні,
безбарвні і яскраві.
Ми разом.

* * * * *
І пахло яблуками й пилом
У нас – в фабричному саду.
Щось вітер бубонів сварливо,
Збивав сердито на льоту.

І падали вони додолу…
Вже літо вибилося з сил.
А ми ізнов йдемо по колу..
Робота, яблука і пил.

* * * * *
В дозрілу землю кинуто насіння..
Й вона його одразу сповила,
Зігріла молодим промінням
І віри в себе надала.

Співала йому тиху колискову
Про красну весну, жайвора політ,
Зеренце щіро вірило у слово
І мріяло побачить білий світ.

Як от земля плека свою зернину
Так й матінка над немовлям тремтить..
Перетіка по краплі у дитину
І з дня у день, і з миті в мить.